З Валерієм Шевчуком я познайомився, коли був студентом і вчився в Житомирі на відділення української філології. Тоді я почав писати перші оповідання, і мені не вистачало професійного спілкування з письменниками. Взимку 1983 року я надрукував друкарською машинкою три оповідання й поїхав у Київ до Шевчука. Я був одягнутий у чорний кожух і вовчу шапку, і Шевчук зустрів мене на порозі свого помешкання на вулиці Кавказькій і уважно розглядав, намагаючись запам’ятати кожен мій жест і деталі мого гардеробу. Я бачив, як безцеремонно він мене вивчає. Відчуття, що його насмішкуваті рачині очі жадібно запам’ятовують мене, щоб потім використати свої спостереження в якомусь творі, було майже тваринним. Я здогадався, що він щодня довго пише, не виходячи з дому, а все, що бачить навколо себе, перетворює на матеріал для власних творів.
Шевчук провів мене у свій дім, захаращений книжками. Поважно закурив люльку, навколо нього зависла хмарка пахучого диму і, посмоктуючи цибушка, поважно мовив, щоб я прийшов до нього завтра, коли він прочитає мої оповідання і зможе про них зі мною поговорити.
Я зупинився в сестри на Виноградарі й наступного дня знову приїхав до нього. Зі мною він особливо не церемонився. Відразу забракував одне моє оповідання, про друге сказав, що технічно воно написано добре, у ньому пружний ритм і динамічні діалоги, але найбільше оцінив моє третє оповідання «Два песики» про дівчину, в роду якої всі чоловіки були молодшими за жінок. І вона нічого не могла з цим вдіяти, вважаючи це родовим прокляттям. Одного разу вона познайомилася з високим хлопцем і вперше подумала, що нарешті він старший за неї. Та коли потрапила на шкільну практику, виявилося, що він вчився в класі, де вона викладала українську літературу.
– Отак треба писати, – сказав Шевчук. – Це вічна тема. Про це будуть писати завжди.
Оповідання «Два песики» увійшло до моєї першої книжки «Місто Тіровиван», що була сатирою на світ, перевернутий догори ногами. Таким світом я вважав Радянський Союз.
Валерій Шевчук дав мені короткий і скупий урок, якого мені вистачило на все життя. Він підказав, як треба і як не треба писати. А на прощання зауважив:
–Проза – це як гра на піаніно. Як тільки робиш паузу і перестаєш писати, відразу втрачаєш техніку і майстерність, а в письмі зникає пластика.
Мене завжди вражала його працездатність. Він видав 41 книжку романів, повістей, оповідань, п’єс, спогадів, віршів, перекладів. Та мене захоплювали в ньому не тільки творча активність, не тільки добре вироблене письмо, відшліфоване, як коштовний камінь, не тільки знання української і зарубіжної прози, а й стримано антирадянські погляди, які були у значної частини українського народу. Він просто не помічав радянських реалій. У його прозі годі знайти радянські назви вулиць у Житомирі, він їх називав по-старосвітськи: Київська, Велика Бердичівська, Любарська, власне так, як вони називаються зараз.
Шістдесятники, до яких належав Валерій Шевчук, були останнім поколінням української радянської літератури. Після них з’явилися сімдесятники, вісімдесятники, які взагалі не орієнтувалися на радянські цінності. Шістдесятники намагалися догодити системі і водночас щось створити для душі. Найкраще суть шістдесятництва виразив у своєму листі Володимир Дрозд до Валерія Шевчука в армію. В листі була проста порада: щоб вижити в радянській системі, треба одну свічку ставити Богові, а одну чорту. Про це розповів мені Шевчук, що за віком був шістдесятником, але не поділяв цієї фундаментальної шістдесятницької доктрини. Тому його авторитет поширився і на молодші покоління.
Він любив куховарити. Якось я був у нього в гостях у Кончій Озерній, він пригостив мене гарбузовою кашею зі шкварками, і я був здивований таким екзотичним поєднанням. Шевчук дістав домашнє вино, пригостив мене і виклав свою теорію, що найкращі кухарі виходять не з жінок, а з чоловіків.
Його книголюбство межувало зі скупістю. Якось Ліна Костенко позичила в нього книжку. Він демонстративно записав у свій щоденник, коли видав їй книжку, і коли вона мала її повернути. Вдома Ліна Василівна закинула цю книжку і про неї забула, але не забув Шевчук. Він добре пам’ятав, коли Ліна Василівна мала повернути його книжку, дочекався наступного дня і вранці відправив телеграму: «Якщо не повернеш мені книжку протягом трьох днів, я подам на тебе в суд!» І перелякана Ліна Василівна, яка, напевно, навіть не прочитала цю книжку, змушена була її негайно повернути.
Про книгозбірню Валерія Шевчука якось розповів його брат Анатолій Шевчук, в гостях у якого я був з кількома хлопцями. Ми сиділи у тісній кухоньці батьківської хати Шевчуків, нам насипали по мисці щавльового борщу, і, закректавши, Анатолій Олександрович попросив дружину:
–Бабо, налий хлопцям по чарці горілки.
Тітка Тоня налили по чарці термоядерної бурячихи, ми випили і коли почали їсти борщ, Анатолій Олександрович розповів свіжий випадок із життя свого молодшого брата:
–Недавно Валерик Олександрович був би став жертвою своєї любові до книжок. У нього вдома вже нема де складати книжки, бо всі полиці зайняті. То він їх кладе одна на одну на підлогу й накладає вище свого зросту. А оце почав витягувати знизу якусь книжку, і вся книжкова барикада посипалась і його привалила. Він не міг виборсатись і почав задихатись. Добре, що хтось удома почув шум, розгріб книжки і витягнув його з-під завалу.
У своїх творах я описав Валерія Шевчука у двох епізодах: у романі-кросворді «Кохання в стилі бароко», в якому Шевчук іде в оточенні своїх літературних героїв бульваром до Набережної; і в оповіданні «Сливова кісточка» про життя житомирських книголюбів.
У 2013 році в Житомирі, в університеті, мені вручали премію Валерія Шевчука за книжку повістей «Тіні в маєтку Тарновських». Ми опинилися на кафедрі української літератури, і я побачив, як Шевчук задер сорочку і хвацько загнав собі в живіт укол з інсуліном. У нього був цукровий діабет.
Його проза надзвичайно поетична. Якось вишуканий житомирський поет Михайло Клименко сказав мені про роман Валерія Шевчука «Три листки за вікном», відзначений Шевченківською премією: «У цьому романі більше поезії, ніж в усій українській поезії разом взятій».
Але улюбленим його жанром був не роман, а повість. Він написав такі художньо бездоганні повісті, як «Місячний біль», «Мор», «Місяцева зозулька із ластів’ячого гнізда», «Птахи з невидимого острова».
З появою в 1997 році антології «Вечеря на дванадцять персон» українське літературознавство спочатку зі скрипом, а потім заговорило про Житомирську прозову школу, патріархом якої був Валерій Шевчук.
Він великий письменник і за кількістю, і за якістю написаного. Якби він писав не в українській, а у французькій, американській, німецькій, англійській літературах, то його б читав увесь світ.
Коли він втратив пам’ять і перестав усіх впізнавати, його донька Мирося, з якою я вчився в аспірантурі, побачивши мене на Книжковому Арсеналі, запропонувала:
–Хочеш, я завезу тебе до нього? Але він тебе не впізнає.
Я не захотів бачити його в такому стані, бо волів, щоб він залишився в моїй пам’яті впевненим у собі, насмішкуватим і спостережливим письменником, який усе, що бачить навколо себе: людей, тварин, міста, дерева, квіти, перетворює в матеріал, з якого будує свої химерні літературні палаци дивовижних барокових форм, загадкові і магічні, в яких панують свобода і абсолютна фантазія.
Володимир Даниленко
Раніше вже опубліковані матеріали:
Володимир Даниленко: Спогади про Валерія Шевчука
«Українська літературна газета» надрукувала одразу два спогади про нашого земляка Валерія Шевчука
Місяць потому. Спогади про Валерія Шевчука — письменника, який не зраджував світові своїх героїв
Відбулась презентація книги Валерія Шевчука
«Мудрість передвічна» і телефонічні розмови
Василь Шкляр: На своєму віку я не знав людини таких знань, якими володів він
Тарас Марусик: Не стало великого Майстра слова, українського слова…
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації