Початок травня цього року запам’ятався не лише буянням каштанів у столиці, а й тихим прощанням з великим українцем — письменником, літературознавцем, шістдесятником Валерієм Шевчуком. Минув уже місяць, як його поховали на Байковому кладовищі, високо на горі, з якої видно Київ, у якому він жив і творив.
Відспівували Валерія Олександровича в костелі святого Олександра. Символізм цього прощання багато хто помітив уже тоді — у день смерті письменника у Ватикані обрали нового Папу Римського, який узяв ім’я Лев XIV. А сам Шевчук народився під знаком Лева і був римо-католиком.
Донька Юліана Шевчук, відома журналістка, з теплом згадувала батька. Вона говорила не про постаті в підручниках, а про людину, яка любила тишу, запах тютюну, книги і… мовчання.
«Я поклала йому в труну люльку з тютюнцем. Адже останнє, що він попросив, будучи вже нерухомим — дайте люлечку. Хоча вже не зміг», — написала вона в соцмережах.
Народжений у Житомирі 20 серпня 1939 року, Валерій Шевчук пройшов шлях від мрії стати лісівником до почесного професора «Києво-Могилянської академії», лауреата Шевченківської премії, перекладача та дослідника давньої української літератури. Він не прагнув посад, не був політиком, не гнався за зручностями — натомість будував власний світ. І запрошував туди своїх читачів.
«Ми з сестрою виросли без телевізора. Батько вважав, що краще читати книжки та грати на бандурі», — розповідала Юліана.
Його молодість — це армія біля Мурманська, де ще в радянські часи він чітко усвідомив, що Росія — не друг Україні. Це було задовго до нинішньої війни, задовго до дронів, які літали над нами тепер.
Шевчук не йшов у політичне життя, однак у 1965 році взяв участь у знаковій акції протесту в кінотеатрі «Україна» проти арештів української інтелігенції. Тоді ж його почали вважати частиною руху шістдесятників. А через два роки він став членом Спілки письменників України.
Його твори — химерна проза, часто з відсиланнями до бароко, філософії, містики. Роман «Три листки за вікном», над яким він працював 15 років, став для кількох поколінь українців особливою подією.
«Це був роман, за яким ми, студенти, у радянські часи буквально ганялися. Він був інший, незвичний, глибокий», — пригадує очільниця Нацради з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк.
Він був автором близько 500 наукових і публіцистичних статей, перекладачем давніх українських текстів сучасною мовою, упорядником антологій. Його вклад у культуру визнавали в Україні й за кордоном — «Заслужений діяч польської культури» (1986), Шевченківська премія (1987), Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (1999).
Та водночас він залишався простим і відстороненим від шуму сучасності.
«Він був спостерігачем життя, не його гравцем. Не вирішував навіть сімейних питань, не любив політичних розмов», — зізнається донька.
Сьогодні, через місяць після прощання, її слова залишаються найбільш проникливими:
«Отримай на небі Божу благодать і випроси в Бога, нехай навіть не молитвами, а своїми словами — завершення війни в Україні, яку ти так любив і вважав своєю ненькою».
До Юліани вже зверталися з пропозицією написати книгу спогадів про батька. Але вона каже: не буде.
«Він уже написав багато. Нехай історики читають. Його голос достатньо звучить з його творів».
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації