Петро Кралюк: Валерій Шевчук вмів «відкривати» здавалося б малознані постаті культури української

20 серпня ми б відзначали 86-річчя Валерія Шевчука — письменника-шістдесятника, класика української прози, дослідника барокової традиції та одного з фундаторів житомирської прозової школи. Народжений у Житомирі 1939 року, Шевчук пройшов шлях від молодого автора «шістдесятницького» кола до лауреата Державної премії ім. Тараса Шевченка, зберігаючи вірність мові, історичній пам’яті та високим естетичним стандартам. 6 травня 2025 року митець пішов із життя у Києві, залишивши велику творчу спадщину та незмінну планку якості для наступних поколінь.
Саме тому редакція «Zhytomyr.city» запускає серію матеріалів-спогадів про Валерія Шевчука. Ми публікуватимемо розмови з колегами, учнями та видавцями, історії про рукописи й перші видання, маловідомі біографічні деталі, а також фрагменти епістолярію й архівні світлини. Наші тексти вийдуть до кінця серпня і далі — щоб читач мав можливість не просто «пригадати», а перечитати і заново відкрити для себе його світ.

Не скажу, що мені доводилося багато спілкуватися з Валерієм Шевчуком. Принаймні хотілося більше. Але вже як склалося…

Для мене Валерій Шевчук був одним із тих сучасних українських письменників, яких я чи не найбільше цінував. Власне, він був не лише письменником, а й дослідником, вченим. Хоча Валерій Шевчук і не мав вченого ступеня, однак міг би не одного нашого «канонічного» академіка заткнути за пояс. Серед багатьох науковців, які займалися давньою українською культурою, він користувався чималим авторитетом. Однак знаходилися й такі, котрі бурчали: мовляв, і переклади Валерія Шевчука з давньої української літератури не зовсім правильні, і його дослідницькі роботи якісь не такі. Але ж усім не догодиш.

Власне, із Валерієм Шевчуком мені довелося кілька разів пересіктися на деяких наукових конференціях ще в пізні радянські часи. У той час, зокрема, працівники Інституту філософії Академії наук УРСР ініціювали проведення низки конференцій з історії т. зв. «вітчизняної філософії». Хоча ці конференції були начебто «інтернаціональними», на них чи не найбільше уваги приділялося питанням історії української філософської думки.

Одну з таких конференцій організовувати довелося мені в Луцьку в 1989 р. На неї прибув Валерій Шевчук. На той час він був доволі знаною особою. Незадовго перед тим, у 1988 р., отримав Шевченківську премію за роман-трилогію «Три листки за вікном». До речі, цей твір високо цінувала Валерія Нічик, яка керувала відділом філософії України в Інституті філософії. Якось вона мені сказала, що із задоволенням перечитує цей твір, оскільки він передає «дух українського бароко».

На луцькій конференції я подарував Валерію Шевчуку свій автореферат кандидатської дисертації, яка була присвячена антитринітаризму на українських землях. Це була специфічна тема й навіть для багатьох знавців української історії й культури вона залишалася незвіданою. Але не для Валерія Шевчука. Він непогано орієнтувався в цьому питанні і з інтересом переглянув мій автореферат.

Ще один раз довелося «живцем» пересіктися із Валерієм Шевчуком, коли він виступав на одній з конференцій у Переяславі-Хмельницькому (саме так тоді ще називалося це місто), присвяченій Григорію Сковороді. Правда, говорив він там не про нашого «філософа №1», а про не дуже відому постать – Миколу Філянського. Точніше про його поетичні твори, в яких він звертався до давньої української культури, зокрема культури українського бароко.

Взагалі Валерій Шевчук вмів «відкривати» здавалося б малознані постаті культури української. Та й загалом він для багатьох «відкрив» величезні пласти давньої української культури – передусім літератури. Принаймні своїми численними працями, перекладами Валерій Шевчук показав: давня українська література була й багатою, й цікавою.

На жаль, більше з Валерієм Шевчуком мені «живцем» так і не довелося спілкуватися. Правда, в буквально останні місяці його життя я поспілкувався з ним телефонічно. Тоді готував книгу про Бориса Тена, якого Валерій Шевчук добре знав. І він погодився дещо розповісти про цього майстра слова. Звісно, багато що на той час «стерлося» з пам’яті Валерія Шевчука. Але й багато він ще пам’ятав та поділився своїми спогадами про Бориса Тена.

Мені ж лишається пошкодувати, що я так мало контактував із Валерієм Шевчуком і позаздрити тим, хто з ним міг багато спілкуватися. Правда, тут мене втішає те, що в моїй бібліотеці є чимало книг Валерія Шевчука і я маю змогу при потребі з ним «віртуально поговорити».

Автор: Петро Кралюк