З глибоким болем і невимовною скорботою повідомляємо про загибель Борзих Олександра Ігоровича — найдобрішого, найуважнішого, безмежно люблячого чоловіка, турботливого сина, люблячого батька, надійного брата та справжнього Воїна, який віддав своє життя, захищаючи Україну та кожного з нас.
Олександр народився 3 липня 1983 року в Житомирі. Тут минуло його дитинство, тут формувався його характер, тут були перші мрії, друзі, шкільні роки та найтепліші спогади. Він закінчив 11 класів ЗОШ №14 м. Житомира, нині — Ліцей №14 м. Житомира. Згодом здобув вищу освіту в Інституті підприємництва та сучасних технологій (ІПСТ) у Житомирі.
Для своєї мами Олександр був особливою людиною — люблячим сином, опорою і підтримкою. Він щиро любив та поважав її, завжди залишався поруч душею і серцем. І, мабуть, немає більшого болю для матері, ніж пережити свою дитину, чекати на її повернення і одного дня зрозуміти, що рідного голосу вже ніколи не почуєш.
Олександр прагнув простого людського щастя. Він мріяв, любив, будував сім’ю. Одружився, у родині народилася донечка. Та життя склалося так, що з дружиною їхні дороги розійшлися.
Через деякий час доля подарувала Олександру нове кохання — людину, з якою він знову відчув себе по-справжньому щасливим. Разом із коханою в його життя увійшла ще одна донечка. Він прийняв її у своє серце як рідну, любив, оберігав, турбувався про неї та був для неї татом. Для Олександра не мало значення, що вони не були пов’язані кров’ю — його любов була справжньою, щирою і безумовною.
Так у його житті було дві донечки — дві частинки його серця, дві найдорожчі дівчинки, заради яких він хотів жити, повертатися додому, обіймати, захищати й бачити, як вони ростуть.
І, мабуть, найбільше хотілося йому, щоб вони знали: тато завжди буде поруч — навіть тоді, коли відстань між ними стане назавжди.
Та Олександр обрав для себе шлях, який не кожному під силу.
Свій шлях до захисту Батьківщини він розпочав ще у 2005 році, коли вступив до лав міліції України, а згодом продовжив службу в поліції України. На різних посадах він дослужився до звання майора та посади старшого дільничного офіцера поліції.
У 2014 році в Україну прийшла страшна війна. І Олександр не зміг залишатися осторонь. За покликом власного великого серця у лютому 2015 року він став до лав Збройних Сил України.
Рідним він сказав:
«Я не можу інакше. Це буду не я, якщо ховатимусь від свого обов’язку».
У цих словах — увесь Олександр. Чоловік, який не шукав легких шляхів, не ховався за чужими спинами й не ставив власну безпеку вище за обов’язок.
З 24 лютого 2022 року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Олександр, перебуваючи у місті Конотоп Сумської області, одним із перших прийняв бій із ворогом. За мужність і захист Сумщини був нагороджений орденом «За захист Сумщини».
За роки повномасштабної війни він мав понад 700 виходів на «нуль». Здобув спеціалізацію оператора безпілотних систем і своїми точними ударами нищив ворога.
Його бойовий шлях був відзначений численними орденами та медалями, сотнями подяк і грамот. Ці нагороди згодом були передані дружині та доньці. Для когось вони — метал і папір. Для рідних — безцінні свідчення його мужності, його боротьби, його життя.
За кожною нагородою — небезпечні бойові завдання. За кожною подякою — години виснаження, страху та напруги. За кожним виходом на «нуль» — ризик більше ніколи не повернутися додому.
Але Олександр повертався. Повертався до своїх побратимів, до рідних, до своїх доньок. До тих, кого любив.
До 15 вересня 2026 року…
Цього дня серце Олександра не витримало тієї шаленої напруги, виснаження та темпу, які роками несла війна. Він загинув у Харківській області, на Південно-Слобожанському напрямку, мужньо виконуючи свій військовий обов’язок.
Олександр Ігорович проходив військову службу у військовій частині А1376, був командиром зенітного ракетно-артилерійського дивізіону першої артилерійської батареї, що входить до складу 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
Він був воїном, для якого честь, відповідальність і вірність Україні були не просто словами. Він жив ними. До останнього подиху залишався на захисті Батьківщини, своїх побратимів і рідної землі.
Та за військовими званнями, нагородами, посадами й бойовими заслугами залишалася просто людина — Олександр.
Олександр Борзих назавжди залишиться у строю тих, хто віддав найдорожче — своє життя — за Україну.
Вічна пам’ять і вічна шана Захиснику України.
Герої не вмирають.
Вони назавжди залишаються в наших серцях.
Оліївська Територіальна Громада
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації