Минулого тижня, якраз по його середині, 1 липня, 70-річний ювілей мав би відзначити Юрко Ґудзь. Житомиряни, що цікавляться, а хтось і захоплюється літературою, які знають більше про життєдіяльність авторів-літераторів, пам’ятають популярного у 90-ті роки поета і прозаїка Юрія Ґудзя.
Юрко Ґудзь народився у 1956-му році на Ємільчинщині, хоча сім’я Ґудзів, яка походила із села Немильні колишнього Новоград-Волинського району, невдовзі до Немильні й повернулася назавжди. Юрій Ґудзь закінчив у Немильні восьмирічну школу і звідти подався у далекі життєві мандри. Спочатку навчався у Малинському лісотехнікумі, згодом служив у радянській армії, затим завершив навчання ще в одному із технікумів – столичному геолого-розвідувальному, а вже після перших виробничо -геологічних спроб вступив на істфак Київського педагогічного інституту ім. Горького (нині університет ім. Драгоманова). По його завершенні працював у музеї народної архітектури та побуту України (село Пирогове), музеї сучасного образотворчого мистецтва у Кмитові (колишній Коростишівський район). Повернувшись до свого рідного села, викладав дітям історію та образотворче мистецтво. Водночас працював не лише у Немильні, але й часто навідувався до Києва, Житомира, де друкувався у часописах, журналах, на сторінках популярної тоді періодики. Загалом поет, прозаїк, драматург, мистецтвознавець Юрко Ґудзь встигав бувати, виступати, бачити, зустрічатися і комунікувати із сотнями митців, поетів, художників, артистів і т.п. Але дивовижно, що у його життєвих подорожах завжди знаходилось місце для пера, зошита, блокнота і ручки. І ледь не автоматично все це матеріалізувалося у написаному.
Юрій Ґудзь загинув у Житомирі вночі 20 лютого 2002-го року за досі нез’ясованих обставин. Травми, з якими вже непритомного Юрка було доставлене в обласну лікарню, виявилися несумісними із життям. Ось так, у неповні 46 років закінчив свій земний шлях митець, мрійник, гуманіст у повному значенні цього слова Юрій Петрович Ґудзь.
Відтоді минуло 24 роки. За цей час в Україні було написано чимало дослідницьких, мистецтвознавчих робіт, де творчість Юрка Ґудзя постає у більш довершеному розумінні авторських трактувань. Зокрема роботи Олега Левченка, Ольги Карагедової, Володимира Студінського, Анатолія Мефодійовича Шевчука стали вагомим внеском у процесі розуміння і осмислення всієї спадщини Юрія Ґудзя. Хоча більшість із тих, хто знав Юрія за життя, кажуть і повторюють: він не був визнаний за життя, не зрозумілий і не прочитаний до кінця й досі. Слід зауважити, що у Житомирі періодично проходять вечори пам’яті, творчі зустрічі, приурочені пам’яті Юрка Ґудзя. Першого липня 2026-го року делегація із Житомира на чолі із головою обласної організації Національної Спілки письменників України Світланою Штатською за усталеною упродовж багатьох років традицією відвідала Немильню, вшанувавши пам’ять поета, прозаїка, друга та колеги покладанням квітів на його могилі. А вже 3 липня у приміщенні Житомирського літературного музею відбувся вечір пам’яті «Юрко Ґудзь: життя, написане чесно», де зібралося товариство житомирян, які у черговий раз висловили свої думки щодо творчості, окремих життєвих епізодів, стосовно прочитання творів та вшанування пам’яті Юрка Ґудзя. Голова літературного братства Юрка Ґудзя житомирська поетка Марія Рудак, письменник Григорій Цимбалюк, журналістка Людмила Натикач, художник Юрій Камишний, бард-композиторка Лариса Бойко поділилися враженнями, спогадами про співпрацю та зустрічі із Юрієм Ґудзем. Спогадами з часів студентського життя під час навчання у Київському педінституті поділився журналіст Віктор Радчук. Він зокрема розповів, що влітку 1980-го року познайомився і почав спілкуватися із Юрком Ґудзем, оскільки першими спільними темами для розмов земляків була історія рідного краю. За словами В.С.Радчука, Юрій Ґудзь уникав гучних молодіжних заходів, рідко коли приходив на популярні тоді молодіжні дискотеки. Однак Юрко на відміну від багатьох своїх однокурсників, чудово знав старі квартали тодішнього Києва. Кращого від нього знавця музеїв столиці у гуртожитку історичного факультету не було. Ще одна пристрасть Юрія Ґудзя – поезія, також кидалася в очі під час спілкування з ним. Творчість на той час популярних у Києві Івана Драча, Віталія Коротича певний час неабияк приваблювала студента істфаку, який мав свою окремішню думку, і міг досить переконливо обстоювати у розмові із авторитетними знавцями літератури свою думку. Ще зі студентських років, вже на початку 80-х років, Юрко Ґудзь виявляв особливу цікавість до питань походження віри та релігії, чудово склав екзамен з наукового атеїзму, але попросив викладача–екзаменатора не відзначати його відповідь високою оцінкою. Загалом у повсякденному житті Юрко був суворим аскетом, одягався скромно, але відрізнявся у студентському середовищі тим, що вмів поглянути на будь-яку річ, а тим паче, на явище, з несподіваного ракурсу. Дуже щиро і водночас оптимістично зустрічав нову пору року, кожного разу знаходячи у таких змінах знакові естетичні смисли, порівняння. Те, що він любив читати художню літературу і мав окремих улюблених авторів, певним чином впадало в очі його друзів-однокашників, але ніхто ніколи не цікавився тим, наскільки глибоко його захоплювали твори окремих авторів.
Цікаво, що Юрко Ґудзь у колі своїх однокашників був чи не найдосвідченішим, бо перше, ніж вступити на навчання до Київського «педу», він встиг побувати студентом двох технікумів. Але ні лісова стихія, ні романтика роботи у геолого-розвідувальних партіях його не приваблювали. Ось робота музейника, де експонати можна вивчати, споглядати, осмислювати довго і до несхочу, його приваблювала більше. Так само вільно і розкуто він почувався у шкільному дитячому середовищі, бо не мав звички викладати історію згідно кимось запроваджених методик, але вмів і володів особливим талантом слухати і запитувати. Ще краще у нього виходило розповідати, запрошувати до роздумів, пропонувати певний напрям творчої уяви, фантазії чи навіть мрії. Мабуть саме звідси його абсолютний авторитет у тих випадках, коли він викладав у школах історію, а у своєму рідному селі Немильні він ще й вчив дітей малювати. Віктор Радчук розповів про те, як швидко, а іноді миттєво, Юрко Ґудзь міг спалахнути чи вибухнути бурею емоцій у ситуації, коли хтось навмисне прагнув показати велич та світове значення російської мови та російської культури. Він ніколи не говорив про красу, унікальність, милозвучність української мови, натомість плідно, вперто і з непідробним захопленням працював на ниві словотвору, а його рівень пошуку невимовного вражав щирістю і теплотою особливої любові. Зовні він виглядав дещо статечно, його постать ніколи не вражала певною поставою величної могутності, однак варто було надати можливість Юрку щось сказати і всім було зрозуміло, що Юрко Ґудзь знає щось таке, досі ніким не сказане. До речі, те несказане, не вимовлене , не договорене можна і треба й досі шукати у текстах творів поета, прозаїка, людини несамовито обдарованої, яким був і залишається у пам’яті його сучасників Юрко Ґудзь.
Для теперішнього покоління семидесятиліття Юрка Ґудзя може і повинно бути вершиною для подолання у процесі пізнання та опанування його творчості. Він напрочуд сучасний і чимраз актуальніший. Достатньо лише розповісти, що одна із найвеличніших поезій (поем) Юрка Ґудзя «Барикади на Хресті..» , написана наприкінці 90-х років минулого століття, звучала на Євромайдані взимку 2014-го року, як щойно, по свіжих слідах написаний гімн повстанського виру. І це при тому, що автора «Барикад на Хресті…» на той час вже не було на білому світі майже дванадцять років.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації