Святослав МАКСИМЧУК
Ці рядки написано 25 січня 2023 року
З Валерієм Шевчуком востаннє ми зустрічалися 11 вересня 2019 року в Києві, у клубі Спілки письменників України, на презентації книжки “Мудрість передвічна: Афоризми давніх українських мислителів ХІ – поч. ХІХ ст.”. Це було своєрідне відзначення (із запізненням на три тижні) 80-річчя письменника, яке організувало видавництво “Кліо”. Львівську делегацію представляли двоє осіб: Святослав Пилипчук від Львівського університету імені Івана Франка, почесним доктором якого є Валерій Шевчук, і я, Святослав Максимчук, – від Театру ім. М. Заньковецької. Зала була майже заповнена, хоч і без аншлагу, який траплявся у часи “Заньківчанських вечорів” за участі Валерія Шевчука. Але ж це було коло людей, які знають і розуміють, що Шевчук – це явище великого масштабу в українській літературі.
Головував на заході очільник НСПУ Михайло Сидоржевський, краянин Ювілянта. Мудрим було Слово, яке мовив від університету імені Івана Франка доктор філологічних наук, професор Святослав Пилипчук, який тоді ще представляв філологічну спільноту як декан факультету. Він говорив без ювілейної патетики – Шевчук її не любить і категорично не сприймав. Бо, на його думку, і похвала має бути обґрунтованою і доказовою, без риторичних “викрутасів”.
Я ж виконував “Байки харківські” Григорія Сковороди в перекладі сучасною українською мовою Валерія Шевчука та дещо з Володимира Самійленка. Подарував ювілянту свій компакт-диск “Химери” з записом його ж поезій із книги “Місто днів” (Київ: Либідь, 2015), а натомість отримав від Шевчука як упорядника примірник видання “Мудрість передвічна” з таким дарчим написом: «Святославу Максимчуку на честь нашої вічної дружби оця мудрість передвічна. 11 вересня 2019 р., м. Київ, В. Шевчук».
Зізнаюся щиро цей автограф мене вразив чи не найбільше серед багатьох інших, які за своє життя отримав від Валерія, коли він мені дарував свої (практично, всі, які в нього виходили!) книжки. Може, ще й тому мене він зворушив, бо після засвоєної філософії батька із “Притчі про приязнь” Івана Франка я словом “друг” не розкидаюсь: треба мати багаторічне переконання у людині, з якою приятелюєш, до того ж, безпомильне:
Вмираючи, покликав батько сина,
Що був його єдиная дитина,
І мовив, звівши голову стару:
«Мій синку, швидко я, мабуть, умру.
Дав бог мені прожити много літ.
Добра надбати і пізнати світ.
Добро тобі лишаю. Не марнуй
Його, та й понад міру не цінуй.
Не думай в нім мету життя знайти, –
Се сходи лиш до вищої мети.
Та, крім добра, ти маєш, синку, те,
Що найважніше – серце золоте,
Досить науки і здоровий ум,
І вже пройшов ти молодості шум.
Одного лиш бажаю ще тобі:
Щоб мав ти друга щирого собі».
Син мовив: «Татку, дяка вам і честь!
Та в мене друзів щирих много єсть».
«О синку, много при їді й вині,
Та в горю помогти – напевно, ні!
Я, сімдесят п’ять літ проживши, вспів
Знайти одного лиш – та й то напів».
За порадою батька син влаштував випробування щодо вірності своїх друзяк, внаслідок чого переконується у правдивості батькової мудрости, бо в біді всі так звані друзі перетворюються (чи, радше, готові перетворитися) в донощиків, аби лише відвернути від себе будь-яку підозру в приязні з таким “другом”.
І коли я чую зараз серед політиків або митців звернення “мої друзі” (чи й навіть “любі друзі”), то хочу промовити: «Ви або не розумієте або не хочете розуміти свого права “друзякатися”. Чи, може, це банальне бажання переконати, що я такий, як і ви, мовляв, полюбіть мене при моїй потребі!?.. Голосніше зааплодуйте мені, а коли час настане, то проголосуйте дружно (о, й тут у корені слова “друг”!) за мене, киньте не задумуючись бюлетень за мене, яким чітко засвідчите “дружбу” зі мною!.. Така дружба вам зараз не зашкодить, а мені допоможе заспівати: “Ще, ще, присунься ще ближче!..” Любіть дружбу зо мною, і я вас за те полюблю, як ніхто з моїх суперників. Що ви з того будете мати?.. А хіба це так важливо!?.. За те ваш “друг” вам словесно буде безмірно вдячний. І в цьому ви переконаєтеся на наступних виборах!..».
У час епідемії ковіду та повномасштабного вторгнення московитів Валерій Шевчук безвиїзно жив у Кончі Озерній під Києвом на своїй дачі, яку він на початку 1990-х купив у вдови драматурга Василя Минка. Це, порівняно із сьогоднішніми дачними хоромами, убогий будинок, але ж, принаймні, цегляний. Жив усамітнено. Режим дня у нього був такий, що навіть важко повірити, як він собі дає раду. (І це у віці 83 роки!..). Після невеличкої руханки приймає холодний душ і, не витираючись, одягається, окутується якнайтепліше, потім снідає і, відтак, сідає за стіл до праці. Пише кульковою ручкою. На аркуші залишає густопис, який не так і легко прочитати. Але згодом він сам його й набирає на друкарській машинці.
Коли я до нього телефонував узимку, то неодмінно цікавився, крім усього іншого, яка температура в його хаті:
– Та градусів 14, а може, й 12 буває.
– Може, ти на зиму до Києва переїхав би?
– А що я там буду робить?.. Бібліотека моя та архіви тут. А проблеми із зором, – а тепер ще й додається хаотичне вимикання електроенергії, – ускладнюють мою творчу працю. Але я божевільний. Недавно я у своїх архівах знайшов рукопис обсягом понад тисячу сторінок, про існування якого я навіть забув. Перечитую і знаходжу дивовижно цікаві речі. Серед цих паперів є, зокрема, моє листування із майбутньою дружиною, коли я служив у війську на далекій Півночі. Це було своєрідне “ісправлєніє” мого світогляду й, відповідно, поведінки політичної. Одним словом, заслання.
– Чи маєш можливість стежити за новинами з екрана телевізора?
– Та він у мене вже декілька місяців не працює. Якоїсь приставки немає, хоч, власне, є, але, здається, зіпсувалась чи – дідько його знає! – я в тому не тямущий…
– Я до тебе багато разів телефонував цими днями, але ти весь час “поза зоною досяжності”… Я вже став, було, тривожитись, чи чогось не сталось…
– Та я десь запорпав шнур від підзарядки моєї мобілки, тому через розряджений телефон і був “поза зоною”…
– З голоду не помираєш?
– Поки що ні. Моя доня Юлечка періодично влаштовує мені підкріплення – через різних перевізників, тому я маю продукти і щось із них готую собі для поживи.
– Тобі часом, напевно, скучно буває у такій самітності?..
– Мені скучно ніколи не буває. Я вже тобі казав: я божевільний у праці.
***
Якось під час пам’ятного віче на Личаківському цвинтарі біля могили Івана Франка (а це було у день пам’яті геніального сина українського народу, у травні, коли Шевчук виголошував промову з нагоди) я запитав Валерія:
– Яке твоє ставлення до Бога, до конфесій?
– У мене своє бачення Бога. А щодо конфесій, то це – найчастіше людські градації. Для мене Бог захований у зернині, з якої виростає чи колосок, чи дерево. вічна загадка. Незбагненна запрограмованість.
Згодом, глибше вивчаючи творчість Григорія Сковороди, я відчув і зрозумів це сам: Шевчук у цьому питанні таки СКОВОРОДИНЕЦЬ!
***
Учора ввечері, тобто 27 січня 2023 року, я знову розмовляв із Валерієм по телефону:
– Ти зараз у хаті чи надворі? Можеш говорити?
– Так, звичайно. Зараз я у хаті, в такій порі я не виходжу на садово-городні прогулянки. Це я собі дозволяю лише по обіді.
– Чи ти міг би мені відповісти на деякі запитання?
– Давай спробую.
– Скільки видань ти маєш сукупно на сьогодні?
– Знаєш, останніми місяцями відчуваю проблему з числами, тому, чесно кажучи, не пам’ятаю…
– Декілька місяців тому ти називав число, здається, 162!?..
– То воно так, напевно, і є…
– З яких пір ти робиш “омовеніє” під холодним душем і що спонукало тебе до цього?
– Обливаюся холодною водою уже кілька десятків років. Якось ми з Романом Корогодським були в Київській опері, і його одна знайома танцівниця поділилася з нами таким-ось рецептом доброго здоров’я. А я вряди-годи дослухаюся до мудрих порад.
– Коло тебе є озерце і ти там, знаю, купаєшся та плаваєш на човні. Коли зазвичай ходиш до нього? Ідеш на таке купання зранку?
– Та по-різному буває. Все залежить від самопочуття. Найчастіше, звичайно, вранці, бо ранковий заряд енергії дуже важливий для творчості. Проте влітку дозволяю собі отримувати таке задоволення і вдень, а часом – і в надвечір’ї.
Джерело: УЛГ, 2025, ч.5
Довідково:
Святослав Васильович Максимчук (нар. 9 березня 1936, с. Ремель Рівненського району Рівненської області) — український актор театру та кіно, педагог. Актор Львівського драматичного театру імені Марії Заньковецької (з 1964 року). Народний артист України (2000).
Святослав Максимчук є ініціатором та автором «Заньківчанських вечорів», які стали визначним явищем у культурному середовищі Львова.
Трішки історії. Прологом до «Заньківчанських вечорів» став літературний вечір Дмитра Павличка, який відбувся в листопаді 1989 року. Починаючи з січня 1990 року були запроваджені аналогічні вечори за участю письменників, політичних та громадських діячів. Назва була зафіксована у лютому 1990 року – «Заньківчанські вечори».
Першим гостем став Іван Драч, а далі письменники: Микола Жулинський, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Валерій Шевчук, Петро Скунць, Ігор Калинець, Роман Лубківський, Богдан Стельмах, Роман Іваничук, Михайло Косів, Борис Олійник;
політичні та громадські діячі, вчені: Президент України Леонід Кравчук, Президент України Леонід Кучма, Президент України в екзилі Микола Плав’юк, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Міністр оборони України Костянтин Морозов, Ігор Юхновський, Юлія Тимошенко, Ярослав Кензюр, Михайло Сирота, Іван Заєць, Богдан, Гаврилишин, Володимир Литвин, Тарас Гунчак (США) та представники української діаспори у Великій Британії, Бразилії, Австралії, Канаді, та інші.
Мета вечорів – засвічування особистостей української літератури, культури, політики. Вечори записувалися Львівським телебаченням у повному обсязі та мали великий резонанс.
Також дивиться:
«Українська літературна газета» надрукувала одразу два спогади про нашого земляка Валерія Шевчука
Місяць потому. Спогади про Валерія Шевчука — письменника, який не зраджував світові своїх героїв
Валерія Шевчука поховають на Байковому цвинтарі
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації