Сьогодні, 1 липня, у день народження Юрка Ґудзя (1956–2002), Житомирщина вшановує пам’ять одного з найсвітліших, але водночас найтривожніших голосів української літератури кінця ХХ століття. До меморіальної дошки на його честь, встановленої в Житомирі, співробітники Обласної бібліотеки для дітей та юнацтва разом із письменниками та друзями Юрка Ґудзя – поклали квіти. Цей скромний, але щирий акт нагадує: пам’ять про митця жива – у словах, у серцях, у тих, хто читає і вивчає його творчість.
Юрій Петрович Ґудзь народився у селі Немильня, що нині входить до Звягельського району. Його коротке, але інтенсивне життя вмістило в себе стільки ролей, що кожна з них заслуговує на окрему біографію: поет, прозаїк, драматург, художник, філософ, публіцист. Він вірив у силу слова, як в акт очищення. Він писав – щоб не мовчати. Мовчав – щоб сказати більше.
Його поетичне й філософське кредо виростало з української землі, зі спостереження за буденністю, з безкомпромісної критики фальші в літературі, мистецтві, історичній пам’яті. Його тексти вчать не перемагати, не нав’язувати, а бути – тихо, гідно, з відчуттям свободи навіть у неволі. Він сам це життя прожив як лист до майбутнього читача.
Юрко Ґудзь був одним із небагатьох, хто під кінець XX століття не лише говорив про необхідність культурного прориву, а й створював навколо себе середовище однодумців – заснувавши «Українську реконкісту» та «Лаврську школу» поезії. Він мислив масштабно, але ніколи не забував про локальне – його рідне село, його вулицю, свою Житомирщину.
Один із образів, що пронизує як його поезію, так і публіцистику, – це птах, янгол, носій душі. Можливо, саме він уявляв себе таким птахом – між світами, між жанрами, між школами і течіями. Митець, який не боявся говорити від імені тих, кого позбавили голосу, і який розумів, що єдина місія справжнього художника – свідчити.
Його твори перекладені на кілька мов. Його романи – «Не-Ми», «Ісихія», збірки – «Замовляння невидимих крил», «Маленький концерт для самотнього хронопа», «Боротьба з хворим янголом» – не тільки поза часом, а й поза жанрами. Це цілісна система образів, де біль не глушиться, а аналізується, де свобода – це не політичне гасло, а екзистенційний вибір. Усе його життя було саме таким вибором.
Юрко Ґудзь говорив про культурне відродження з села. Він не був популістом, коли говорив про «селянську реконкісту». Для нього село – це не лише географія, а родова пам’ять, духовний стрижень, осердя культури. І його зусиллями ця ідея набирала форми: у Немильні на честь Юрка Ґудзя названо вулицю і школу. В Житомирі встановлено меморіальну дошку. Його читають, його згадують, його цитують. Його ще належно не оцінено – і в цьому, можливо, найбільший наш борг.
Митець, який не мав гучного піару, не шукав орденів і посад, не підлаштовував тексти «під час». Але його час – саме зараз. У добу нових викликів, нових сенсів, нових випробувань. Бо він уже тоді, у 90-х, говорив правду про радянське минуле, про нищення української мови і села, про новітні ідеології, які маскуються під культури.
Його творчість – це хроніка мовчазного опору. Це документ душі. Це приклад, як бути вірним собі, не зрадивши ні слово, ні совість. Тому пам’ять про нього – не лише шана митцеві. Це виклик нам, живим.
Редакція
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації