Цей матеріал ми підготували кілька днів тому, але до читача він дійшов якраз у День Героїв. Так сталося, зрештою – так мало би бути , бо це символічно. Ми розповімо про житомирянина, який точно не вважає себе героєм, але живе за мірками активного громадянина, щодня демонструючи прояви і приклади подвижництва, відчуває трагізм нашого життя у всіх його мислимих і навіть невідомих людям проявах. Його можна назвати палким патріотом, він завжди помітний і приваблює увагу тим, що має неспокійну вдачу. Зрештою, аби не втомлювати терпіння нашого читача, скажемо, що говоримо про Валентина Голуба. Те, що наша розповідь про цього, випробуваного життям і з непростою долею чоловіка, співпала із поважним і глибоко українським святом – Днем Героя, має бути ще й проявом справедливості, гідної оцінки життя тих, хто особливо не задумувався над змістом, смислом чи значимістю своїх вчинків.
Про житомирське дитинство і спогади про Грем’яче
Звісно ж, коли починаєш знайомство із людиною, про яку хочеш розповісти і яку хочеш найповніше зрозуміти, завжди прагнеш розпочати із дитинства. Від народження, від сім’ї, із навчання, із тих років, які часто позначають, як час «коли все розпочиналося». Валентин Голуб говорить про себе, як про корінного житомирянина, який тут народився і прожив у Житомирі значно більше, аніж йому зараз є. «Можливо хтось у цьому щось дивне побачить, але я зримо і дуже образно уявляю далеке минуле нашого міста, хоча й роки свого дитинства і своєї юності, яка відбувалася у Житомирі на зламі 70-80-х років минулого століття, також можна вважати справді далеким минулим», – каже Валентин, згадуючи свої дитячі історії, коли життя у Житомирі він часто поєднував із подорожами і знайомством із селом Грем’яче, те, що по дорозі до Чуднова.
«Згадую той канікулярний час, ті поїздки до села своїх батьків і наших предків, яке стало для мене рідним так само, як і Житомир», – продовжує свою розмову наш співрозмовник. – Мене цікавило все, хоча, наприклад, я не намагався стати відмінником у навчанні, але розуміти, що і як відбувається довкола, знати і вміти якомога більше всього того, що знадобиться у житті, – цього у мене не відбереш, – продовжує Валентин. – Першим таким показником, який дав внутрішнє переконання правильності своїх життєвих орієнтирів, яких я, мабуть, не сповна й усвідомлював, стала служба в армії, яку мені довелося служити у так званій «групі радянських військ у Німеччині». Зрозуміло, що туди брали не всіх, але я не про це, а про те, що там і тоді, я багато чого зрозумів, або, точніше – починав думати над тим, над чим раніше думати не доводилося..
Мабуть недарма там , у Німеччині, мене називали «чорним хохлом», бо моя, із постійним південним загаром зовнішність, яка суміщалась із моїм бажанням розмовляти так «як вдома», певним чином виокремлювала мене із загалу моїх тодішніх однополчан. Щоправда, слід зауважити, що час вже був такий: перебудова, слабкість радянської системи, яка там, у Східній Німеччині, також відчувалась по особливому. Ну а далі було самостійне життя, були бурхливі 90-ті, коли ми проходили університети виживання, коли наново вчилися, коли міняли професії, обстановку і без спочинку працювали. У тому потоці життєвої стихії не завжди задумувалися над тим, куди ми йдемо, яку країну будуємо, а своє майбуття бодай десятирічної перспективи, ми всі разом точно не бачили. Хоча багато чого, що не співпадало із пануючими у суспільстві настроями, мене неабияк насторожувало. Наприклад, я не був учасником тієї першої «помаранчевої революції», яка привела до спалаху народних очікувань на краще, на таке життя, як у Європі, до якої ми всі разом, хоча й поступово, але все ж таки звикали.. Мене, якщо чесно, дивувала присутність у таборі «помаранчевих» такої персони, як Юлія Тимошенко, яка доволі показово демонструвала свої зовнішньополітичні погляди і так звані симпатії. Теж саме стосується і соціалістів, інших попутчиків, які прагнули вскочили у владу, дістатися до крісла хоча б маленького чиновника. Зрештою, якраз із цих причин я дуже обережно поставився і до Другого Майдану взимку 2013/2014 років. Адже на майданівську сцену виголошувати яскраві промови піднімалися такі персонажі, що ставало не по собі. Це, до речі, стосується не лише Києва, але й нашого Житомира».
ТАК ТРАПЛЯЄТЬСЯ, КОЛИ ВИБОРОМ ЖИТТЯ СТАЄ ЗБРОЯ
Але так буває, що настають часи, коли доводиться глянути на все, що коїться по новому. Таким часом для Валентина Голуба виявилася весна 2014-го року. «Навесні, коли над Житомиром журливо лунав спів «Пливе кача…», коли люди були спантеличені трагізмом подій на Майдані, стало очевидним інше – на нас пішла орда з півночі і це було куди небезпечніше, аніж оскаженілі «беркутята» на вулицях Києва,» – продовжує свою розповідь про свою участь у тих буремних подіях Валентин.
«Я, так само, як сотні небайдужих і сповнених життєвої енергії чоловіків, пішов добровольцем на схід, де починалася справжня війна. Про ті роки, коли у кросівках і спортивному вбранні китайського виробництва ми взяли до рук автомати, згадую із болем, бо тоді було справді важко. Вже потім, навіть у той лютневий ранок 24 лютого 2022-го року, нам було трохи легше, бо чимала частина патріотично загартованих людей, знали, що то за ворог на нас посунув. А у 2014-му, навіть у 2015-му, нам було важче. Але водночас ми були на підйомі, ми знали своє найперше земне покликання – захистити країну і державу. Я був безпосереднім свідком і так само безпосереднім учасником тих подій, коли ми вчилися воювати дуже швидко. І, як результат, Збройні Сили України змінювалися прямо на очах. Пам’ятаю той час, якщо не у щоденному вимірі, то принаймні –помісячно. Вже у 2018-му році Україні вдалося зміцнити своє військо на порядок. І справа не тільки у тому, що наш військовий парад у серпні 2018-го вразив половину світу. Москалики це відчували і від безсилля біснувалися. У 2019-му ми завовтузилися із виборами і досить швидко стало ясно, що курс країни на те, що «все буде добре» і «найстрашніше вже позаду» є помилковим і навіть катастрофічно небезпечним. Втім, переконатися у цьому нам довелося трохи пізніше і на жаль, у цьому ми переконуємося й досі.. Але зранку 24 лютого 2022-го я зі своїм сином Назарієм швидко зібрали необхідне для служби спорядження і подалися до військкомату. Якщо чесно – ми були не перші, але все ще попереду: треті чи четверті у черзі..
Ну, а далі – війна. Вже у березні нам довелося пройти небачене до тих пір бойове хрещення у боях під Макаровим. Ну, а далі ми зорганізувалися і почали гнати орків до кордону. Весна, літо і аж до глибокої осені тривав наступ ЗСУ і все відбувалося із дедалі більшою динамікою. Тоді, наприкінці, 2022-го у мене сталася найчорніша трагедія мого життя – я втратив сина. Мій Назарій загинув, як боєць однієї із штурмових наступальних частин ЗСУ у боях на Донбасі, у наших намаганнях взяти під контроль місто Кремінна. З того часу я дуже багато пережив. Було неймовірно важко, я, мабуть ще раз щось осмислив і двічі – переосмислив».
НАСТАЄ ЧАС, КОЛИ СЕНС ЖИТТЯ ОГОЛЮЄТЬСЯ ДО КРАЮ
«Сьогодні ритм і точно сенс мого життя оголився до краю – я маю боротися, маю робити все можливе й неможливе, аби прискорити, пришвидшити перемогу над ворогом. І як волонтер, як людина, яка багато чого вміє у суто військовому сенсі, я намагаюсь встигати всюди. Те, що я вважаю за найперший обов’язок пам’ятати подвиг наших воїнів, які віддали за нашу свободу найцінніше- своє життя, є найприроднішою реакцією людини, що відчуває свою належність до нації, що воює, чинить відчайдушний опір і не збирається здаватись. Тому вважаю своїм громадянським, батьківським і водночас синівським обов’язком нагадувати і закликати своїх земляків вшановувати подвиг Героїв хвилиною мовчання. Тому вийшов у Житомирі на Майдан влітку 2025-го, аби нагадати владі, що послаблення боротьби із корупцією не буде, бо ми вимагаємо лише її посилення. І від свого ми не відступимось. Тим паче, що наші, тепер вже ветеранські ряди, сьогодні активно і швидко поповнюються.
У мене немає райдужних очікувань, бо ветеранам доводиться дуже нелегко. Якщо відвертіше – вкрай важко. Ще важче тим родинам, які втратили сина, чоловіка, найріднішу людину. Це, якщо хочете – подвійне горе і вселенська трагедія. Але нам треба жити і боротися. У такому ритмі, у постійній роботі, у турботі, у тому, аби підсобити сім’ям ветеранів, я бачу сенс свого життя. Можливо комусь я видаюсь занадто радикальним, навіжено наполегливим, але тут йдеться про принциповість, про нашу пам’ять, а головне –про наше майбутнє. Те, що воно буде не легшим, аніж сьогодення, зайве не повторюватимусь. Але головне – воно буде.
Я про це кажу, я про це пишу вірші і я навіть про це співаю. Я по новому відкриваю те, про що колись просто читав і просто запам’ятовував: «я є народ, якого правди сила ніким звойована ще не була».. Не повірите, але я відчуваю неймовірне щастя бути в оточенні тих мам, дружин, побратимів –волонтерів, з якими ми ділимо біль втрати, лікуємо і підтримуємо один одного силою душевної енергії, словом, піснею і… хвилиною мовчання. Тут у мене сотні друзів, однодумців, побратимів у підтримці яких я не сумніваюсь, у єднанні яких бачу проблиски чи навіть спалахи надії та оптимізму. І переконаний у тому, що ми ж таки переможемо. Тому, Слава Україні! І – Героям – Слава!»
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації