Огляд об’єктів культурної спадщини на території Любарської селищної територіальної громади. (Частина друга розповіді про візит представнків Житомирського краєзнавчого музею та Житомирської обласної бібліотеки для дітей та юнацтва)
. Об’єктом для огляду було обрано пам’ятний знак, встановлений по вул. Миру, на пологому скелястому схилі правого берега р. Случ . Присвячений він події, пов’язаної з гетьманом Іваном Мазепою. З літа до жовтня 1704 р. він стояв обозом біля Любара і проголосив, що саме тут по р. Случ буде проходити кордон з Річчю Посполитою. На думку Віктора Канчури тим самим він об’єднав під однією булавою українські землі по р. Случ .
Неподалік, північніше вул. Миру, оглянули старий водяний млин ХІХ – початку ХХ ст., який розмістився на скелястому правому березі р. Случ.
Звідти попрямували до центральної частини селища, де відвідали “Музей історії Любарського краю”. Він розмістився на 2-му поверсі районного Будинку культури, що по вул. Незалежності, 38 (Рис. 70). Заснований за ініціативи відомого краєзнавця Степана Липка у 1959 р. Нині підпорядкований відділу культури, туризму та організаційно-масової роботи Любарської селищної ради. Директор музею Олеся Гевліч провела цікаву екскурсію, якою охопила історію селища від давнини до сьогодення. По ходу ознайомила з експозиціями музею, різними експонатами – археологічними знахідками, з автентичним одягом, гончарними виробами, предметами побуту сільськогосподарським інвентарем, зразками цегли з клеймами на поверхні та багато іншого . І хоча музей для громади має важливе значення, він все ж потребує перегляду, елементарного упорядкування і перебудови. Матеріали тут, на жаль, розміщаються хаотично і без дотримання хронологічного порядку. Для реекспозиції його, тобто зміни плану, покращення дизайну, художнього оформлення та оновлення експозиції, доцільно залучити відповідних фахівців.
Далі переміщаємося до вул. Райради, що розляглася в межах Старого Любара, де на високому лівому березі р. Случ, делегація побачила низку споруд колишнього Василіанського монастиря, який у 1739 р. постав із давнього Свято-Георгіївського кляштору. Перебуває на обліку як пам’ятка архітектури національного значення. Центральний корпус нині займає Любарський професійний ліцей . Стан будівлі частково незадовільний, а місцями навіть аварійний, на що звернуло увагу керівництво закладу і що ми могли побачили на власні очі .
Тут також є підземелля, але воно невеличке (дві кімнати з переходом) нині, використовуються у господарських цілях .
Завершив роботи у Любарі житомирська делегація перемістилися до с. Нова Чортория, розташованого за 16,5 км на північний захід від селища. Тут у центральній частині населеного пункту, розташована архітектурна перлинка Любарської громади, до складу, якої входять: в’їзна брама, прибрамний будиночок, палац Прушинських-Оржевських, родова усипальниця і ландшафтний парк, які було оглянуто у супроводжені Олесі Гевліч .
На в’їзді до паркової зони, впритул до вулиці Незалежності, розташовані рештки паркану з кам’яною в’їзною брамою з металевими кованими воротами і ліхтарями на стовпах, пам’ятка архітектури другої половини ХІХ ст.
Поруч розташований мурований одноповерховий прибрамний будиночок для сторожа .
Від в’їзної брами переміщаємося по алеї на південний схід і через 80 м нам відкривається вид на мурований двоповерховий палац.
Трохи історії. На початку палац належав родині Прушинських і він у той час був одноповерховим. Пізніше із-за великих боргів власники вимушені були його продати. Так він перейшов у руки Петра та Наталії Оржевських. Палац згодом було перебудовано у двоповерховий, фасади реконструйовані, а навколишня територія з прилеглим парком оточена парканом. Останньою власницею палацу була Наталія Оржевська-Шаховська
. У 1919 р. у цьому будинку містився штаб кінного полку Чорних Запорожців Армії УНР, про що засвідчує пам’ятна дошка. Про події того часу детально повідав Віктор Канчура (). У 1920-х роках маєток націоналізувала радянська влада і створила на його основі Волинський агротехнічний технікум. У 1921 р. пані Наталію виселили з власної оселі, а у 1923 р. вона вимушена була назавжди покинути свій маєток.
У повоєнний період тут функціонував Новочорторийський державний аграрний технікум , а нині в приміщеннях колишнього палацу розміщається Новочорторийський технолого-економічний фаховий коледж.
У середині палацу збереглося велике дзеркало, старі мармурові східці з кованими перилами з драконом на кінці , напільна плитка з різними візерунками , а на другому поверсі вітраж в античному стилі та інші кольорові вітражі). З протилежного ходу – гвинтові східці , невеличке підземелля і багато іншого.
За 80 м на південний захід від палацу розташована родинна церква-усипальниця Оржевських . Стверджують, що була збудована за проектом Адріана Прахова у російсько-візантійському стилі у 1906-1907 рр. За іншими даними зводилася наприкінці ХІХ ст. В середині прикрашена яскравими різнокольоровими розписами.
Під будівлею храму розташоване підземелля, в якому покоїлися останки графа Петра Оржевського. У повоєнний період, орієнтовно у 1940-60-х рр., усипальниця була пограбована.
Навколо палацу у 1815 р. було розбито парк, який займав ділянку загальною площею 70 га. Нині його територія значно скоротилася. Парк є пам’яткою садово-паркового мистецтва. Його було побудовано у ландшафтному стилі. Перед Другою світовою дендрофлора парку налічувала понад 100 видів, у 1945 скоротилася до 50, а нині їх кількість становить лише 41 вид. В їх числі 31 вид дерев і 10 видів кущів. У її складі сьогодні переважають аборигенні види дерев: ясен звичайний, вільха чорна, менше клен гостролистий та дуб звичайний. Тут також збереглися окремі вікові дерева модрини європейської, ялини високої, сосни Веймутової, сосни чорної та звичайної. До річки веде липова алея. Парк активно використовується місцевим населеним для рекреації, на думку науковців, потребує заходів з впорядкування та реконструкції [Природно-заповідний фонд, 2015, с. 167-170].
За 100-110 м на південний схід від палацу в глибині парку розташоване невеличке озерце круглої в плані форми. Посередині його невисокий острівець у вигляді курганоподібного насипу, який з’єднується з берегом цегляним містком (Рис. 138-140). В народі його називають острівцем кохання. На цьому наш надзвичайно цікавий візит до Любарщини було завершено.
Старший науковий співробітник
відділу досліджень Житомирського
обласного краєзнавчого музею О. О. Тарабукін
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації