Нещодавно вийшла книга «Газета «Житомирщина»: віхи історії». Найбільшу частину видання становлять публікації, присвячені історії «Житомирщини» , написані в різний час з нагоди ювілейних дат, пов’язаних з початком виходу газети.
Авторами є колишні редактори видання (Л. Яроцький, А. Мазанько Г. Булкін, Д. Панчук, Г. Павлов), журналісти, які працювали в газеті і ветерани праці – загалом 130 сторінок. Наступний розділ книги має назву «Люди газети», у якому вміщено колишні публікації в «Житомирщині», присвячені журналістам і спецкорам цього видання. Щоправда, вміщено матеріал про Остапа Демчука, який сумновідомий тим, що написав публічний донос на Миколу Зерова, який прочитав у Житомирі десять лекцій на губерніальних курсах учителів. Одразу полетіла поштою у редакцію київської газети «Більшовик» мерзенна стаття Остапа Демчука під назвою «Десять лекцій по історії сучасної української літератури, або неокласичні гастролі Зерова в Житомирі». Газета одразу це надрукувала у номері за 3 липня 1924 року, щоби збурити суспільство проти талановитого письменника і перекладача. Але хіба ж знав про це упорядник книги ?. А, може, знав ?
У книзі вміщено і справді гарні статті про драматурга Івана Кочергу, який працював у житомирській газеті з 1929 по 1934 рр., про фотографа Зіновія Тулеса, про журналіста Костя Кізуба, про письменника Данила Окийченка, повість якого «Перші кроки Миколи Підберезного» мені дуже сподобалася у дитинстві.
Наступний розділ книги – «Вдячні відгуки». Вміщено привітання газеті з нагоди 50-річчя виходу її першого номера від відомого кінорежисера Тимофія Левчука, а також від Заслуженого лікаря УРСР Олександра Гербачевського, славетного хормейстера Анатолія Авдієвського, академіка Володимира Бондарчука, якого чомусь підписали як Я.В. Бондарчук (полінувалися уточнити ?).
Останній текстовий розділ книги має назву «Гортаючи підшивки…», автором якого є і упорядник книги Сергій Бовкун. Він починає з огляду першого номера газети «Известия». Одразу помітно, що людина розглядає нашу історію з радянських, нині російських позицій. Використовує термін з радянської історіографії «громадянська війна», та ще й із великої літери. Цей термін ввели радянські учені-ідеологи, щоби приховати факт агресії радянської росії проти Української Народної Республіки, щоби виправдати використання надзвичайних заходів (проведення політики «воєнного комунізму»: націоналізацію усього нерухомого майна, проведення продрозкладки (читай – конфіскацію усіх продовольчих запасів), розгортання червоного терору). Упорядник пише: «14 березня загони Червоного козацтва на чолі з Віталієм Примаковим витіснили з Житомира владу Директорії. А вже 17 березня (лише через три дні!) Житомирський ревком випустив перший номер газети». Неприховане захоплення цим фактом охоплює С. Бовкуна. Але далі він мусить констатувати, що «народження газети не було спокійним – через п’ять днів після виходу першого номера Житомир знову зайняли сили Директорії. Відтак друк припинився до травня 1919 року – коли місто вкотре зайняли більшовики. Але потім впродовж цілого року Житомир ще чотири рази переходив з рук в руки. Відтак газета в цей час друкувалася з вимушеними перервами. І лише у червні 1920 року, після вигнання з Житомира польської армії, вихід газети став регулярним». Отже, за С. Бовкуном, більшовики «зайняли» місто, а не захопили. Як позитивний факт він оцінює «вигнання з Житомира польської армії», яка насправді допомагала українському війську боротися проти більшовицької Червоної армії.
Після 1919 року упорядник книги одразу перескакує до опису газети «Радянська Волинь» за 5 березня 1929 року, з причини надзвичайної скромності пропустивши публікації про реквізиції церковних цінностей під приводом допомоги населенню Поволжжя, охопленого голодом (постійні зведення за травень – червень 1922 року) , оминаючи факт жахливого голодомору, організованого радянською владою з метою зламати масовий повстанський рух в Україні. Не згадано соромливо публікацію «Червоний суд. Отрижки петлюрівщини» (8 серпня 1924 року), а також матеріали про атеїстичну пропаганду, результатом якої стало те, що «до церков ходять тільки жінки й куркульня. Чоловіків зовсім немає у звичайні святні дні. Є в селі кількадесят селян, що зовсім розірвали зв’язок з релігією, не хрестять дітей і не вінчають».
Потім упорядник робить огляд газети «Червоне Полісся» за 26 лютого 1939 року, акцентуючи увагу читачів на 70-річчі Надії Крупської, а також описуючи перебіг роботи Житомирської обласної партійної конференції і направлення листів від делегатів цієї конференції Сталіну, Молотову, Хрущову. Приділив увагу С. Бовкун матеріалу, вміщеному у цьому номері, про мотопробіг «Житомир –Бердичів – Житомир», присвячений ХХІ річниці Червоної армії. Звичайно, аналіз 1939 року знову тільки на основі одного номера – це поверховий підхід. А варто було б згадати, як обласна газета виправдовувала напад Німеччини і СРСР на Польщу, які розпочали разом Другу світову війну.
Далі упорядник книги переходить до опису змісту газети за 19 лютого 1949 рік. Описуючи відродження промислового потенціалу Житомирщини, С. Бовкун порівнює стан речей у часи незалежності України, роблячи акцент на тому, що ми все втратили і винна у цьому незалежність: «Нині чимало тодішніх здобутків, на жаль, знищено і не збережено. Немає вже овчинно-кожушаного заводу в Житомирі, фарфорового заводу у Коростені. Немає й артілі в Покришеві». Але жодного слова, жодного рядка про те, що у 1949 році колгоспниці продовжували орати коровами, взимку вивозити санками гній на поля. Не зауважено про наслідки повоєнного голоду і про відновлення репресій.
У наступному підрозділі упорядник робить огляд газети «Радянська Житомирщина» за 10 лютого 1959 року. Знову використовує порівняння не на користь сучасної України, наводячи матеріал про вирощування і переробку цикорію на Житомирщині у 1959 році, зауважує, що «у 2018 році на Житомирщині зовсім не було посіяно цієї культури». Звичайно, С. Бовкун пропускає інші випуски газети за 1959 рік, інші матеріали, за які сьогодні авторам було б соромно, як для прикладу публікації «Вони порвали з релігією», «Вони стануть пропагандистами атеїзму», «Як ми проводимо науково-атеїстичні вечори», «Реакційна суть релігійної моралі», «Антирелігійний спектакль». «Радянська держава і релігія» та ін.
Далі – описи газет за 28 січня 1979 року, 24 січня 1989 року, 19 січня 1999 року. Таке «перескакування» і огляд лише одного номера газети за ціле десятиріччя, звичайно, не дозволяє об’єктивно висвітлити зміст газети, але упорядник, очевидно, такої мети і не ставив. Так, він обійшов увагою важливий період перед відновленням незалежності України – 1989 – 1991 рр., напевно, щоби не згадувати консервативну позицію газети, яка залишалася радянською за своєю політичною ідеологією. Свідченням цього стало опубліковане інтерв’ю у переддень святкування Дня Соборності України 1990 року з доктором історичних наук Ремом Симоненком, який дуже критично і негативно оцінював український національно-визвольний рух 1917 – 1921 рр. Після проведення цього заходу газета опублікувала статтю «Єднання чи конфронтація. «Українська хвиля» в Житомирі».
Критично ставилася газета до піднесення громадсько-політичного життя в Житомирі, опублікувавши статтю «До чого закликає громадянський фронт ?» і ще більш негативно – до Народного Руху України за перебудову, зокрема у публікації «А що далі? До підсумків «мітингового» місяця у Житомирі»: «Є в «Русі» радикали, які прямо заявляють у своїх передвиборних програмах, що їхня мета – боротися парламентськими методами за вихід республіки з СРСР». І чим ближче був розпад СРСР, тим частіше газета «Радянська Житомирщина» публікувала статті з критикою і брехнею про наших національних героїв («Степан Бандера, «український уряд» і наш край», «Слід пам’ятати про живих» з критикою акції вшанування полеглих учасників Другого Зимового походу)..
Відзначу, що у газеті були хороші і грунтовні матеріали, а деякі з них написані з позиції україноцентричності, як для прикладу авторства Федора Дерев’янка. Він переймався становищем української мови і ходом виконання Закону про мови в Українській РСР. Прикладом є його статті «Вчувати рідне слово». Надзвичайно щирою емоційністю відрізняється його публікація «Жахи в храмі ляльок», у якій автор турбується про культурне життя у нашому місті. Варто згадати і публікацію тодішнього працівника державного архіву Житомирської області Павла Короля «Ще раз про національну символіку», у якій він пояснює і підтримує запровадження національного прапора, гімну і герба, захищає рішення Житомирської міської ради про національну символіку.
Але навіть у той час обласна газета не була такою токсичною і антиукраїнською, як з приходом до складу її редакції С. Бовкуна майже на тридцятому році незалежності. Тільки огляд його статей за 2020 рік дозволяє зробити висновок, що вони просто чвиркають жовчю і злобою. Для прикладу, публікація «Культ – є, а правди – нема» з мерзенною брехнею про Небесну Сотню. Він піддає сумніву занесення до числа полеглих під час Революції Гідності Якова Зайка, Віктора Прохорчука з Житомира і з Хорошева. Він посилається на «розслідування» одіозних Анатолія Шарія, Олени Лукаш, Андрія Портнова, що 25 осіб з Небесної Сотні загинули в результаті побутових бійок, самогубства, серцевої недостатності, пневмонії, ішемічної хвороби серця і робить висновок, що «дотягували до сотні». Ну, як його назвати після цього ? Негідник та й годі.
Бовкун виступає пропагандистом радянської політики, зокрема, у матеріалі «Радянський лад вабить… американців» («РЖ» за 6 листопада 2020 р.). Заперечує боротьбу УПА проти нацистських загарбників, використовуючи радянські штампи оббріхує тих, хто боровся за незалежність України (стаття «Промивка мізків» – замість шани і пам’яті» у «РЖ» за 15 травня 2020 р.). У тому ж номері газети прославляє радянських військових діячів, зокрема, у статті «Нострадамус радянської розвідки». Захищає Російську Православну Церкву в Україні («Миряни – не вороги держави» під псевдонімом Тамара Більман у «РЖ» за 8 травня 2020 р.) і піддає гострій критиці процес формування самостійної Православної Церкви в Україні. Виступає проти відновлення нашої історичної пам’яті і захищає вшанування місць, пов’язаних з Леніним. («РЖ» за 24 квітня 2020 р.). Піддавав критиці червоно-чорний прапор. Захищав «двоязичіє», сам демонстративно перейшов на спілкування московським наріччям з початком роботи у «Житомирщині».
У газеті працювали талановиті і шановані у Житомирі та навіть в Україні люди. Але мало хто з них опускався до написання замовних політичних матеріалів – вони дбали про свою честь і гідність. Звичайно, були «штатні» негідники, які виконували цю брудну роботу. Але важко уявити, що в умовах 34-річної незалежності України, в умовах війни проти московського агресора можна залишатися таким заскорузлим москвофілом і совколюбом, так неприховано ненавидіти все українське, як цей Бовкун. Згаданою книгою він хоче обілити в першу чергу себе, але правильніше було б покаятися за свої антиукраїнські статті. Проте ця особа навіть не усвідомлює такої потреби і обов’язку.
Геннадій Махорін
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації