7 грудня в Україні неофіційно відзначають День української хустки. Запровадили його у 2019 році задля збереження українських традицій та єднання поколінь, оскільки хустка — це символ української культури, оберіг і частина національної ідентичності.
В етері Українського радіо завідувачка етнографічного відділу Житомирського обласного краєзнавчого музею науковиця Надія Борисова розповіла про традиції, пов’язані з хусткою, а також про те, які хустки здавна носили на Поліссі і які тканини, техніки та кольори використовували для їх виготовлення.
Які хустки жінки носили на Поліссі та які вважаються найдавнішими?
Обов’язково жінки носили хустку. Однією з найдавніших хусток, яку колись використовували наші пращури, була хустка, відома ще за часів Київської Русі, тобто з 11 століття. Ця хустка називалась “намітка”. На теренах Житомирщини її виготовляли з льону-довгунця. Це такий сорт льону. Або робили з тоншої тканини – “серпанку”. Хустка мала вигляд рушника довжиною до 5 метрів, шириною до 50 сантиметрів. Декорували цю хустку, намітку, по периметру або по краях червоними смугами обереговими. І пов’язували наші жінки по-різному на території краю. Вив’язували два вушка такі на голові, обмотували вінкоподібно навколо голови і два краї намітки спускали або попереду, або позаду.
Ще був цікавий спосіб пов’язування цієї хустки-намітки – один край пропускали під підборіддя. Традиція пов’язування хусток під бороду в нашому краї була найбільш поширеною. Це робили, щоб жінка після заміжжя уже менше говорила, а більше всього робила. Саме тому так хустки і більш традиційно пов’язували і жінки, і бабусі.
Також, до початку XIX століття на Полісі існувала така традиція, коли жінкам коси обрубували, обрізали досить коротко, довжиною по шию. Для того, щоб вони менше приділяли уваги догляду за волоссям, а більше приділяли уваги вже чоловіку, дітям, які з’являлися, і господарству. Але, на щастя, вже після початку XIX століття цей звичай відійшов, і жінкам дозволили мати гарне волосся, за яким вони доглядали. І вже заміжні обов’язково вони ховали його під хустку.
Але перед тим, як хустку пов’язати, вони власноруч виготовляли обруч з ліщини або з соломки, який оплітали домотканою тканиною, одягали на голову і навколо цього обруча намотували волосся.
Кибалка, на яку намотували волосся заміжні жінки. Фото надане Суспільному Житомир Надією Борисовою
Потім поверх ось цього намотаного обруча з волоссям одягали чепець, який також виготовляли з домотканої тканини у вигляді сіточки або щільної тканини, і стягували його, таким чином фіксуючи ось цю всю зачіску, щоб волосся все було під ним сховане. Це, по-перше, ховало волосся заміжньої жінки, а, по-друге, надавало обійму голові для того, щоб вив’язати гарні хустки.
Щодо чіпця, то на голову одягали кибалку, чіпець і традиційно на Житомирщині чіпець завжди ховали під хустку, його не виставляли напоказ.
Заміжній жінці світити своїм волоссям було великим гріхом. Вважалося, якщо заміжня жінка буде ходити без головного убора, вона може накликати біду, не тільки на свою родину, а й на поселення, де вона жила. Тому за цим дуже ретельно слідкували.
Кибалка, на яку намотували волосся заміжні жінки. Фото надане Суспільному Житомир Надією Борисовою
Потім поверх ось цього намотаного обруча з волоссям одягали чепець, який також виготовляли з домотканої тканини у вигляді сіточки або щільної тканини, і стягували його, таким чином фіксуючи ось цю всю зачіску, щоб волосся все було під ним сховане. Це, по-перше, ховало волосся заміжньої жінки, а, по-друге, надавало обійму голові для того, щоб вив’язати гарні хустки.
Щодо чіпця, то на голову одягали кибалку, чіпець і традиційно на Житомирщині чіпець завжди ховали під хустку, його не виставляли напоказ.
Заміжній жінці світити своїм волоссям було великим гріхом. Вважалося, якщо заміжня жінка буде ходити без головного убора, вона може накликати біду, не тільки на свою родину, а й на поселення, де вона жила. Тому за цим дуже ретельно слідкували.
Очіпок, який жінки традиційно ховали під хустку. Фото надане Суспільному Житомир Надією Борисовою
Якщо чоловік хотів розлучитися з жінкою, яка вже його не задовольняла, були сварки, то він прилюдно просто міг з неї зняти головний убір, навіть збити його, таким чином, перед всіма показуючи, що він подає на розлучення.
Намітку використовували з XI століття, досить довгий проміжок — до XIX століття. Вже в XIX столітті починають на зміну намітці приходити старовіцькі хустки. Вони меншої форми і розміру та прямокутні, їх легше було пов’язувати жінкам на голові.
Звичайно, поряд існують й інші з крамного матеріалу, дорожчі хустки. Але в нас на теренах нашого краю, незважаючи на те, що наші полісяни були дуже працелюбними людьми, вони були все рівно трохи бідними. Тому більшість хусток, так само, як і одягу, намагалися виготовити власноруч з сировини, яка була в нашому краї. Льон, конопля, вовняна ниточка. Багато хусток виготовляли із вовни. Започаткував цю традицію Луї Терно, є гарна історія про тернову хустку, яка також нас в країні побутувала.
Їх привозили із заходу України, хоча Луї Терно — французький підприємець. 1700-1800 роки він почав це виробництво. Хустки стали популярними, тому що виготовлялися з вовни з додаванням козиного пуху. Хустки були неймовірно м’якими і теплими.
І льон, і коноплі мають властивість зберігати сталу температуру тіла. В них ніколи не буде жарко, людина не буде потіти і не буде холодно.
Якими були традиційні кольори хустин?
Хустки, які жінки виготовляли самі з льону, були сірого кольору. Звісно, його вибілювали — якщо жінка використовувала невибілену тканину з льону, то вважалося, що вона полінувалася. Намітки колись старалися доводити до світлого кольору. Так само виготовлені з цирпанку у нас представлені фондові колекції — теж білого кольору.
Щодо старовіцьких хусток, вони теж від світло-сірого до білого кольору, є навіть зовсім білі. Жінки намагалися виглядати гарно, незважаючи на те, що не були заможними.
Старовіцька домоткана льняна хустка (справа). Фото надане Суспільному Житомир Надією Борисовою
Тобто яскраві хустки в Україну прийшли з появою тернових хусток?
Так. На Полісся почали завозити вже у 19-20 столітті, але доступно це було не всім нашим жителям. Привозили хустки на ярмарки із Китаю, Росії, Туреччини, із заходу України. Їх не було багато і коштували вони дорого. Щоб заробити на хустку жінці, чоловіку треба було працювати 10 днів. Подарунок увійшов у традицію, і парубки своїм дівчатам, повертаючись з армії, в давнину привозили хустку. Хустку дарували матері, дарували дівчатам, які їх чекали.
Дівчата, проводжаючи парубків в армію, на фронт, на війну, в дорогу давали невелику хустку. Декорували обереговими символами, в яких переважав червоний колір, переплетення інших кольорів. Грамотніші іноді вишивали літери, могли вишивати з одного боку своє ім’я, а з іншого боку — ім’я парубка і давати цю хустинку з собою. Якщо, не дай Боже, хлопець гинув, то на полі бою вже потім, щоб пташки не виколювали очі, бо це вважалося поганим знаком. Хустиною, яку він завжди носив з собою, йому накривали обличчя.
А чи були на Житомирщині якісь особливі хустки?
Мати вишивала хустину на весілля своїй доньці, це єдине, що вона їй готувала до приданого. Хустиночка була невелика, теж скромно вишита. Мама дарувала її доньці після вінчання, відпускаючи жити до чоловіка в інше село чи в інше місце. Свекрухи не завжди траплялися гарні, тому, коли дівчині доводилося плакати, то вона плакала в цю рідну хустинку, яку їй передала матуся.
А які хустки притаманні лише Поліському регіону?
В колекції Житомирського обласного краєзнавчого музею є невеличка, але дуже гарна колекція хусток, які називаються “пулки”. Хустка має прямокутну форму, кути якої з двох сторін декоровані вишивкою — частіше нашитою, виконаною найстарішою технікою – занизуванням. Ця техніка, яка побутувала в нашому краї, імітувала ткацтво. І зараз сучасні вишивальниці, з якими ми працюємо, цю техніку відновлюють, бо це неймовірно гарно.
Пулка, бо на Житомирщині не казали “половина”, а казали “половинка”. Саме тому хустка-пулка, виходить, з двох половинок — і нашитих, і складених, і пов’язана, позадована у вигляді косинки. Зуби на хустках в орнаментиці були обереговими, бо зубчаста орнаментика і зуби, які утворюються, захищали жінку ще й позаду. Якщо вслід і хотів хтось щось сказати лихе, то одразу це його відштовхувало.
Хустка-пулка. Фото надане Суспільному Житомир Надією Борисовою
Осередком хустки-пулки є Ємільчинщина. Саме там, на “Поліському Перевеслі” під час фестивалю, який проводили ще до повномасштабного вторгнення, найбільша кількість хусток була представлена на виставках. Хоча вони побутували і в Овруцькому районі, так як жінки переїздили і з собою брали все своє придане.
Які хустки, що зберігаються у Житомирському краєзнавчому музею є найстарішими?
Найбільше хусток у нас вже післявоєнного періоду — після Другої світової війни. Є такі цікаві унікальні зразки, як намітки кінця 19-го, початку 20-го століття. Є цікаві старовіцькі — до прикладу, досить дорогі привозні шовкові могла купити околична шляхта, яка побутувала в нашому краї. А звичайні полісяни намагалися все зробити власноруч. Найдавніша у нас хустка 1860 року. Вона десь півтора на півтора метра, декорована цікавим орнаментом-хмелем. Виготовили її на недослідженій мануфактурі в Росії і привезли до нашого краю. Традиційні українські місцеві хустки — це кінець 19-го, початку 20-го століття.
Які хустки носили жінки на житомирському Поліссі, Житомир. Суспільне Житомир/Ірина Остапчук
Як сьогодні на Житомирщині відроджують такі старовинні техніки? Як музей в цьому допомагає?
В музеї створена школа автентичної поліської вишивки, з якою я співпрацюю вже не один рік. Бажаючих навчають вишивати. І за старовинними зразками, фрагментами вишивок, які зберігаються в фондовій колекції, ми проводимо лекції, майстер-класи. І вони вивчають орнаментику саме нашого краю. Зокрема, техніку занизування. Адже ця техніка побутувала, як на головному уборі, так і на сорочках та рушниках. Якщо є бажання створити собі сорочку, то в нас вже є готові варіанти сорочок з цією технікою, яку виконали майстрині. За ці роки через школу автентичної поліської вишивки пройшли сотні людей.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації