Чотири десятиліття після Чорнобильської аварії відсунули безпечну віддаль болючі й гострі враження перших післяаварійних років, коли один лиш вигляд все ще охайних і доглянутих, теплих, але вже покинутих людьми і з першими ознаками руйнувань, осель і приміщень, викликав жахливі передчуття наближення Апокаліпсису. Люди ще думали колись повернутися до своїх обжитих обійсть – старанно закривали і замикали двері і віконниці, закручували дротами хвіртки…Сьогодні ці будинки вмирають повільною смертю, так і не дочекавшись своїх господарів. Та ми вже звикли до вигляду вмираючих осель – у віддалених, і не тільки, селах, у прифронтових поселеннях. Тому й чорнобильські сприймаємо без особливих трагічних передчуттів.
Ми з групою друзів-краєзнавців отримали несподівану можливість відвідати зону лиш на один день. І наші враження – це зовсім не більш-менш тривале відео з обсягом різноманітних фактів, а скоріш одномоментний фотознімок. Але від цього не менш цікавий для нас
Найбільше вразили нас експонати і артефакти, зібрані у покинутих або майже покинутих селах Чорнобильської зони працівниками Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф.
Переселення людей з Чорнобильської зони створило унікальну ситуацію, коли люди змушені були дуже швидко зібрати мінімальну кількість речей і виїхати. Природно, що багато речей вони залишали. І в цей перелік залишених речей найперше попадали речі колишні, які цінувалися людьми як пам*ять про предків, але практичної цінності вже не мали. А люди забирали з собою в першу чергу речі практичні, необхідні їм для обжиття на новому місці. Так нещастя помогло зібрати унікальну колекцію старожитностей, подібної якій немає мабуть ніде в світі.
-2-
Понад 63 тисячі експонатів – побутових речей, одягу і взуття, інструментів, творів мистецтва…Речі ці не просто представляють той світ українського села ХVIII – ХХ ст. Вони реально розповідають про те життя. Той побут. Кухню. Роботу в полі і вдома. Догляд і виховання дітей. І що вражає найбільше – те життя мало надзвичайно високий для тих часів технологічний і культурний рівень. Досконалі і зручні знаряддя праці – ткацькі верстати, деревообробні інструменти та знаряддя для обробітку землі, догляду за домашніми тваринами, переробки і зберігання сільськогосподарської продукції і приготування їжі…Багато виробів зі стовбурів дерев метрового діаметра ( які росли тоді в навколишніх лісах ) – човни-довбанки, видовбані з суцільного дерева бодні для зберігання зерна, тощо, діаметром більше метра і висотою до півтора метра, вулики-борті ( тут уже діаметр був удвічі менший ). І все це – красиво оздоблене, з абстрактними візерунками, квітами, зображеннями тварин. Люди не просто виживали у тих важких умовах, у них залишався час і сили оточити себе і красивими речами. Дивовижної краси вишиванки – в першу чергу жіночі, але й чоловічі, дитячі.
Рівень розвитку, цивілізованості суспільства, визначається естетичним оформленням життя, а головно – увагою і турботою про дітей, жінок. Вирізані з дерева дитячі іграшки – фігурки звірів, мініатюрні возики, дитячі маленькі стільчики. Маленькі, на дитя 4 – 5 років, справжні добротні шкіряні чобітки. Вишиваночки. І прилад, на який неможливо дивитись без посмішки – пряма жердка висотою близько 2,5 метра ( такою була висота стелі в хатах ) зі вправленим збоку і знизу, на висоті 60 – 80 сантиметрів обручем. Жердка закріплювалась між підлогою і стелею, в обруч вставлялася дитинка, яка бігала, нарізала круги навкруг і разом із жердкою, як ото домашній хом*ячок чи білка в колесі. Дитинка не просто вчилася стояти в
-3-
традиційній стоячці – табуретці з вирізаним посередині отвором – вона бігала! Ткацькі станки, оздоблені красивими візерунками і максимально зручним управлінням. Дивної краси вишиті сорочки і спідниці. Вишукані жіночі чобітки. Дерев*яні гребінці, заколки для кіс та інші, чисто жіночі, вироби. Директор вже згаданого Центру з дуже довгою назвою Ростислав Омеляшко в приватних розмовах стверджує, що характер зібраних в зоні експонатів доводить, що на території Чорнобильської зони проживала слов*янська цивілізація найвищого для слов*ян на той час рівня економічного і культурного розвитку, можливо саме на цих землях і зароджувалась і розвивалась слов*янська цивілізація. Музейні експонати та предмети вжитку з інших місцевостей проживання слов*ян, тай інших народів Європи, не мають тої досконалості й довершеності. Але щоб вийти з таким твердженням за межі приватних розмов, з серйозними історичними аргументами і доказами, потрібні додаткові дослідження, потрібні люди, банально потрібні гроші для фінансування цих робіт. Яких Центр не має. Утворений він був у 2007 році, за президентства Ющенка. А потім ми обирали інших президентів, у яких були інші пріоритети, а Центр став працювати в режимі виживання.
В час нашого перебування в Центрі склад експонатів ( музеєм назвати його не можна – щоб зробити ці, до стелі, дощенту забиті безцінними експонатами півтора десятка доволі просторих кімнат якогось колишнього адмінприміщення, музеєм, потрібні відповідні приміщення, люди і гроші, яких…і далі по тексту…) мала відвідати висока делегація з працівників Кабміну, депутатів та ін., від яких залежить фінансування Центру. Та в силу «зайнятості» високі чиновники прислали в Центр помічників своїх помічників, заступників своїх заступників, водіїв…Спортивні штани з розтягнутими колінами, російська мова, байдужий погляд і розмови між собою про
-4-
щось, для цих людей невідкладно важливе…І директор Центру Ростислав Омеляшко, з натхненням і емоціями розповідаючий цим байдужим людям про унікальні експонати… Україно, Україно, в чиїх руках твоя історія…
Нам не довелося побачити в зоні дикої, первісної природи, коней Пржевальського чи здичавілих корів. Але побачили інше – горілий ліс. Навколишні поля заражені радіоактивними елементами понад усілякі допуски, і тому вони не обробляються і не засіваються. Оскільки святе місце порожнім не буває, то ці землі досить швидко заросли сосною. З роками сосна та виросла, стала серйозним лісом. І якогось там року ті ліси раптом несподівано, з різних кінців одночасно, загорілись. Верхова лісова пожежа розгулялась на сотнях гектарів чорнобильського лісу. Уявіть собі, у всі боки від дороги, аж до горизонту, скільки бачить око, стирчать у небо під різними кутами, лежать на землі, чорні обвуглені соснові стовбури. Новий ліс уже не засідає на цій площі, на ній взагалі нічого не росте, це мертва земля. Ось де картина Апокаліпсису! Наш колега Володимир Голуб, який об*їздив десятки визначних місць України, сказав:
– До всіх визначних місць України, де я побував, мені хочеться повернутися знов. Цей горілий ліс – це перше місце, куди я не хочу попасти знову, не хочу бачити його ще раз. Тут неймовірно важка атмосфера, тут розумієш, якою жорстокою і безжальною може бути людина.
Є версія, що цей ліс люди спалили спеціально, щоб приховати наслідки якоїсь своєї в цих лісах діяльності. А ще гнітюче враження залишила відома радіолокаційна станція «Дуга» – велетенська конструкція зі ржавіючого металу висотою, як пише Вікіпедія, від 135 до 150 метрів і шириною, тобто довжиною цього «паркану» по землі. до 500 метрів. Ця антена мала вловлювати і можливо реально вловлювала запуски балістичних ракет з будь якої точки
-5-
планети. Проте після аварії на ЧАЕС і ця станція припинила своє функціонування.
Через якийсь час доля вдруге подарувала можливість побувати в зоні. У складі історико-етнографічної експедиції Центру з вивчення традиційного народного будівництва в селах Зони. Нам вдалося віднайти тут хати, збудовані ще у ХVІІІ – ХІХ ст. Хати, у яких фізично відчувається дух, настрій, енергетика двохсотлітньої давнини. Заходиш у таку хату як у храм. Говорити нічого не хочеться. Тебе ніби накриває якесь емоційне покривало і ти живо і конкретно уявляєш життя людей у тих умовах. В одній лиш кімнаті колишні люди любилися і сварилися, раділи й сумували, народжувались і помирали. В одній з таких хат онуки чи скоріше правнуки-праправнуки господарів виписали на стіні зворушливий, до сліз, напис англійською, мій приблизний переклад якого: « У цій хаті регулярно народжувалось життя і ніколи не вмирала любов»…
Одна кімната, двері з якої виходять у сіни, з сіней є двері у стебку, де зберігалась картопля та інші овочі а також деякі речі, двері у хлів до тварин і надвір. Нерідко сіней взагалі не будували і знадвору відразу заходили в жилу кімнату. Посеред кімнати обов*язково піч. Як правило з лежанкою. Лава, стіл, ліжко, табуретки. Жердка поблизу печі, на які вішався і сушився одяг. Характерною ознакою хат ХVІІІ – ХІХ ст. є поздовжній сволок, стельовий бальок, поперечні балки прийшли в поліське будівництво пізніше. Курних хат, тобто таких, у яких дим з печі виходив не в комин, а на хату, ми вже не застали, масово перебудовувати курні печі на печі з димоходом, селяни почали після відміни кріпосного права, після 1861 року. Але уявлення про курний метод експлуатації печей ми отримали. В одній з хат позаминулого століття проживав інвалід. Стара шиферна
покрівля в хаті протікала, дощова вода розмочила лежак, лежак завалився і диму майже не пропускав, тож він
-6-
просочувався з печі безпосередньо на хату. Чорна вкрита сажею, стеля і верхня частина стін, стійкий запах сажі і
диму. Якось жили так люди колись, жив і нинішній житель. Взагалі, в багатьох однокімнатних, незручних для життя, хатах минулого століття люди вже не живуть, вони стоять пусткою, і в них іноді заселяють знедолених сільських безхатьків. Життєві історії яких не просто сумні, вони часто жахливі. Але це вже тема окремої розмови.
Древні хати відрізняє від сучасник й інша особливість. Зовнішні ( а інших ці однокімнатні хати й не мають ) їх стіни складені зі стовбурів дерев колишніх, діаметром 70 -80 сантиметрів. Стандартна кількість колод, яка забезпечує двометрову і більшу висоту стелі – 5 штук. Дубова підвалина шоста. Колоди садять на дубові тиблі. Підлога переважно земляна. Первинна покрівля солом*яна, але більшість збережених хат уже перекриті шифером.
Колишнє будівництво оточене багатьма звичаями і правилами. Ліс на хату заготовлявся обов*язково взимку, на старий місяць і на сухих місцях. Сосна та й інші породи дерева на хату брались віком не менше 80 – 100 років – такі дерева значно стійкіші і до гниття і до шашілю. Суворо заборонялось брати на хату дерево, в яке влучила блискавка чи звалив бурелом. За переказами колишні будівельники знали такий день, заготовлене в який дерево за жодних умов не гнило і його не брав шашіль. Такі дерева і хати з таких дерев ніби то трапляються інколи по селах. Інша деревина з часом псується, а ця стоїть вічно. День цей не тримав числа і розраховувався по ближчих релігійних святах. На жаль, сьогодні цей розрахунок уже втрачений і сучасні будівельники й лісники його не знають.
При закладці хати по кутах клали монети. Після закінчення будівництва першим в хату пускали півня. Іноді його залишали в новій хаті на кілька днів, поки він не помирав з голоду. Це була жертва домовику, після якої він уже не поспішав забирати на той світ жильців з хати.
Я не звертав уваги, чи є такі хати в музеї в Пирогово. Хтось каже, що є, хтось що нема. Часто хати такої унікальної архітектури пробують купити і вивезти до себе іноземці. Наші чиновники звичайно не дозволяють.
Можливо тому, що просять собі за це надто великі чайові, хто зна. Демонтаж такої хати, перевезення і складання її на новому місці задоволення не з дешевих. І грошей на це в сучасній українській державі звичайно нема, і то зовсім незалежно від війни чи миру. А жаль. Стан більшості з цих древніх, унікальних і прекрасних хат такий, що років через 10 – 15 уже не буде чого розбирати і перевозити.
Степан Василюк, член Національної спілки журналістів України, Лугини.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації