Андрій Дмитрієнко. Ветеран російсько-української війни, старший солдат Збройних сил України.
У Вікіпедії читаємо:
«21 серпня 2014-го вранці пункт управління 8-го армійського корпусу… був обстріляний з РСЗВ «Ураган» з території Росії… серед них і Андрій, осколками розтрощило ліву ногу. У госпіталі йому зробили кілька складних операцій, на кінець жовтня 2014-го його стан залишався важким…»
Вікіпедія залишає нас на цій багатокрапці, на цьому холодному кліфгенгері. Та ця історія має продовження.
Андрій Дмитрієнко показує протез лівої ноги. З ним він повернувся у стрій у 2017-му. І лише у 2025 році дозволив собі піти в запас.
Це історія не стільки про втрату, скільки про модернізацію волі. Про те, як людина переписує власну біографію, написану чужими осколками. І на перший погляд його життєва філософія занадто проста. Він окреслює її короткою фразою: «Та просто живу. Майже не відчуваю обмежень». Та саме в цій простоті й ховається справжня незламність.
…Військовослужбовець кадровий, на контрактній службі з 2005 року. У 2014-му разом із побратимами з 8-го армійського корпусу він увійшов у зону АТО — сектор «Д», населений пункт Старогнатівка, Донеччина.
Андрій був заступником командира взводу і відповідав за охорону та оборону надважливих об’єктів — штабу та пунктів постійної дислокації (ППД).
О 4:00 ранку 21 серпня 2014-го ворог завдав удару. Тоді такий обстріл з території рф був сигналом до початку найважчої фази війни. Це був час, коли українська армія лише формувала свою стійкість під прямим ударом агресора.
«Нас обстріляли системою залпового вогню прямо з Ростовської області, — згадує. — У той момент я був на вулиці. Не встиг добігти до бліндажа, і мене на ходу підхопило… і один із побратимів врятував мені життя. Прилетіла міна. Нас ще мінами потім добивали. Мій командир взводу просто ліг на мене. Це був момент коли секунди вирішували життя. Стався вибух — і його відкинуло. У бронежилеті був. Він тоді також вижив».
«Вижив». Це слово стане для Андрія точкою відліку нового життя й його головною мотивацією. Пізніше, після місяців виснажливої боротьби за збереження ноги, він прийме складне і мужнє рішення: краще ампутувати, ніж бути заручником постійного болю й обмежень.
…Вибухово-уламкова хвиля накрила його миттєво. Множинні осколкові поранення, контузія, численні переломи. І найстрашніше — ліва стопа була майже відірвана. Сильна втрата крові, стан на межі втрати свідомості.
«У бліндажі підполковник Гуменюк зробив мені перший знеболювальний укол, і почалася евакуація. О 20:00 ми вже були в Одеському польовому шпиталі в населеному пункті Розове. Потім — Дніпро, апарат Ілізарова, реабілітація у Львові. Лікарні, численні операції…»
Так розпочалася довга й виснажлива боротьба. Лікарні. Операції. Біль. Нескінченні спроби врятувати кінцівку. Але з часом стало очевидно: іншого шляху немає.
«Я зрозумів: з цією ногою життя кращим не стане. Краще ампутувати, щоб мати шанс на повноцінне життя з протезом, ніж жити в постійному болю й обмеженнях».
А про момент усвідомлення того, що доведеться жити без ноги, каже: «Я сам себе до цього готував. Під час лікування передивився в ютубі, як люди на протезах ходять. Розумів, що ймовірність велика…»
У вересні 2016-го ліву ногу ампутували вище коліна — на рівні нижньої третини стегна.
«Пам’ятаю, коли мене вже вивозили з операційної після ампутації… Наче тягар з душі зняли. Я відчув полегшення. Бо вимучився за ті довгі місяці. Нога — це так… Засіб пересування. У мене руки є. Сина обійняти можу. І дружину…», — посміхається.
Свою Анфісу він зустрів під час виснажливих місяців лікування. У 2015 році вона працювала медичною сестрою в перев’язувальному кабінеті Житомирської обласної лікарні ім. Гербачевського. Молода, уважна, з теплими очима, вона робила йому перев’язки. Її турбота, її руки, її погляд… — усе це запам’яталося.
«Я тоді подумав: мабуть, це доля. І почав проявляти ініціативу. Було помітно. Бо її колега одного разу сказав: «Та сходіть уже в кіно разом». Я тоді на милицях був. У кіно не пішли — пішли в кав’ярню. А потім майже одразу почали жити разом. Воно якось само собою. Ми покохали одне одного. Це подарунок долі й нагорода після всього пережитого…»
Кохання, що прийшло тихо, стало частиною його відновлення.
Після протезування він знову вчився ходити: спершу — з милицями, потім з однією. Каже, з протезом повернення до життя стало немислимо швидким: через три місяці після протезування уже сів на велосипед. Це був його власний тест на боєздатність і доказ того, що протез не обмежує, а доповнює його волю.
«Спочатку просто хотів зрозуміти, чи зможу. Зміг. Купив велосипед і одразу поїхав. Плавати теж не проблема. А зараз автівкою кермую. Протез не заважає жити повноцінним життям»…
У 2017-му він повернувся до лав ЗСУ. На протезі… і вже у новій ролі — як навідник-оператор у командуванні десантно-штурмових військ. Потім — 199-й навчальний центр ДШВ, де був кухарем-інструктором. Не тим «кухарем», що стоїть біля плити в ресторані, а тим, хто вчить готувати для сотень військових у польових умовах, де немає нічого зайвого — лишень залізна дисципліна, вміння і відповідальність.
«Моя перша освіта — технік-технолог громадського харчування. Друга — військовий інститут. Міг би, звісно, після ампутації повернутися до цивільного життя. Але я не відчуваю себе цивільною людиною. Мій ритм — інший», — каже Андрій.
І після кількох місяців демобілізації його внутрішній компас знову показує у той самий бік…
«Хочу повернутися у стрій. У якості кого, ще вирішую. Головне — бути корисним. Життя навчило, що найважливіше — рухатися вперед і обирати ту дорогу, де ти потрібен. І я йду саме нею».
Ця історія — не про гучні слова, а про життєствердний патріотизм, який виявляється у щоденному виборі — продовжувати жити, бути корисним і рухатися вперед… Сотні українських захисників, що втрачають кінцівки, не втрачають волі до життя і готовності залишатися корисними у захисті своєї країни, родини, дітей та нашої Свободи… Особиста філософія Андрія Дмитрієнка ставить любов вище за втрату: головне — не те, що відняла війна, а те, що залишилося для найважливішого: «Нога — це так… Засіб пересування. У мене ще руки є. Я сина обійняти можу…»
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації