Минуло декілька днів після відвідин Житомира поетом із Закарпаття Петром Мідянкою.
Звісно ж, зустріч із поетом – це завжди цікаві факти, незабутні емоції і хвилі оплесків на адресу автора віршованих творів. Все це можна було передбачити, однак.. Петро Мідянка під час зустрічі, яка проходила 24 червня, перевершив усі сподівання чи очікування житомирян. Справжня атмосфера домашнього затишку, яка того вечора панувала у залі художників-спілчан, отримала стократне підсилення у той момент, коли слово взяв поет із Закарпаття. Правильніше визнати Петра Мідянку як карпатський феномен, як неповторне, але дуже знакове явище у сучасній українській літературі. Підкреслимо, що , окрім поетичних творів автор неодноразово звертався до жанрів есе, етюдів, статтей, які певним чином підкріплюють розуміння якраз таки його поетичного доробку.
Чим насамперед вражає слухачів і учасників зустрічей Петро Мідянка? Стиль мовлення і розповіді вчителя української мови та літератури із майже 45-річним стажем можна порівняти із поетичним напоєм, де кожною строфою можна смакувати і навіть відкладати спокусливе емоційне задоволення на потім.
Оригінальне мислення вуйка із Тячівського Закарпаття підсилюється естетикою і бездоганним знанням словотворчих і мовних конструкцій. І все це – у цілковитій гармонії. Звісно ж, слухати і пробувати зрозуміти, поглинути і осягнути зміст поезій Петра Мідянки дуже нелегко. Адже рясно кучерява топоніміка Карпат і Закарпаття, якою дуже густо всипані поезії вишуканого майстра, створює певний бар’єр сприйняття і неабияк послаблює можливості слухача ( і так само й читача) . Але шарм поезії Петра Мідянки, вишукана майстерність його поетичної форми вже на перших хвилинах знайомства захоплюють аудиторію і не полишають у спокої жодної душі, яка побажала чи якій пощастило познайомитись із автором унікально досконалих поезій. Так, можна погодитись із тими, хто прийшов на зустріч у зал виставкового центру Будинку художників, що густа і часто вживана метафоричність, насиченість слова поета символами, які самі по собі вимагають авторських роз’яснень, або ж потребують у певний момент навіть академічних досліджень, тримала аудиторію у лоні цілковитої уваги до гостя-поета. Можна зрозуміти тих, хто втомився , або ж (якщо точніше) і не зміг осягнути лексичні перлини Петра Мідянки, і просто пішов ще до завершення заходу. Натомість для тих, то витримав, той хто знайшов у собі бажання та інтерес до декламування поетом своїх найкращих творів із кількох поетичних збірок, відкрилась велика кількість цікавих, метафоричних, навіть неочікувано унікальних знань про Карпати і Закарпаття.
Про сучасний літературний процес, який у виконанні Петра Мідянки має незбагненно довгу і тривалу протяжність по траєкторії від полонин його високогірного Широкого Лугу до кав’ярень Львова, Ужгорода, або ж навіть і самої Праги. У цьому контексті виставковий зал Спілки художників Житомирщини увійшов до сонму тих місць, які удостоєні уваги самого Петра Мідянки. До речі, якщо хто-небуть із філософів, етнографів, фахівців із нині популярної галузі ментального здоров’я захоче осягнути і сповна пізнати неабияк заховану від Великої України ідентичність карпатських і закарпатських культур, розпочинати варто чи бажано із творів Петра Миколайовича Мідянки. Збірки його поезій на кшалт «Фараметлики» чи широко відомої для всієї України «Луйтра в небо» (луйтра – це драбина) можуть бути малою енциклопедією у сфері пізнання і розуміння популярного в Україні регіону, який у величі формування тутешніх культур та менталітету поглинув подихів та впливів ледь не половини Європи.
Можна досхочу говорити, писати і ділитися враженнями від зустрічі зі справді непересічною людиною, майстром і творцем високого українського слова, проте щоби по справжньому відчути, а щось таки – і зрозуміти, варто бачити, чути і відчувати поруч із собою неповторну усмішку великого поета із маленького села, здатного народжувати і плекати великих гуманістів нашої бурхливої епохи.
Петро Мідянка
***
Бороцква, боровка, хитра ровка –
То відик тересовський, то край
І різьблена з ясена фійовка –
В ній старі напери, їх лапай,
Бо позносять шебеші текучі,
Позмивають води дожджові.
Сточить шашка креденси блискучі,
У сріблах не будемо живі.
Хоч стоять будинки молитовні,
Хоч багацька жертва – на приют.
Агнець-одноліток при жаровні,
Тільки задоволення, що п’ють.
Там росте дячишин, там попович,
Там чекають вруна і політь.
Клопотар, Клованич, Кофланович
В Бога просять тільки многоліть.
Хвиля – добра, полонини – чисті,
М’ятні краплі, бинт і нашатир.
Де ж хліби, запечені на листі?
Бо прийде небесний рекетир!
***
Солена ратота, маленка Керекгедь,
Іржавий шпилик вишкірився в небо.
На бережках пологих – скрізь пармени,
Позападались шахти соляні…
До Тячева – на торг. Долі Тячівцем
Йдуть лужани у сірих камізельках –
В кишенях «Магhаlеvеl» з печатками.
Тячівець чистий – повно в нім бабців.
В рибину встромили циняну виделку,
Спечеш так бабчика, запросто, на жаринах.
Йде контрабандний крам крізь Керекгедь,
Десь Дюсі-бачі, батечко вільхівський,
Вертаються з покошених лазів.
По закутках, де можна, там торгують
(Але не ті, що вбрід – через потік,
Піднявши поли сорочок прядивних).
І риба там – морська – не камбала й кефаль!
Простішу подають з розпечених пателень.
Міліціянти, рекет, хто завгодно,
Із голяка, й з того деруть побори.
І ця монгольська, ця бридка данина
Псує Карпаття, руську людність теж.
Нема тих збирачів лише в ґруни,
Де треба – пішо. Нині вже не треба!
Хай мито їх оберне на митарства,
Хай ратоту хоснують несолену!
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації