СЬОГОДНІ О 15 ГОДИНІ В БЕРДИЧІВСЬКІЙ МІСЬКІЙ БІБЛІОТЕЦІ ВІДБУДЕТЬСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ МИХАЙЛА СИДОРЖЕВСЬКОГО “ЗЕМЛЯ ГНІВУ”.
ПОДАЮ СВОЮ КОРОТКУ РЕЦЕНЗІЮ НА ЦЕ ВИДАННЯ.
ЕНЕРГЕТИКА ГНІВУ СКРИВДЖЕНОЇ ЗЕМЛІ
Сидоржевський М. О. ЗЕМЛЯ ГНІВУ: роман-есей, Київ, Видавництво «Ліра-К», 2026. – 168 с.
Щоб краще зрозуміти прозу Михайла Сидоржевського у його новій книзі «Земля гніву», конче необхідно увійти в резонанс із вібраціями його письма, а щоб це зробити, варто прочитати бодай кілька сторінок цих глибоко медитаційних текстів, зважившись врешті на рішучість перечитати все одним подихом – як, власне, і написана ця книга, хоч, як зізнається сам автор, вона вивергалася частинами, уривками, окремими кіловатними порціями, а що енергетика «єдиного потоку свідомості» поповнювала себе завдяки ніби встромленим пером у космічну розетку – це безсумнівно…
Коли автор дарував мені цю книгу, я сказав йому, що якби це була поезія, я точно б написав на неї рецензію, а так – треба читати, щоб наважитися аналізувати цю оригінальну прозу. Але коли я вліпив очі у химерні її слововиверти, зрозумів: це і є поезія в прозі, це і є те письмо, що нагадує розлогі думкою верлібри, ритмізовані стародавні літописи, перед очима постало «Листя трави» Уолта Уїтмена, авангардна зарубіжна поезія двадцятого століття…
Приблизно на цьому ж наголошує автор передмови до книги Ігор Бондар-Терещенко: «Тривалий рваний зойк… попри те, що це не поезія, а проза – цей твір наближений до «Безплідної землі»» Еліота…».
Дехто може звинуватити М. Сидоржевського в епігонстві – мовляв, романи «одним реченням» писалися і до нього, згадати хоча б нашого земляка Євгена Пашковського» з його «Щоденним жезлом», але в цьому немає жодної логіки, адже обидва письменники послуговуються у своїх творах лише одним мовно-стилістичним засобом, бо їм краще видихнути все наболіле одразу, а не якимись там порціями…
Не будемо ж ми картати поетів, що пишуть білі вірші, лише з тієї причини, що білим віршем уже писали інші…
Передсмак мого прочитання «Гніву» я нагуляв, читаючи відгуки шанувальників Михайлової творчості у Фейсбуці, коли той виставив уривок з книги, підпертий повідомленням про те, що вона вийшла:
Юрій Бондаренко:
Відчувається авторський стиль. Текст насичений, тримає в полоні від початку й до кінця. Справжній портрет доби.
Андрій Нечитайло:
Пристрасний, гострий, разючий і водночас тяжкий, болісний, спресований публіцистичний “конденсат”…
Сильно, пане Михайле!
Марія Вайно:
Дуже метафорична мова. Справжнє письменницьке письмено. Ґратулюю, пане Михайле!
Наталія Грегуль:
Вітаю, пане Михайле! Написано правдиво, як в операційній. Чесно і дуже болісно.
Хочеться знову і знову говорити про мову роману: вона імпульсивно-квантова, ритмічна своєю надривною аритмією, вона не уповільнює думку, а наздоганяє її; різно- і багатозначна, колоритна, наповнена і старими лексемами, і новими, народженими новою добою, новим часом…
Своє вистраждане письмо автор підсвічує зсередини своїм ліричним «я», воно ані на мить не випадає з живої конструкції роману.
А про що ж це кіно, хлопці? Про що ця невгамовна драма, дівчата? А про нас з вами! Про наш жорстокий час, про його подвижників-вірників, про нехлюйників-фарисеїв, про мужніх і доблесних синів нашої рідної землі, що зветься Україною, про одвічних її ворогів і ненависників, котрі живуть зовсім поруч, а воліють жити там, де й ми, а вірніше – тут замість нас…
Захотілося витягнути з канви твору якусь цитату, аби проілюструвати сказане мною і… не зміг. Це ніби відірвати руку чи ногу від живого організму, ніби виокремити головне з того, що все – головне… Такий формат написаного має ще сповідь, покаяння, одкровення, зізнання в любові й ненависті…
Коли настроюєшся на авторську хвилю, ловиш себе на думці, що книга написана не з озиранням на владні інституції, не з бажанням сподобатися літературознавцям та критикам, не з проекцією на можливий фінансовий успіх проекту, а з чистою совістю висловити наболіле так, як тобі здається правильним і в міру твого таланту цікавим.
…Я знаю Михайла Сидоржевського дуже давно. Доля розпорядилася зробити наші родові села – Половецьке й Старий Солотвин – сусідніми, по-сусідськи ми почуваємося з ним і в літературі. Якось на презентації його краєзнавчо-історичної книги я сказав, що розхоже словосполучення «людина-оркестр» дуже підходить до його особистості. Він і справді грає на багатьох інструментах одночасно (поет, прозаїк, публіцист, громадський діяч, очільник творчої спілки, редактор газети та ін.), він і справді не псує цією багатовимірністю загального гармонійного звучання тих інструментів…
Тож нехай його оркестрова яма буде завжди на висоті!
Член Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України ,
Михайло Пасічник
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації