У п’ятницю 9 січня о 14-й годині в музеї історії місця Бердичіва відбудеться зустріч, присвячена обговоренню ескізів пам’ятнику Елі Шаєвичу Ронделю “Ізі газировщику”.
А наступного дня, о 12:00 в Житомирі, в Бібліотеці ім. О. Ольжича буде презентація чергового числа журналу “Світло Спілкування”, де надруковане моє есе про толго ж таки Ізю.
Валерій ХМЕЛІВСЬКИЙ
А В БЕРДИЧЕВІ Є ВСЕ
(Бувальщина)
Десь наприкінці літа 1973 року завітав із неофіційним візитом до Бердичева середньої руки партійний чиновник із Житомира. Мета того вояжу була приватною і дуже специфічною – захотів подарувати своєму сину на повноліття справжнього мотоцикла. А всі, кому треба, знали, що тільки тут у магазині «Спорттовари», або як казали в Бердичеві «В Яші Шора» можна було придбати найновішу 634-ту модель мотоцикла «ЯВА-350», яка тільки-тільки з’явилася на світ у себе вдома в Чехословаччині. Супроводжував його армійський товариш, а тепер – місцевий функціонер, тож питання було вирішено і позитивно, і швидко.
Повертаються вони щасливі обидва бердичівським бульваром до міськвиконкому. А пройти мимо і не навідатися до Ізі на «газіропку» – просто неможливо, бо прирівнювалося б це до злочину проти людяності, тим паче в таку спеку… Підійшли до ларька «Газвода». А поки стояли в черзі, господар встиг комусь із покупців розповісти фірмову свою «хохмочку» про той мало кому відомий у світі Житомир, що десь там біля Бердичева стоїть…
Звісно, житомирського функціонера аж пересмикнуло. І коли підійшла їхня черга, сердито запитав в Ізі: «І чому це ви всі тут так не любите Житомир?»
– А він що, такий красивий, як червонець, чи смачний, як бердичівське пиво, чи благородний і багатий, як доктор Шеренціс, щоб його нам любити? – мов із кілочка, наливаючи газировку з подвійним сиропом та ще й приязно усміхаючись, на одному подиху видав на-гора Ізя.
– Обласний центр як-не-як. Поважати треба. І шанувати!
– Ой! Я вас умоляю! Бачили ми цих центрів! І Київ був у нас центром губернії, і Вінниця – області… І містечко Мáхнівка навіть. Районним, правда. А Бердичів був і є просто Центром. І де тільки взявся і звідки чомусь звалився на нашу голову той, що біля Бердичева…
Тут пересмикнуло вже місцевого функціонера, бо його житомирський колега весь побагровів, але відступати, очевидно, не збирався.
– І що це такого поганого зробив для вашого Бердичева обласний центр? – скріпивши серце, щонайдружелюбнішим тоном поцікавився житомирянин.
– Такі да! І шо він нам зробив? А то ви не знаєте? В 54-му році позичили та не віддали й до сьогоднішнього дня музей… Наш! Історичний, так би мовити… В 59-му – театр. А це культура. А рік тому – ще й педінститут… А це наука… Історія, культура і наука… І де це все? А завтра що?
– Може, ми й Сергія Корольова у вас заодно позичили? Чи вкрали?
– Якого ще Корольова? – знітився Ізя, бо місцевий чиновник жестами показував йому з-за спини житомирського начальника, щоб пельку свою стулив і перестав так жартувати та не накликав на свою голову зайві неприємності.
– А того самого, що ракети в Москві робив! Для всього Союзу! – гордо пояснив житомирянин.
– І для чого ті ракети їм здалися? – з невинною усмішкою запитав Ізя. – Хіба з ними людям краще?
– Щоб у космос літати… І на Місяця… Подивитися.
– Ідійоти! Такі да! Це ж треба! А в Москві тій що, вони не знають, що у нас в Бердичеві на Місяця можна дивитися скільки завгодно? І без ракет. І зовсім таки недорого! Приїздили б… У нас в Бердичеві все є!
Черга зайшлася реготом.
І тут сталося щось зовсім дике, до краю потрясши і без того неабияк здивованого житомирянина. Не звертаючи найменшої уваги на чергу, в якій у тому числі нудилися три міліціянти, які під’хали на службовому «газику», до ларька підійшли двоє веселих і, судячи з їхнього вигляду, злегка захмелілих молодиків. Один із них демонстративно й акуратно поставив порожню пляшку з-під вина в дерев’яний ящик поруч із ларьком, а другий зі словами вдячності поставив три стакани обабіч металевої таці з монетами. До слова, ті копійки густо обсідали оси, смакуючи слідами солодкого сиропу.
Дядя Ізя (саме так молодики продавця назвали), теж чемно подякувавши хлопцям, ловко передав їм три карбованці, чи то пак рублі, як тоді зазвичай говорили, однією купюрою. Ніхто з черги аніяк не відреагував на той вибрик.
Коли чиновники зі стаканчиками Ізіної газировки присіли на лавці в тіні дерев бульвару, який місцеві інакше, як Бродвеєм і не називали, приголомшений житомирянин лише спромігся вичавити із себе: «Що це було?»
– Не звертай уваги. То такий ґешефт у дяді Ізі з містянами. Маленький шахер-махер, так би мовити. Вони он там у магазині в Каца купують вино, а п’ють на бульварі. Стакани беруть у нього. Напрокат, словом. Але під заставу: один стакан – один рубель. Коли стакани повертають, він їм повертає заставу.
– Посеред бульвару… Центр міста… А міліція?
– А раз поводяться культурно, не смітять і не бешкетують, то й міліція на те не реагує.
– А де ж ґешефт тут? – здивуванню гостя не було меж.
– Отож-бо й воно. Пляшку порожню бачив? Сімнадцять копійок між іншим… Та й не всі стакани повертаються… Хтось забуде, хтось розіб’є, хтось із собою візьме в якесь затишніше місце… Так ось, новенький стакан коштує всього-на-всього 7 копійок. А застава – 100 копійок! Зрозуміло тепер?
Житомирянин, кивнувши, скрушно зітхнув: «Ех, Житомиру такого Ізі точно не вистачає…»
– Ще чого! А дзуськи! Не віддамо! Хватить із вас того, що вже витягли звідси, – рішуче і безапеляційно відрубав бердичівський чиновник. – Йдемо краще до Міші Каца по «Пташине молоко», бо де ти його там захопиш за вищими чинами в тому своєму Житомирі? – і гордо додав: – А в нас таки так! Бо шахер-махер тут у повітрі! І тому в Бердичеві є все!
І через перехрестя вони бадьоро попрямували до магазину №1 Бердичівського Змішторгу.
Валерій Хмелівський.
Світлина мотоцикла “Ява” – Віктор Ходєєв
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації