Бути Вчителем — значить давати дітям крила, творити майбутнє на уроці сьогодення. А бути вчителем-словесником — місія особлива. В часи війни вона набуває ще більшої ваги: плекати в дітях віру, що Слово українське здатне тримати, надихати й вести крізь найтяжчі випробування. Слово, яке треба берегти, як своє коріння й заповіт.
Саме так сприймає свою місію Людмила Петраківська, вчителька української мови та літератури Ліцею №24 міста Житомира.
За її плечима — майже 42-річний педагогічний досвід. Чотири десятиліття — це покоління учнів, тисячі перевірених зошитів, сотні випусків і незмінна любов до слова та дітей.
А історія її шляху почалася ще з п’ятого класу, коли вчителька молодших класів Новоставської школи на Рівненщині, довіряючи старанній школярці, просила її допомагати перевіряти роботи першачків. Ось вже тоді, будучи ще маленькою дівчинкою, вона вперше взяла до рук учнівські зошити. Звідти й повела її дорога, покликання…
«Це надзвичайно відповідально — бути вчителем. Інколи доводиться чути: де брати стільки терпіння? Двом ради не можна дати, а тут — тридцять дітей! Скажу так: хто обрав цю професію — той просто зобов’язаний мати це терпіння, вміти любити, прощати, вірити…, — ділиться пані Людмила. — Ще сьогодні дуже важливо для вчителя не боятися змін, бути гнучким і сучасним. З’явилися нові технології, інтерактивні дошки…”.
І все ж вона вважає: писати крейдою на класичній шкільній дошці — це щось особливе, чого ніщо не замінить. Так само, як і паперову книгу не замінять жодні ґаджети. Із сумом констатує, що останні стають причиною того, що діти сьогодні менше читають. Але якщо серед дітей є читачі — то це вже справжні читачі, які щоразу запитують: «Коли вже урок позакласного читання?»
У 7-Б є хлопчик Кузьма. Його родина — переселенці зі Сходу, рідне місто хлопця нині під окупацією. Якось він приніс на урок книгу з архівними матеріалами про злочини КДБ.
“Я навіть тоді здивувалася: він ще ж шестикласник! Але коли почав розповідати про книгу, відчула: Кузьма — майбутній історик чи, може, політик. Головне — спрямувати цю енергію та інтерес у правильне русло…»
На уроках літератури пані Людмила намагається «зачепити» дитину, показати, що читати — це цікаво, корисно, потрібно…
«У нас є певна традиція на уроках позакласного читання: “12” отримує той, хто зробить найкращу «рекламу» книжки. А це значить, що після виступу однокласники самі захочуть її прочитати», — ділиться. Адже в жодному екрані ґаджета дитина не знайде того, що в книзі: глибини слова, простору для уяви, емоційного переживання…
«Хто не знає минулого, той не знає майбутнього», — часто цитує дітям Довженка пані Людмила. І, здається, ці слова зараз відчувають усі, навіть зовсім юні, ще недосвідчені діти. Сьогодні, коли Україна бореться за незалежність, учителі мають надважливу місію та величезну відповідальність. А особливо — вчителі історії та української мови і літератури, вважає вона, бо саме вони плекають національну пам’ять і слово.
«Цьогоріч у мене два сьомих класи, дев’ятий і одинадцятий. Та найбільшою гордістю є саме 11-А. Вони зараз такі, якими я хотіла їх бачити. Надзвичайно правильні, але не надто відверті. Якщо хтось зробить щось не так, колектив сам пояснить, а де треба — ще й присоромить. Це вже їхня внутрішня культура. Ось так і дозріває той плід, у який учитель вкладається ще з п’ятого класу”, — усміхається пані Людмила.
Минулоріч її учениця Маргарита Карбовська, нині дев’ятикласниця, виборола перше місце у фіналі ХV Міжнародного мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка серед учнівської та студентської молоді. Її есе журі визнало найкращим із майже сотні конкурсних робіт.
«Це дуже цікава й унікальна дівчинка. І головне — надзвичайно старанна», — з гордістю каже про свою ученицю. Пригадує, як ще у шостому класі помітила в Маргариті цю особливу рису — здатність мислити нестандартно.
«Ми вивчали повість Володимира Рутківського «Джури козака Швайки». Завдання — написати лист літературному герою. Маргарита ж звернулася до антигероя: «Любий Тишкевичу, тебе всі ненавидять в Україні. Але я хочу сказати: і в тобі є хороші риси…» Я тоді запитала: Маргарито, чому ти захищаєш антигероя? А вона переконливо відповіла, що намагалася знайти добре навіть у поганому. І переконала!» — усміхається вчителька..
…Цьогоріч Ліцей №24 міста Житомира відзначатиме 40 років від заснування. І майже всю цю історію творить і Людмила Петраківська: 36 років її життя та праці нерозривно пов’язані з цим закладом. Її першим випускникам із цього ліцею уже по 46 років. Та вона пам’ятає усіх своїх учнів.
«Можливо, не завжди впізнаю одразу, але впізнаю обов’язково, — з усмішкою зізнається. — А учні дивуються: як я їх упізнаю через десятиліття? Це приємне усвідомлення: ми були близькими одне для одного. Я була важливою в їхньому житті, а вони — у моєму і досі всі залишаються важливими».
За високу професійну майстерність багаторічну та сумлінну працю Людмила Петраківська відзначена нагрудними знаками Міністерства освіти і науки України — «Відмінник освіти» та «Василь Сухомлинський». Цьогоріч їй вручили ще одну нагороду — «За заслуги перед Житомирщиною». Має чимало грамот і подяк. Та сама вчителька говорить скромно: нагород ніколи не прагнула й не прагне.
«Просто намагаюся добросовісно працювати й виховувати дітей так, аби вони виростали людьми, які люблять Україну, вміють розуміти інших, цінують родину й знають, що таке щастя». Це і є найбільшою нагородою для Вчителя…
…Біля її будинку завжди квітнуть квіти як віддзеркалення того теплого світу, який вона плекає у своїх учнях.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації