Віктор Мойсієнко, член-кореспондент НАН України, професор і військовий. «Українська писемність XI-XIV століть. Спростовуємо російські міти».
Норми української мови закладалися на протоукраїнських землях після розпаду праслов’янської мовної єдності і в період появи Русі-України перших оригінальних (гарфіті) і переписуваних (богослужбові книги) пам’яток. Ці норми виразно засвідчені вже від середини XI ст. Те, що російські славісти називають «церковнослаянскій язик васточнай/русскай рєдакциї» насправді є церковнослов’янською мовою київської/української редакції. Тяглість розвитку української мови як окремої слов’янської структури, щонайменше від X ст., незаперечна.
Російські мовознавці В.Виноградов, Н .Толстой, О. Киянова, колишній директор Інституту російської мови ім. В. Виноградова РАН, який очолював цю інституцію 20 років і є уродженцем Чернівців, О.Молдован, а також низка інших дослідників продовжили імперську традицію «дозволу» українським мовознавцям досліджувати історію староукраїнської мови від XIV століття, бо, на їхню колективну думку, української мови до цього періоду ще не було, а була єдина давньоросійська/руська мова (в оригіналі – дрєвнєрусскій язик). Існували «єдінство» і «общность» трьох східнослов’янських мов, але тільки російська є спадкоємицею давньоросійської/руської мови. О.Киянова (яке характерне прізвище для цієї теми – моя репліка) дописалася до того, що назвала міста Київ, Галич, Володимир (Волинський) російськими і поставила їх у ряд з Москвою і т.д.
Саме російські мовознавці наблизили нинішню війну. Вони вклали в голови російського суспільства брехливу історію, з якої для них усіх випливає, що українська мова з’явилася якось пізно і трохи штучно, що український народ якийсь несправжній, а взагалі-то є частиною російського народу. Отож, треба повернути «своє» собі.
Якщо слова «єдінство» і «общность» забрати з цієї словесної еквілібристики, то вся вибудувана структура розсипається, бо за цією спільністю не простежується індивідуальних російських рис, які, навпаки, мають тодішні українська і білоруська мови. А щоб простежувалися, кремлівські мовознавці, зі скляними очима й імперською впевненістю (це теж моя вставка), приписують питомі українські слова і форми до давньоросійської мови, а ті слова, які ніяк не влізали у формат пропаганди, просто ігнорували. Наприклад, в Успенському збірнику XIІ-XIІІ ст. засвідчене слово «кияни», проте упорядники «Словаря дрєвнєрусского язика» не внесли його в реєстр, свідомо проігнорувавши цей очевидний українізм. Мабуть, не зуміли пристосувати українську форму для своїх потреб. Надто переконливий аргумент не на користь московської брехні.
До речі, якщо б москва не вчинила різанини в Новгороді, не знищила впень тамтешній люд, то третьою гілкою, поряд із українською і білоруською, була б саме новгородська, яка не мала спільного з так званою «російською».
П.Струве: «Якщо “інтелігентська” українська ідея вдарить у народний ґрунт і запалить його своїм “українством”, це загрожуватиме величезним і нечуваним розколом у російській нації».
На жаль, вибудувані кремлівськими мовознавцями міти прописані в енциклопедіях, різноманітних профільних словниках і перекладені багатьма мовами. Коли я одному австрійському славістові показав цю картину, він зауважив, що російський наратив схвалений давно і на кожній можливій науковій конференції підтверджується і просувається представниками російської науки, а українського наративу за кордоном практично не існує.
Ми зараз з моєю польською співавторкою Йоанною Ґеткою намагаємося ламати цю схему. Невдовзі у Варшаві вийде наша спільна монографія, де на основі сотень прикладів з переписаних в XI-XIV ст. Євангеліях читач побачить, що так звана «давньоросійська мова» – це міт. Ми маємо переконувати в цьому західні мовознавчі, ширші наукові кола, щоб зламати хребет багатостолітній російській брехні.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації