Вахтанг Кипиани в соціальній мережі Фейсбук розмістив новину:
«Гарна новина. У Києві відтепер є вулиця Василя Овсієнка. Найскромнішої і найпрацездатнішої людини з усіх, кого я знаю. Це була людина з тієї невеликої Стусової щопти, який віддав себе Україні, був тричі покараний за своє українство і гідність таборами, тюрмами і засланням. Це була людина найвищої проби. Щасливий, що з весни 1991 року мав можливість співпрацювати, а згодом і товаришувати з паном Василем. Під час строкової служби у війську у 90-х я часто ночував у нього, бо в казармі було страшенно холодно. Він робив деруни, ми пили чорний чай з пряниками, говорили про його табірних друзів, незабутніх Василя, Юрка, Олексу, Валерія, Левка, Михайла і багатьох ще… Дякую членам топонімічної комісії, тим, хто підтримав цю пропозицію під час голосування, і депутатам Київради. Хто не знає Овсієнка чи хотів би прожити його життя під час читання, то раджу придбати його спогади – https://www.clio.in.ua/knyh…/978-617-7755-32-5-detail.html
Довідково: Книга Василь Овсієнко. Світло людей.
Світлій пам’яті автора присвячується це перевидання.
Колишній в’язень сумління з майже 14-річним «стажем» пропонує півсотні статей, написаних за 20 років волі, – про співкамерників Василя Стуса, Юрія Литвина, Олексу Тихого, Валерія Марченка, Левка Лук’яненка, про в’язнів сумління Оксану Мешко, Миколу Руденка, Петра Григоренка, Євгена Сверстюка та інших видатних особистостей. Книжка цінна своєю суворою достовірністю й інформаційною насиченістю, моральним максималізмом та офірним ідеалізмом, який дають лаґерні університети. Її герої – не просто жертви Великого терору, а яскраві Особистості, які порвали пута неправди й неволі. Як сумлінний історик, автор пропонує суспільству інформацію про репресії 20–80-х років. Як відважний публіцист, дає яскраві оцінки своїм сучасникам – друзям і ворогам.
Васи́ль Васи́льович Овсіє́нко (8 квітня 1949, село Ставки Радомишльського району Житомирської області, Українська РСР, СРСР — 19 липня 2023, м. Київ[2]) — український громадський діяч, розповсюджувач самвидаву, член Української Гельсінської Групи, політв’язень радянських концтаборів, філософ, публіцист, історик дисидентського руху, співробітник Харківської правозахисної групи.
Після закінчення 1966 року школи працював у колгоспі, в 1967 р. — літературним працівником районної газети в сел. Народичі Житомирської області. У 1967—1972 рр. навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка.
7—8 лютого 1979 р. засуджений Радомишльським районним народним судом до 3 років позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Заарештований у залі суду. Його текст «Замість останнього слова» став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.). Під час ув’язнення відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КДБ.
9 червня 1981 р. майор КДБ Чайковський оголосив Овсієнкові про порушення проти нього справи за ч. II ст. 62 і запропонував написати «покаянну» статтю в газету з осудом діяльності УГГ, членом якої він був оголошений з дня зустрічі з Оксаною Мешко. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця кримінального терміну, або — 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання. Засуджений Житомирським обласним судом 23—26 серпня 1981 р.
Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської області, з 8 грудня 1987 р. — у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 р. Менше як за добу, літаком, спецконвоєм допроваджений у Житомир і звільнений 21 серпня. Працював у рідному селі художником-оформлювачем, бо до роботи вчителем не допустили.
У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради Української Гельсінської Спілки. 16 липня 1989 р. обраний головою Житомирської філії УГС. У листопаді 1989 р. — учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина. 30 квітня 1990 р. призначений секретарем УРП з видавничих справ. З 1 травня 1997 по 29 квітня 2001 — заступник голови Республіканської християнської партії.
З червня 1998 р. — координатор програми Харківської правозахисної групи, поповнює електронний архів ХПГ біографічними довідками та інтерв’ю колишніх політв’язнів.
Співголова Українського комітету «Гельсінкі-90». З 1999 р. організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох — на місце загибелі тисяч бранців т. зв. «Соловецького етапу»: Леся Курбаса, Миколи Зерова та інших.
Член правління громадської організації «Міжнародне об’єднання „Соловецьке братство“».
P.S.
Цікаво, а коли у Житомирі з’явиться вулиця імені нашого земляка Василя Овсієнка?
Питання залишається відкритим.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації