Втратив 40 кілограмів у полоні. Били навіть за розплющені очі.
Кийками, шокером, металевими прутами. До їдальні побратими вели попідруч, бо через зламані ребра самостійно рухатися було неможливо.
Про пережите в російських катівнях морський піхотинець Андрій Кузьмін спочатку говорить стримано. Потім слова змінюються паузами. Біль на обличчі… І очі… Самі очі промовляють про пережиті жахіття.
Від обміну минуло 344 дні… Попри місяці реабілітації, відновлення та переосмислення пережитого, боротьба з наслідками полону триває. Як і непростий шлях повернення до самого себе.
… 23 липня 2025 року він повернувся. Додому. Цей день Андрій називає своїм «третім днем народження». Другим — коли вижив під час оборони «Азовсталі». А три роки й тридцять вісім днів ворожого полону описує фразою «час, викреслений з мого життя». Бо те, що відбувалося там, життям назвати неможливо.
«Здав на берет морського піхотинця, пройшов смугу перешкод — все як належить»
До війни Андрій Кузьмін проживав у Херсоні. До 36-ої окремої бригади морської піхоти долучився ще до початку повномасштабного вторгнення.
«У 2020 році підписав контракт. Мені тоді 49 років було. Елітні війська… Здав на берет морського піхотинця, пройшов смугу перешкод — все як належить», — згадує.
З 2020-го — ротація біля Маріуполя, село Водяне. Далі — оборона «міста Марії»: Волонтерівка, Маріупольський металургійний комбінат і… «Азовсталь». 86 днів… Після запеклих боїв — наказ вийти з «Азовсталі» задля збереження особового складу.
17 травня 2022 року він потрапив у «почесний полон» (ред. — вислів співрозмовника). Тоді ніхто з тисячі військових – оборонців «Азову» — не здогадувався, скільки триватимуть дні катувань, болісного очікування, невідомості, нав’язливої ворожої брехні про Україну та їхню долю. Для багатьох це триває і досі…
«Капуста, водичка і кашки жменька… Так годували…»
Ротація, «Азовсталь», етапи російського полону — усе це Андрій пройшов разом із племінником.
«Господь допоміг. Нас разом і обміняли. Під час полону не бачилися останніх вісім місяців, це коли у Бійську перебували. Там камерний режим був, і ми в різних камерах були. В камерах від двох до десяти людей сиділи. А коли перекличка була, то намагалися почути, де хто… Я намагався почути, де він. Але не чув, бо там 4 чи 5 поверхів було…».
Оленівка, Горлівка, Торез, Бійськ… Таким був маршрут етапування, який вони з племінником пройшли разом з іншими українськими Захисниками.
За період полону Андрій втратив понад 40 кг.
«Капуста, водичка і кашки жменька… Так годували. Я до полону важив 105 кг, а коли повернувся 60. А хлопчина знайомий після полону 45 кг був. А до полону – 120».
« І шокери, і собак спускали на тих, хто очі розплющив…»
«Три тижні попід руки в їдальню водили, бо через поламані ребра ходити не міг самостійно. Таким було покарання за те, що коли вони вигукнули: “Слава…”, я замість потрібного їм викрикнув: “Україні слава!”»
«В лазню колоною йшли із заплющеними очима, “паравозіком”, один за одним. Руки на плече попереднього, голови опущені. У першого хто вів, одне око дозволяли, щоб відкрите було. А збоку наглядачі стояли і шокером всіх нас… І шокери, і собак спускали на тих, хто очі розплющив…»
«З перевірки хлопців у камеру затягувати без свідомості. Я ж двічі під час перевірки свідомість втрачав».
«За півтори хвилини треба було поїсти. Чув як наглядачі між собою сперечалися: та вони за хвилину поїдять у мене».
«В туалет вийти можна було тільки тричі на день. Якось хлопчина не витримав і в туалет пішов. Так нас всіх покарали з це — сині були».
«Українською говорити не дозволяли. З нами капелан був полонений. Ми молилися. На вірі і молитві трималися …»
«Включали «діскатєки» нам. “Танцуют все! ” І потрібно було всім танцювати. Якщо ж хтось не танцюватиме, виведуть усю камеру і покладуть. Такі приколи були в наглядачів».
«…Та це ще таке…Під час допитів пальники в хід пускали»
«Рахував вікна, цвяхи, щоб зрозуміти, що кукуха не їде»
« І ця постійна російська пропаганда і брехня. «Вас кинулі. Ви нікаму нє нужни. Ми гатові вас паменять. Но Україна не хочет…»»
«…Ну все. Напевно, обмін».
Червень, 2025-й. Бійськ. «….Прізвища називають. 11чи 13 чоловік. На вихід. В лазню повели. Там я і зустрівся знову з племінником. За звичай, на лазню давали до 5 хвилин. А тут і підстриглись, і поголились. Спочатку було подумали : етап буде знову…. А потім перевірили, чи слідів побиття на нашому тілі не лишилося. Перевдягагли. Ну все. Напевно, обмін».
В автозаку з Бійська хлопців везли годин п’ять. Потім — літак, куди звезли бійців з інших місць утримання. Очі й руки обмотані скотчем. Дороги не бачили … Але Андрій відчув. Запах моря відчув і піску. У морпіхів із морем особливий зв’язок.
«Це Крим, — подумав. — Це точно Крим». Далі — Гомель і на кордон з Чернігівською областю.
«Сльози стримати не міг. Та й ніхто не міг. Цілували землю…»
… Ступити на рідну землю… Для воїна після трьох років полону це не просто слова. Коли їхали автобусом, бачив, як прості люди, українці, зустрічають їх уздовж доріг.
«Це дуже зворушливо було для нас. Україна непереможна. Дорослі, діточки з прапорами… Сльози стримати не міг. Та й ніхто не міг. Цілували землю… Нас зустрічали дівчата і побратими з морської піхоти. Така дівчинка молоденька підійшла, телефон дає. Я номер дружини добре пам’ятаю… Ой, крик, сльози щастя в слухавці! І дівчинка, що з телефоном, теж плаче».
«Хліб…Я відразу цілу буханку з’їв…»
…Хліба. Простого хліба. Чорного чи білого — без різниці. Українського хліба він хотів найбільше. «…Я відразу цілу буханку з’їв…»
У Немирові Андрій проходив перший етап відновлення — період 10-денного «карантину», де колишні полонені проходили огляди лікарів, відновлювали документи та звикали до звичного життя.
«Ми в перший чи другий день, як приїхали туди, то з племінником замовили доставку їжі. Халву, згущенку, багато-багато всього… Солодкого тоді захотілося. Лікар як побачив: “Хлопці, вам не можна! Що ви робите? Треба поступово”. А ми йому жартома: «Та все нормально буде! У нас тепер організм молодий, очистився від зайвого в полоні».
А потім — обійми найрідніших: дружини, сина. І…перша зустріч з онуком.
«У мене ж онук народився. Богданчик… А я в полоні цього і не знав…»
Полон ще довго не випускає після перетину кордону….
… Коли перші емоції вщухли, він почав приходити в себе. Але повного усвідомлення, що ти вже вдома, не було. Думки раз у раз поверталися туди — у камеру, де ніколи не вимикали світло, де стояв постійний шум.
«Сон не йшов. Та й зараз погано сплю, — ділиться. — Тривожність така… Здається, що посеред ночі знову з гуркотом відчиняться двері й пролунає команда на вихід. Постійне відчуття, що ось-ось має щось статися».
До війни Андрій мав шість собак, серйозно захоплювався полюванням. Навіть у полон потрапив разом із псом. Тепер же звичайний собачий гавкіт «ріже по живому».
«Цей звук нагадує, як у полоні на нас спускали вівчарок».
Роки неволі та голоду залишили відбиток навіть у домашніх звичках.
«Я тепер закуповую борошно по три мішки. Щоб запас був. Сам не знаю чому… Ось вам наслідки пережитого голоду. А дружина хліб пече мені. Найсмачніший…»
Коли вся країна плаче та радіє, дивлячись зворушливі кадри повернення чергової групи полонених, Андрій вимикає екран.
«Радію, що повертаються. Але дивитися не можу. Це емоційно важко для мене…»
Полон ще довго не випускає після перетину кордону….
«…розплющити очі без чийогось дозволу…».
Свобода… Для тих, хто пройшов російські катівні, кожна літера цього слова має ціну, виміряну болем, невідомістю та вірою в повернення додому.
«Свобода? Та це, мабуть, найголовніше слово в житті. Людині не потрібно багато: просто поїсти хліба, вільно дихати на своїй землі й розплющити очі без чийогось дозволу…».
На фото: Андрій Кузьмін під час інтерв’ю, до полону, перші хвилини після обміну, з онуками, з дружиною, під час вручення подарунків дітям загиблих Захисників.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації