Про це та про інші цікавинки розповідається у групі «Старовинні маєтки Житомирщини: історія, архітектура, сучасний стан» у допису від автора Vasiliy Kalen в альбомі: Замок графів Ґуттен-Чапських, Миропіль, Романівський р-н.
Селище Миропіль вперше згадується в Литовській метриці як село Сапогів в 2-ій половині 15-го століття та належало до Чуднівського замку. Чому саме Сапогів? А тому, що село розташоване на правій притоці Случі, річці Сапогівка (тепер р. Чоботівка). Від назви річки село й отримало свою першу назву. А Мирополем селище стали називати у 17-18 столітті.
Довгий час Миропіль, як і більшість навколишніх земель, належав князям Острозьким, які у 1609 році зі своїх земель створили латифундію – Острозьку ординацію. У 17 столітті Острозьких змінили князі Заславські, пізніше Сангушки та Любомирськи.
За результатом поділу Острозької ординації 1753 р. останній його ординат князь Януш Олександр Сангушко подарував Миропіль князю Антонію Любомирському. Від тоді миропільські, дідичі часто змінювали один одного. Від князя Каспера Любомирського, шляхом шлюбу його доньки Юзефіни, маєток перейшов у власність Валевських. Далі, згідно Тарифу подимного податку Житомирського повіту, у 1775 р. бачимо нового власника, овруцького стольника Юзефа Свейковського (пом.1788р.) а вже через три роки, у 1788 р. Миропіль, завдяки його новому власнику, воєводі підляському та генералу-майору коронних військ Каетану Мьончинському(1754-1801) отримав від польського короля привілей на право проведення в містечку щорічних торгів та ярмарків. В ті часи Миропільський ключ був поділений між братами Мьончинськими. Другою частиною маєтку володів старший брат Каетана белзький воєвода граф Юзеф Мьончинський (1743-1793). Брати були неординарними особистостями. Каетан Мьончинський, зі слів його родичів, був легковажним гулякою та розгільдяєм. Кажуть, він навіть програв у карти багатомільйонний батьківській маєток. Його брат Юзеф невдовзі продає свою частку маєтку А. Млодзєйовському та у 1779 р. емігрує до Франції де у 1793 р. скінчив своє життя на ешафоті під гільйотиною.
Невідомо якою частиною миропільського ключа володів згаданий у 1789 р. в Офірному реєстрі Київського воєводства ротмістр кавалерії та генерал-ад’ютант польського короля Стефан Турно. В той час як іншу частину отримав від Мьончинських Теодор Козьмінській (1741-1778?). У 1787 р. його донька Маріанна Козьмінська вийшла заміж за графа Антонія Базилія Дзєдушицького (1757-1817), якому і дістався Миропіль. У 1796 р. граф з незрозумілих причин продає вже об’єднаний маєток, який складався з 13 сіл та площею 7044 десятин Ігнацію Маньковському. В контракті продажі вже вперше згадувалися садибні будівлі, ймовірно зведені Дзєдушицьким. Але дуже скоро маєток знову повернувся до графа.
Антоній Дзєдушицький був активним державним діячем Речі Посполитої наприкінці 18 століття. Займав високі державні посади,. У 1777-1779 р.р. посол в Стамбулі, з 1781 р. на посаді писаря Великого Князівства Литовського, з 1782р.секретар Тимчасової Ради закордонних справ, у 1791-1794.р.р.керівник польської зовнішньої політики. У 1787 році граф супроводжував польського короля Станіслава Понятовського до Канева, де відбулася їх зустріч з російською імператрицею Катериною Другою і за що отримав від неї діамантову табакерку. Під час першого розділу Речі Посполитої Пруссією він був у 1794 р. навіть ув’язненений на короткий час у Глогівській фортеці. Був членом масонської ложі. Відійшовши від активної політичної та громадської діяльності Антоній Дзєдушицький осів у своєму миропільському маєтку займаючись господарством та його розвитком, де й помер у 1817 році.
Від дружини Маріани Козьмінської мав двох синів: Генрика (1795-1845), Ігнація (1798-1828) та доньку Анну (1788-1863), яка й отримала у спадок Миропіль.
В молодості Анна захоплювалася малярством. В 1819 р. у Варшавському університеті відбулася навіть виставка її робіт. Сліди діяльності Анни з Дзєдушицьких Ростворовської збереглися до нашого часу. У 1820 р. вона звела в Мирополі мурований костел на честь Святого Антонія Падевського та перенесла туди до новоствореної родинної усипальниці прах її батька Антонія Дзєдушицького.
У 1821 році Анна вийшла заміж за колишнього капітана гвардії Наполеона графа Миколая Ростворовського, який оселився в маєтку дружини. Миколай займався переважно господарськими справами маєтку а дружина Анна займалася літературною та громадською діяльністю. Вона вела листування з багатьма відомими на той час літературознавцями та громадськими діячами. Після відвідин у 1840 р. Італії графиня захопилася історією розвитку революційних рухів в Європі, застерігаючи при цьому про їх наслідки. На цю тему вона написала декілька творів які залишилися в рукописах. Окрім того, графиня розпочала переклад на французьку мову працю польського історика А.Нарушевича «Історія польського народу» але, на жаль, не встигла її закінчити.
Анна Ростворовська у 1850-і р.р. розпочала в Мирополі будівництво нового палацу на місті старої садиби, яку закінчив вже її зять. Окрім того, графиня була фундатором будівництва ще однієї святині Мирополя православної церкви Святого Миколая. Храм був зведений у 1854 році, в рік смерті її чоловіка графа Миколая Ростворовського. Померла графиня у 1863 році в Житомирі. Її тіло перевезли до Мирополя та поховали в родинній усипальниці в костелі поруч з батьком та чоловіком.
Чоловік Анни, граф Миколай Францішек Юзеф Ростворовський(1792-1854) був військовим, мав чисельні маєтки в Польщі, які пізніше віддав братам. У 1812-1814 р.р. як офіцер у складі кавалерійського полку гвардії Наполеона брав участь у багатьох битвах в Росії, Німеччини та Франції. Після закінчення війни у 1815 р. в ранзі капітана повернувся додому та відмовившись служити в російському війську демобілізувався. У 1821 р. одружившись на Анні Дзєдушицькій переїхав до Мирополя, маєтку дружини. Як згадували сучасники, граф дуже пишався своїм військовим минулим. Раз на рік, на день битви під Рейхенбахем, в якій він був тяжко поранений, граф одягав парадний наполеонівський мундир прошитий в декількох місцях кулями, на пам’ять про ті часи. Пізніше цей мундир його нащадки подарували в Музей Війська Польського у Варшаві. Ще кажуть, що граф зовсім не боявся лютих холодів, був дуже загартованим, взимку ходив в сорочці.
Стара садиба Дзєдушицьких-Ростворовських була мальовничо розташована на правому високому березі р. Случ та була оточена великим пейзажний парком. В садибі зберігалася велика бібліотека, портрета галерея та багато інших історичних пам’яток зібраними переважно Дзєдушицькими. Як згадувалося вище, у 1850-і р.р. Анна Ростворовська розпочала будівництво на місці старої розібраної садиби нового палацу в стилі мініатюрного італійського замку.
У подружжя Ростворовських була єдина донька Юстина (1823-1856),дуже освічена. Вона закінчила університет у Празі, єдина спадкоємиця миропільського маєтку у 1846 році склала шлюб з литовським графом, власником великого маєтку в Кейданах (Литва), Мар’яном Ґуттен-Чапським. На жаль, молода графиня померла дуже рано, залишивши на чоловіка шестеро малолітніх дітей. Граф більше не одружувався, залишившись до кінця життя вірним своїй дружині.
Чоловік Юстини, граф Мар’ян Ґуттен-Чапський(1816-1875) гербу Леліва був без перебільшення найвидатнішою особистостю в історії миропільського маєтку. Син полковника наполеонівських війн Станіслава Ґуттен-Чапського(1779-1844) та Софії Обухович здобув початкову освіту у Вільні, потім навчався в школі піарів під Варшавою, у 1832 р. закінчив середню школу в Берліні. Там же захопився малярством та закінчив Художню академію. У 1836-1839 р.р на художніх виставках академії експонував свої перші пейзажні роботи. Пізніше закінчив Берлінський університет де вивчав право та філософію. Закінчив також Харківській університет зі ступенем кандидата права. Після смерті батька у 1844 році успадкував великий маєток в Литві Кейдани. Ніколи не шкодував гроші на покращення своїх резиденцій та на розвиток господарств у своїх маєтках. У 1850 р. в Кейданах звів новий великий палац (у 1944 р. був зруйнований під час бойових дій). Одружившись на Юстині Ростворовський Мар’ян осів в Мирополі, маєтку дружини, час від часу перебуваючи і в своїх литовських маєтках. В 1846 р. був обраний маршалком шляхти Ковенського повіту, потім ковенським губернським маршалком. Отримав придворний титул камер-юнкера. В 1858 р. був куратором гімназії в Кейданах, фундатором місцевої лікарні. Брав участь в підготовчих роботах до звільнення селян від кріпацтва.
Високосвічений граф був справжнім меценатом науки та мистецтва. У своїх резиденціях в Кейданах та Мирополі створив осередки польської культури. За власні кошти фінансував польські видавництва, допомогав здобути освіту багатьом діячам мистецтва та культури. Так, наприклад, на утримання однокласного народного училища в Мирополі та на закупівлю підручників граф виділив 570 рублів та ще на 10 років забезпечив училище дровами. У громадському житті Волині Миропіль за часів Мар’яна Чапського став важливим та часто відвідуємим польською шляхтою культурним осередком а гостинність господарів справляли велике враження на гостей. Особливо багато місцевої аристократії гостили у Чапських щороку 26 липня в день Святої Анни,з приводу іменин Анни Ростворовської, тещі Мар’яна Ґуттен-Чапського. Обов’язковою традицією цього дня були пишні обіди під липами чудового миропільського парку.
Як великий прихильник коней граф в миропільському маєтку побудував стайні для арабських та англійських скакунів, вивів породу чистої польської раси. Окрім того, граф був відомим бджолярем(пасічником) , він заснував в маєтку велику пасіку, яка складалася з 2000 вуликів. В 1863 році Мар’ян Чапський видав під прізвищем свого пасічника Юзефа Знаміровського двутомну книгу по бджолярству. В 1874 р. вийшла ще одна ґрунтовна його праця, тритомна «Історія коня».
Та не довго довелося господарювати в Мирополі Мар’яну Чапському. У 1864 р. за сприянню та допомозі учасникам польського повстання та через особистий конфлікт з губернатором Чортковим графа було заарештовано та засуджено до заслання в Сибір. Маєток Кейдани в Литві були конфісковані царським урядом, залишили лише Миропіль, як маєток його неповнолітніх дітей. З тих пір існують народні легенди, за якими графу заборонялось білити свій замок та одружувати своїх синів.
В 1867 р. йому дозволили повернутися з Сибіру та оселитися в Дерпті (Естонія) в місцевому університеті якого навчалися його сини. Надалі він переїхав у маєток свого зятя Станіслава Брези в Польщу де займався літературною діяльністю. Більше граф так ніколи і не повернувся до Мирополя.
Від шлюбу з Юстиною Ростворовською граф мав двох синів: Станіслава (1847-1932) та Миколая (1859-1919) і три доньки: Анну (1850-1930), яка вийшла за Костянтина Брези, Софію (1856-1919) – за Станіслава Брезе, брата Костянтина, та Непомуцени. Батьківську справу продовжили сини, яким дістався у спадок миропільській маєток. Ще за дитинства, їх батько намагався розвивати в них артистичні та мистецькі здібності, прищепити любов до мистецтва. Таким вчителем для них був відомий польський художник Якуб Процінській, який постійно проживав в маєтку Чапських. Двоє братів, Станіслав та Миколай, закінчили Дерптський університет. Старший, Станіслав, став економістом, молодший, Миколай, юристом. Повернувшись до родинного маєтку брати зайнялися розвитком свого господарства: запрацювала паперова фабрика, винокурний завод, млини. Граф Станіслав Ґуттен-Чапський у Новоград-Волинському повіті займав посаду почесного мирового судді та голосним повітового земського зібрання. Був членом наукового товариства в Познані, збирач художньої колекції в миропільському маєтку.
Збереглися описи та відгуки про садибу Ґуттен-Чапських в Мирополі. Едвард Хлопіцькій, письменник та мандрівник, який відвідав Миропіль в другій половині 19 століття писав:
“Якщо подивимось з палацового балкону на містечко, то побачимо костел, дві церкви та ряд білих кам’яниць і двориків під грушами, вербами і тополями, розташованих над скелястою річкою амфітеатром, якщо, навпаки, подивимось з костельного або церковного узгір’я в сторону палацу, то милує око чудова зелень палацових травників з розстеленими на них масивними тінями величних дерев, серед складок численних ярів, розкиданих будинків і сірих веж палацу…
Інтер’єр палацу, що замінив стару дерев’яну будівлю, невеликий, але вирізняється не так розташуванням верхніх та нижніх кімнат, як значною кількістю накопичених тут творів мистецтва, унікальною книгозбіркою та зі смаком підібраними меблями…
На першому поверсі, у чотирьох кімнатах, який займає граф Станіслав Чапський, падають в око чудові картини Каульбаха, власні роботи покійного графа(Мар’яна Чапського), кілька чудових полотен рембрандтовської школи. Також привертає уваги великі дубові різьблені панелі на стінах та стелях в однієї з кімнат, та врешті скляні шафи з мінералогічними, ботанічними та зоологічними колекціями. Перейшовши по оздобленим готичними сходами на другий поверх побачимо дві кімнати з темними оксамитовими шторами та порт’єрами. Окрім дуже чудових годинників, бронзових підсвічників та пишних дзеркал побачимо кілька десятків різноманітних розмірів художніх полотен голандської, італійської, старофранцузької та польської шкіл.
На другому поверсі палацу була розташована зала їдальні. В просторій залі, окрім портретів родичів Чапських та широкого підстельного фризу, оздобленого гіпсовими медальйонами з портретами відомих поляків, звертає уваги дві чудових ікони, релігійного спрямування. Палацова бібліотека, яка знаходилася в найбільшій вежі, була розташована оригінальним методом, по обох сторін спірально-ґвинтових сходах у двох спіральних рядах книжкові полки. Бібліотека складалася з 4328 томів, переважно історичного та природничого напрямків. Граф Станіслав впорядкував її та вів каталог… “
Та більшовицький жовтневий переворот 1917 року все змінив. В грудні 1917-го та особливо в січні 1918 року по Волині прокотилася вбивча хвиля масових погромів поміщицьких маєтків. Ось що писала місцева газета «Волынь» від 26 листопада 1917 р.:
“Волна анархии захлестнула уезд. Со всех деревень и помещичьих усадеб несётся вопль с призывом о помощи. Идёт порубка лесов, уничтожаются варварским способом культурные хозяйства. В некоторых волостях оперируют организованные и хорошо вооружённые шайки солдат терроризирующие местное население, части войск, совершенно чужие Украине, в поисках вина и добычи грабят помещичьих усадьбы, соблазняя этим и неустойчивых селян… “
На превеликий жаль, ця хвиля терору та насильства не оминула й Миропіль. Місцевий комітет розпорядився розділити панське майно та землю. Селяни найперше пограбували будинок управляючого маєтком Мілашевського, потім натовпом рушили до садиби Чапських. Палац був повністю пограбований, були зняті навіть двері та вікна. Бібліотека була знищена а її решти викинуті у болото. Цілу ніч в палац кидали запалюючі бомби, в результаті він повністю вигорів. Графи Чапські змушені були рятуватися втечею до Польщі. Так віддячили «благодарністю» міропільчани своїм господарям.
На початку 1920-х р.р. в колишньому маєтку Чапських розмістили сільгоспартіль ім. Леніна, палац відремонтували.
В часи німецької окупації 1941-1943 р.р. в палаці Чапських розміщувався відділ місцевої поліції. В підвалах палацу тримали заарештованих. Колишній графській парк перетворився на місце масового розстрілу людей, переважно єврейської національності. Було страчено близько 1000 людей. Після війни в парку, на місці масових страт встановили пам’ятник-меморіал.
Після війни територія маєтку з палацом відійшла до військової частини та використовувалися як складські приміщення. Палац деякий час був навіть на обліку як пам’ятка архітектури місцевого значення. Але у 1961р.його зняли з обліку, мотивуючи аварійністю будівлі та тим, що він не представляв собою ніякої історичної цінності. Не знайшлося тоді у місцевої влади 20 000 карбованців на його капітальний ремонт. На початку 1970 р.р., при будівництві військового містечка, палац був повністю розібраний військовими а на його місці звели житлову п’ятиповерхівку. Та сама доля спіткала й графські стайні, від яких залишилися лише фундаменти. Комуністичною владою була також розібрана церква Святого Миколая і лише чудом вцілів нині відреставрований костел Святого Антонія, мабуть чи не єдина пам’ять-згадка про родину Ґуттен-Чапських.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації