Ми вже давали коротку рецензію на новий роман нашого земляка, письменника Володимира Даниленка. А сьогодні поговоримо з ним про те, як писався роман, яким був і яким став Житомир, як у нашому місті велася боротьба за незалежність України, як утворився обласний Рух, що заклав основу політичних партій у нашій країні, і як завершити війну.
– Пане Володимире, в українських книгарнях з’явився ваш новий роман «Та, що тримає небо». Розкажіть, як він писався і що ви хотіли ним сказати.
–На початкуповномасштабної війни з Росією, я зрозумів, що Україна переживає епічну історію, яка послужить матеріалом для багатьох фільмів, літературних творів, театральних вистав, пісень, живопису. У мене з’явилася ідея написати роман не очима солдата, як у Ремарка «На Західному фронті без змін», а очима цивільного населення, яке опинилося в зоні окупації або недалеко від фронту. Коли російська армія втекла з Київщини, я подумав, що один фрагмент війни завершено. І цей фрагмент мав свій початок і кінець. Українці, навіть якщо переживають трагічні події, не дозволяють собі впасти в ступор, а рятуються гумором. Це ознака сильного і душевно здорового народу. Типовим представником цієї частини українського народу, що не втрачає почуття гумору навіть під час війни, є моя сестра Люда. Вона телефонувала мені й розказувала смішні історії, пов’язані з перебуванням російської армії на Київщині і як з нею стихійно боролося населення. Знаходила в соціальних мережах анекдотичні випадки, наприклад, як в одному селі баба напоїла й нагодувала російського солдата, а коли він усамітнився в туалеті, зачинила його там і спалила. Для значної частини народу під час війни гумор став психотерапією. В давній українській традиції є практика сміятися в обличчя смерті. У Житомирському університеті викладав професор Микола Никончук, який створив свою школу, що займалася вивченням поліських діалектів і обрядів. Мій знайомий писав курсову роботу про поховальні обряди Полісся, в яких були ігри з мерцем. В українському світогляді смерть не вважається кінцем життя, а переходом в інший вимір. Спочатку для мене було важко це поєднати в одному творі: терор цивільного населення, який завжди чинить російське військо, з народним гумором. Я багато разів бував у Бучі та Ірпені, розмовляв із людьми, що пережили окупацію, з волонтерами, воїнами територіальної оборони. Коли в мене назбиралося багато приватних історій, я вирішив використати естетику різдвяного вертепу, в якому був набір традиційних персонажів. Я використав вертепну інтермедію як матрицю. Так з’явився роман, у якому сатира поєднана з військовою драмою.
–Чи є у вас якісь письменницькі ритуали перед написанням книжки?
–Перед написаннямроману «Та, що тримає небо»я розписав порядок розвитку сюжету за розділами. Склеїв усі розділи в довгу стрічку, розстелив у коридорі й дивився на реакцію кота. Кіт пройшовся вздовж склеєних аркушів, сів і ніби про щось своє думав. Є така традиція – запускати першим у нову хату кота. Я використав її, зробивши з неї письменницький ритуал, і кіт був не проти своєї ролі в цьому ритуалі.
– Хотілося б поговорити з вами про наше місто. Серед людей старшого віку іноді доводиться чути, що найкращим Житомир був у радянську епоху. Чи так це насправді?
–Люди, які так вважають, або лукавлять, або у них відсутнє критичне мислення, або їх мучить ностальгія за радянським минулим. В Житомирі дійсно працювали великі підприємства, що входили до єдиного радянського промислового та військового комплексу, які після розвалу СРСР збанкрутували або були штучно доведені до банкрутства керівниками цих підприємств. Це специфіка перехідної епохи, коли старе руйнується, а нове трансформується або зникає. Коли я був підлітком, то бачив великі черги в гастрономах за дешевим вином на розлив. Серед моїх ровесників процвітав ранній алкоголізм. Зі мною в будівельному технікумі вчилося кілька однокурсників, які стали алкоголіками в шістнадять років. Поширеним явищем були масові бійки між вулицями і районами. У місті не існувало традиції тверезого спілкування в кав’ярні за чашечкою кави. Власне, не було й кав’ярень. Коли в кінці вісімдесятих років у Центральному гастрономі на Михайлівській з’явився перший кавовий апарат, то за кавою виникали такі ж черги, як у сімдесяті-вісімдесяті роки за дешевим вином. Я тоді працював у газеті й написав іронічний репортаж з черги за кавою, в якому покепкував із перших житомирських кавоманів, які здебільшого належали до творчої інтелігенції. Радянський Союз нав’язував українцям російські алкогольні традиції. У дитинстві мій дід Марко розповідав, що в давні часи в Україні алкоголю пили мало. На весіллі люди могли собі дозволити випити чарку горілки, поспівати, повеселитись і відразу йшли спати, бо вранці їх чекала робота. Зараз Житомир – затишне європейське місто, в якому багато кав’ярень. З’явилася ще одна рекреаційна зона на Набережній вздовж Тетерева. Теперішня житомирська молодь більше схожа на молодь Рівного, Луцька – великих волинських міст. Безалкогольний відпочинок став традицією. До війни з Тули приїжджав у Житомир двоюрідній брат письменника В’ячеслава Шнайдера, який не бачив міста більше двадцяти років. Був журналістом, тож міг аналізувати і робити певні висновки. Він так і зробив: походив, подивився, порівняв наше місто з російськими містами і сказав: «Житомир – це європейське місто».
–Ви були причетні до створення самвидаву в Житомирі. Розкажіть, як з’явився підпільний літературно-публіцистичний альманах «Житній ринок».
–В Житомиріперша спроба самвидавубуланеуспішною. В 1966 році за намір видати самвидав п’ять років заслання у мордовському таборі суворого режиму одержав письменник Анатолій Шевчук, що набрав текст статті з приводу судового процес над Погружальським, який підпалив відділ україніки в Державній публічній бібліотеці АН УРСР. У цій статті Євгена Сверстюка йшлося про те, що замовником підпалу був КДБ. Анатолій Шевчук зробив гранки з набором самвидаву і сховав під каменем на березі річки, а підлітки знайшли, розповіли батькам, які заявили в КДБ, і оперативникам було не складно виявити, хто це набрав, бо Анатолій Шевчук тоді працював лінотипістом у Житомирській обласній друкарні. Після того випадку в Україні багатьох пересадили за самвидав. У 1989 році самвидаву в Україні з’явилося дуже багато – понад 1200 видань, серед яких такі відомі підпільні видання, як «Український вісник», «Кафедра», «Поступ», «Євшан-Зілля». Я з Василем Врублевським вирішили теж зайнятися самвидавом. Я придумав назву «Житній ринок», вважаючи, що Житній ринок в Житомирі – найбільш демократичне місце, де сходяться всі прошарки суспільства: народ, чиновники, криміналітет. Ми зібрали твори молодих письменників. Василь Врублевський зверстав видання. Попросили Якова Зайка, щоб він нам допоміг видати альманах, і Яків Якович десь у Литві його видав, привіз весь наклад «Житнього ринку», і альманах продавали на перших мітингах в Житомирі. В Україні тоді вже за це не садили. Була горбачовська відлига. Та в нашому самвидаві й не було ніякої крамоли. Ми видали літературні твори молодих письменників, а з публіцистики тільки інтерв’ю, яке я взяв у лідерки Народного фронту Естонії Мар’ю Лаурістін, яка зараз є депутаткою Європейського парламенту. Тоді естонське суспільство готувалося до виходу з СРСР, і я хотів, щоб вона це розповіла українцям. Пані Лаурістін поспішала на пресконференцію, тож взяла мене у свій мікроавтобус. У мене не було диктофона, і я із записником розмовляв з нею в дорозі і на своєму коліні писав інтерв’ю. Це був єдиний політичний матеріал у самвидаві. Після виходу «Житнього ринку» в Житомирі трапився переполох у партійних і комсомольських кабінетах. Ми з Врублевським працювали в комсомольській газеті, і на нас всі дивилися з жахом, як на заражених чумою.
–І чим закінчився для вас цей скандал?
–Мене почали виживати з газети, в якій тоді панував сурогат лібералізму, націоналізму та обережної ревізії радянських цінностей. На республіканських комсомольських пленумах київська газета «Молода гвардія», львівська «Ленінська молодь» і житомирська «Комсомольска зірка» називалися розсадниками ревізіонізму, націоналізму і західних цінностей. Епоха Горбачова вже не дозволяла брутальної команди «фас», а натомість пропонувала дискутувати, доводити несвідомим журналістам та громадським активістам, що вони помиляються. Але апаратний пресинг був регулярний, я знав, що мене звідти все одно виживуть. Тоді мій колишній викладач, професор Олександр Чирков домовився з одним із організатрів Руху В’ячеславом Брюховецьким, який очолював відділ теорії в Інститут літератури АН УРСР імені Тараса Шевченка, щоб мене взяли в аспірантуру. Брюховецьий сказав, що хоче знайти аспіранта, який буде займатися структуралізом, і попросив, щоб я написав реферат із структуралізму. Я зробив структурний аналіз оповідання Валентина Тарнавського «Дерево життя», склав вступні екзамени, і Брюховецький взяв мене в аспірантуру. Так я позбувся апаратного булінгу і опинився в Києві.
–Ви були причетні до створення Товариства української мови імені Тараса Шевченка та Руху та Житомирщині. Як це відбувалося?
–У 1989 роців газеті «Комсомольська зірка»група молодих журналістів і письменників вирішила створити громадську культурологічну організацію. Коли ми обговорювали статут, до нас прийшли дисиденти – Василь Овсієнко і Сергій Бабич, які почали нас переконувати, що спочатку треба створити Товариство української мови, потім – Рух, зареєструвати їх, а вже після цього у рамках громадських організацій створити молодіжний підрозділ, що буде займатися культурницькими проєктами. Їхні доводи були переконливі. Юристи, які прийшли з дисидентами, обіцяли подолати бюрократичні процедури, пов’язані з реєстрацією громадських організацій. Авторитет Сергія Бабича, що відсидів 27 років у радянських концтаборах, був переконливим. І ми погодилися. Так з’явилися обласні організації – Товариство української мови імені Тараса Шевченка і Рух. У вересні 1989 року в Києві пройшов з’їд Руху, на якому я, Василь Врублевський, Юрко Гудзь, що були ініціаторами так і не створеної культурологічної громадської організації, представляли Житомирщину на першому з’їзді Руху.
–У дев’яності роки ви назвали Житомир західною околицею Києва. Що ви мали на увазі?
–Усі великі міста, як магніти, витягують із найближчих міст і сіл людські ресурси. Житомир і Чернігів, як найближчі обласні центри, опинилися в зоні притягання Києва. Багато активних людей виїжджали і будуть виїжджати з Житомира. Тому Житомир, як один із найбільших постачальників людських ресурс, я назвав західною околицею Києва. Але в цій ситуації є і приємний геополітичний момент. Житомир для Києва – це перше західне місто. Якщо виїхати з Києва на захід, то Житомирська траса з усією її придорожньою інфраструктурою – вже частина західної цивілізації. А якщо їхати на Чернігів, такого відчуття немає. Вздовж Чернігівської траси не такий розвинутий сервіс, як по дорозі до Житомира. Якщо мислити історико-географічними категоріями, то Житомирщина входить до трьох земель: Волині, Полісся й Поділля. Полісся – це північ області, де живуть нащадки літописного племені деревлян зі своїми древніми столицями Коростень і Овруч, Поділля – це південь області, а Житомир в зоні Східної Волині.
– Ми почали розмову з вашого роману про війну і давайте завершимо цією ж темою. То як нам завершити війну?
–Замок від завершення війни – в Росії, але в руках України – ключ від цього замка. Росія завжди була жандармом Європи і доки вона існує, безпека України, Євросоюзу, США та інших країн буде під загрозою. Західний світ має тверезо подивитися на ситуацію. Без ліквідації Росії як імперії миру у світі не буде. Настав історичний момент для смерті останньої імперії. Росія має повернутись до своїх первісних розмірів – Володимиро-Суздальського князівства і без ядерної зброї, якою вона постійно всім погрожує. Її туди загнати можуть найжорсткіші санкції західних країн, озброєння України всім арсеналом сучасної зброї, розвиток власної оборонної промисловості, модернізація української армії, соціальна напруга в Росії та національно-визвольний рух серед колонізованих росіянами народів. В медійний обіг треба провернути ідею перемоги, яка зникла з нашого інформаційного простору під тиском західних країн, які хочуть всадити Україну за стіл переговорів з Росією. Але про що можна домовлятися з країною, яка хоче нашого знищення? Росія програла Кримську війну, російсько-японську війну, Першу світову війну. Одержала прочухана від маленької Фінляндії. Ганебно втекла з Афганістану, програвши війну бородатим чоловікам з автоматами на ішаках. Поки ми не розколоті політичними амбіціями партій, поки ми згуртовані і нам допомагають розвинуті демократичні країни, у Росії немає шансів перемогти наш народ і його найсильнішу в Європі армію.
Розмову вела Марія Карпенко
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації