Нещодавно ми познайомилися з чудовою письменницею – Зінаїдою Василівною Болотнюк, дівоче прізвище Бурчак та її донькою – Аллою Миколаївною. Пані Зінаїда охоче погодилась записати інтерв’ю для своїх оземляків та розповісти про те, як розпочинала свою творчість.
— Пані Зінаїдо, Ви відомі як авторка художніх книжок про історію своєї родини та нашої Турбівки. А коли взагалі почалося Ваше захоплення писанням?
— Писати я почала ще у шкільні роки. Спочатку це були вірші. Любила українську літературу, багато читала. Згодом мама сказала мені: «Вірші — це добре, але треба записувати те, що люди пам’ятають. Бо мине час — і вже ніхто цього не розкаже». Її слова я запам’ятала на все життя. Саме тоді й зародилася думка записувати історію рідного краю. А коли мої дописи почали друкувати в газетах, зрозуміла, що це моє покликання.
— Освіту Ви теж пов’язали з українською мовою?
— Так. Я закінчила педагогічний інститут в Києві за спеціальністю «українська мова та література» й усе життя працювала вчителькою. Любов до слова й до історії завжди були поруч.
— Після навчання Ви залишили Турбівку?
— Деякий час я працювала вчителькою в селі Єрчики. А потім так склалося, що через службу чоловіка-військового нам довелося жити в різних місцях. Жили у Виборгу, в Грузії, в Німеччині. Були й у Казахстані. Поштова адреса нашої військової частини звучала як «Москва-400», тому в Турбівці довго думали, що ми живемо в Москві. Насправді це була лише поштова адреса військового містечка.
— Попри це, Ви не втрачали зв’язку з рідним селом?
— Ніколи. Куди б не закидала доля, в різні країни та міста, але Турбівка завжди залишалася моєю малою батьківщиною. Я приїжджала, зустрічалася з людьми, слухала їхні розповіді. Чим старшою ставала, тим більше розуміла, що людська пам’ять дуже швидко зникає.
— Саме тоді й виникла ідея написати книгу про Турбівку?
— Так. Ця думка прийшла не відразу. Почала її писати вже майже перед виходом на пенсію. Першу книжку ” Там, де пропливають роки” писала майже 10 років. З роками дедалі більше відчувала, що пам’ять про людей, які жили в нашому селі, поступово відходить разом із ними. Зникають родинні історії, старі фотографії, документи. Мені дуже хотілося зберегти хоча б частину цієї пам’яті. Так і народилася ідея першої книги.
А друга книга – “І наставав новий день…” вийшла з друку у 2017 році.
— З чого почалася робота над творами?
— Насамперед я почала збирати матеріали. Працювала в архівах, вивчала історичні документи й наукові праці, але найціннішими були розмови зі старожилами. Їздила до людей, записувала їхні спогади, розпитувала про родини, про життя села, звіряла почуте з архівними матеріалами. Так поступово складалася історія Турбівки — не лише з документів, а й із людських доль.
— Ваша родина теж стала частиною цієї книги?
— Звичайно, адже все моє дитинство та юність минули в Турбівці. Там жили мої дідусь і бабуся, мама і тато, брати, там минали канікули, свята, звичайні будні. Коли почала працювати над книгою, зрозуміла, що не можу писати про село, не згадуючи власну родину. Через особисті спогади легше розповісти і про життя всієї громади.
— Якими Ви пам’ятаєте своїх дідуся й бабусю, запитала я у Алли Миколаївни, доньки Зінаїди Василівни.
— Вони були для мене уособленням дому. Я завжди любила проводити час в Турбівці, навіть декілька років навчалась в місцевій школі. Дідусь пішов із життя раніше, а бабуся померла вже у дев’яностих роках. Останні роки вони жили недалеко від Києва. Після їхньої смерті село вже ніколи не було таким, як раніше. Ми ще приїжджали, мабуть, у 2003 році. Ходили знайомими вулицями, заходили до сусідів, але відчуття дому вже було іншим.
— Що сталося з вашою родинною хатою?
— Після нас її купила наша сусідка. Ми ще навідувалися до неї, коли приїжджали в Турбівку. Потім хата перейшла до її родини, а згодом залишилася пусткою. А тепер в ній нові господарі. Перед повномасштабною війною я ще приїжджала туди разом із донькою. Будинок уже стояв занедбаний. Найбільше боліло, що зрізали великий дуб, який ще посадив дідусь з жолудя, який нагадував про те, що вони їли в ті важкі часи. Здавалось, що разом із ним зникла ще одна частинка дитинства.
— Ми нещодавно з Турбівки, розповіла я співрозмовницям, – й хотіли б поділитися з Вами гарними новинами. Школу вдалося відстояти від закриття, а колишній панський маєток зберігся у гарному стані. Зараз ми працюємо над тим, щоб внести його до реєстру пам’яток культурної спадщини. Також хочемо відновити історію села, використовуючи Ваші книги як одне з головних джерел.
— Для мене це дуже радісна новина – сказала Зінаїда Василівна. Найважливіше, щоб люди не втрачали інтересу до свого коріння. Якщо молодше покоління продовжить досліджувати історію Турбівки, берегти її пам’ятки й пам’ять про людей, то моя праця була недаремною. Адже історія села живе доти, доки її пам’ятають і передають наступним поколінням.
Марина Антощук.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації