Петро Кралюк: Про гонор “поляків”, що завадив князю Костянтину Острозькому виграти битву з татарами під Сокалем…
У джерелах йдеться мова про битву з тарами під Сокалем у 1519 р. Правда, вона не була переможною для Костянтина Острозького. У Острозькому літописці про неї сказано коротко: «Битва Сокальская. Князь Костантин з іншими пани уїхал на замок Сокальський перед татари. Наших войска було 5 000, а татарского 80 000, гди ся потикали» . Знову ж таки можемо засумніватися в достовірності цифр щодо кількості військ – однак не варто піддавати сумніву те, що татари кількісно переважали. Це, значною мірою, й обумовило те, що військо, очолюване Костянтином Острозьким не могло протистояти татарам і змушене було сховатися («уїхати») до Сокальського замку.
Опис Сокальської битви дав Олександр Гваньїні. При цьому він вказував, що не князь Костянтин був винуватий у тому, що довелося відступити.
Наведемо це свідчення:
«Року 1519 великий князь московський Василь, побратавшись із перекопським ханом і сильно його до себе привернувши упоминками, відправив його із 40 тисячами війська воювати руські землі; сам же мав вдертися до Литви з другого боку. Тоді татари у липні місяці, діючи незвично, через Волинь, пройшли руські землі аж до Бугу; перейшли Буг і спустошували вогнем і мечем Львівське, Белзьке, Люблінське воєводства , забрали велику кількість простих людей. Проти них наші жовніри поляки виступили разом з руською шляхтою, до яких прибув і Костянтин (Острозький) зі своїми людьми. Тоді наші наздогнали татарські війська, котрі йшли назад і гнали перед собою масу людей і худоби, вкрили собою всі поля, як сарана. Коли ці татарські війська побачив князь Костянтин, то спочатку трохи стривожився, боячись втрачати даремно своїх людей, якщо почнеться битва із незрівнянно більшим ворожим військом; нашого ж всього війська не було більше 5 тисяч, а татар – до 80 тисяч. Тоді він порадив ротмістрам та їхнім товаришам, щоб вони стали краще десь між водами, де через тісняву легше було б битися проти ворога і ворог би з ними не міг зав’язати битву на широкому полі. Якби так не вдалося зробити, то щоб не переправлялися через Буг, а чекали, доки якась частина татар переправиться, і тоді з нею, а не з усією татарською силою, зійшлися в битві. Цю пораду Костянтина схвалювали деякі обережні, але молодші і недосвідчені, котрі звичайно бувають запальнішими, стали вимовляти за це гетьманові, звинувачуючи його в боягузстві та заздрощах, що нібито не хотів він зичити полякам слави переможців. Костянтин пропустив це повз вуха і просив, благально склавши руки, щоб тільки до ранку почекали з битвою, якщо вже не може бути інакше, бо щогодини чекав він приходу допомоги з Литви та з Поділля. Але молодь не хотіла про це слухати, лаяла гетьмана. Розгнівавшись, Костянтин сів на коня, а потім перші польські загони стали переправлятися через Буг, на татар, які вже були, вважай, готовими до бою. На лівому боці ріки було згарище містечка, яке спалили татари, і там наші виходили на берег. Оскільки вони не знали про доли та балки, то почали входити до підвалів (низин), а татари, які стояли вгорі на безпечному місці, стріляли з луків по них та по їхніх конях: поляки ж через загорожі, паркани та різні перешкоди не могли татар дістати ні рукою, ні стрілами. Побачивши це, Костянтин вдарив на татар на іншому місці, а поляки сяк-так з тих низин на ліпше місце вибрались і зав’язали з татарами жорстку битву. Чимало полягло з обох боків, і хоча внаслідок слабкої озброєності татар полягло більше, однак цього не було видно через велику кількість татарського війська. Битва проходила на зораній ріллі, яка була порушена кіньми, через що піднялася така курява, що наші майже нічого не бачили. Після цього потроху облягли наших, б’ючись у центрі. Костянтин кричав, закликав, піднімаючи дух як полякам, так і волинянам, але врешті сили в наших вичерпалися. Костянтин, Марцін Кам’янецький, подільський воєвода, Станіслав Галицький, коронний маршалок, бачачи, що татари перемогли, відступили до Сокальського замку, зберігаючи себе на ліпший для Речі Посполитої час. Татар полягло 4000, а поляків та литви – 1200. Ця поразка сталася 2 серпня, а її причиною була впертість молодих людей, те, що вони не слухали старших» .
Ми спеціально навели повністю свідчення Олександра Гваньїні про Сокальську битву, оскільки воно в низці відношень є показовим, відображуючи тогочасні реалії. Водночас це свідчення нагадує оповідання з певними моментами драматизації. Наприклад, цей автор пише: «Костянтин пропустив… просив, благально склавши руки, щоб тільки до ранку почекали з битвою…» Тут мимоволі з’являється образ старого князя, який благає «поляків» зачекати з битвою, розуміючи, що це може для всіх їх погано закінчитися. Проте вперті «молоді поляки» не сприймають прохання досвідченого вояка. Зрештою, битва виявляється програною. Олександр Гваньїні виправдовує Костянтина Острозького, показує, що поразка під Сокалем сталася не завдяки, а всупереч цьому князеві.
Окрім того, описуючи Сокальську битву, цей автор звертає увагу на певні тенденції, які відображають і військові, і ментальні реалії.
По-перше, з опису цієї битви випливає, що татари «воювали числом». В принципі, це підтверджують й інші численні джерела того часу. Татарські воїни не мали хорошого озброєння. Принаймні в цьому вони поступалися й «полякам», до яких належали також руські шляхтичі з Галичини, і «литовцям», власне руським (переважно українським) воїнам.
Саме чисельна перевага допомагала татарам здійснювати татарам наступальні дії. При цьому вони не особливо зважали на втрати. Натомість, «поляки» й «литовці», маючи краще озброєння, а також часто намагаючись воювати «не числом, а умінням», вигравали битви з числено переважаючим ворогом. При цьому намагалися зберегти життя «обстріляних» воїнів, адже це був їхній «золотий запас». Не даремно ж Олександр Гваньїні писав, що «поляки» й «литовці» відступили перед переважаючим противником, «зберігаючи себе на ліпший для Речі Посполитої час».
Тут мимоволі напрошуються паралелі з давніми, не зовсім давніми й навіть сучасними подіями. Московія, її наступниця Російська імперія, а також Радянський Союз, як правило, «воювали числом», кидаючи в бій величезну масу не дуже добре, а часом погано озброєних воїнів. Цю тактику московіти-росіяни, власне, й перейняли від татар, зокрема Золотої Орди, продовжувачами традицій якої вони в багатьох відношеннях були. Тут можна пригадати Наполеонівські війни, Першу та Другу світові війни, коли з боку чи то «російської», чи «радянської» сторони полягли сотні тисяч, а то й мільйони воїнів – тим часом, як втрати їхніх противників були меншими. Цю тактику зберігає й нинішня Російська Федерація, воюючи в Україні. Не можна сказати, що ця тактика не дає результатів. Але якою ціною!
По-друге, в наведеному описі Олександра Гваньїні мимоволі звернута увага на деякі ментальні риси «поляків» – на своєрідний гонор, який з часом став рисою, притаманну представникам польської національності. І який не завжди відігравав конструктивну роль.
При цьому варто мати на увазі, що Олександр Гваньїні хоча й був італійцем за походженням, однак «став поляком», служив у війську Речі Посполитої . Тому, вже в силу цього, виявляв симпатії до «поляків». Однак він відзначає, що Сокальська битв саме через гонор «молодих поляків», яким «захотілося слави» і які думали, ніби легко зможуть перемогти татар, стала поразкою для «військ Речі Посполитої».
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city