Режисер, актор Житомирського академічного музично-драматичного театру ім. Кочерги, заслужений артист України, володар кількох інших, доволі авторитетних відзнак і нагород. Це все про Петра Авраменка. Втім, сьогодні, у вкрай важкий для України та українців час, ми говоримо з Петром Михайловичем не про звання та нагороди. Ми говоримо про повсякдення митців – театралів, про роботу артистів, режисерів у 2023-му році. Зазвичай на початку року якраз і прийнято говорити про підсумки минулого, а також – про плани на майбутнє. Хоча б – про найближче..
У нас, у театрі час вимірюється не лише роками чи місяцями, але й ще однією міркою – театральними сезонами, – каже Петро Авраменко. – Нинішній, який розпочався восени 2023-го, триває й досі. Традиційно у театрі роботи багато якраз перед початком сезону, бо на сцену перед глядачами треба виходити з прем’єрами чи новими постановками вже знайомих глядачеві спектаклів. Скажу, що працювати нам доводиться у напрочуд складній ситуації. Важко було, але ми пережили вкрай складні часи епідемії COVID-19. Проте ще складніше доводиться зараз, коли і в театрі акторів поменшало, бо ж військовий облік і сповіщення від центрів комплектації стосуються і наших акторів чи працівників театру загалом. Але ж і в таких умовах нам вдалося напередодні старту театрального сезону поновити чимало своїх вистав. Поновити в тому значенні, що замість тих, хто пішов служити, на сцені має з’явитися інший акторський склад. А це вимагає дуже багатьох зусиль, бо ж новий актор – це не проста заміна людини, це низка деталей, особливостей, які, як то кажуть, на марші, мають бути вживлені, аби глядач отримав досконале дійство. Зазначу, що ще під завісу минулого, 79-го театрального сезону, наприкінці червня 2023-го ми відзначилися знаковою прем’єрою за пєсою Сергія Жадана «Хлібне перемир’я». Зміст цієї п’єси стосується теми нинішньої війни, яка, як відомо, розпочалася ще навесні та влітку 2014-го року. Далі, якщо говорити про певну перерву у театрі, то як такої, перерви чи відпустки у 2022-му році , у мене не було. В принципі – так вже майже два роки: життя триває у безперервному плині драматичних подій, бо раніше навіть найталановитіший режисер чи сценарист такої ситуативної картини, як зараз, передбачити чи створити не зміг би.
Я так розумію, що війна, яка вторглася в лютому 2022-го року у нашу країну, так би мовити, на повен зріст, змінила ваше життя і життя ваших колег докорінно..
Насправді це саме так. Я взагалі , і вже давно, дотримуюсь такої собі світоглядної точки зору на те, що актор чи режисер має бути напрочуд поліфонійним. Тобто – жити не лише на сцені, але й вносити особливий і однозначно дієвий струмінь творчої енергії у довколишній світ. Це не обов’язково може бути сцена твого рідного театру, бо життя у військовий час стає більш динамічним і однозначно – більш драматичним. Більшає емоцій, переживань, незбагнених раніше душевних порухів не лише на суто побутовому рівні, але й на рівні мистецько-естетичного сприйняття тих подій, що відбуваються у нашому житті. Тому місцем моєї роботи став не лише наш театр, бо насправді кожен новий день приносить купу звісток, новин і пропозицій, яких я просто не можу обминути. Ще в лютому – березні 2022-го, коли суто театральне життя опинилося на певній паузі, ми взялися за низку заходів мистецького характеру для підтримки суспільства загалом і себе у ньому. Читання віршів, залучення до цього проекту багатьох людей стало першим кроком і нашою реакцією на ті потрясіння, які довелося пережити жителям нашого міста, області, а тим паче тим переселенцям, яких швидко назвали внутрішньо переміщеними особами. Мушу зазначити, що громада загалом, а особливо її творчий авангард (а це артисти, поети, художники) дуже емоційно відреагували на віроломну агресію, на окупацію, на звірства ворога. У наших, житомирських поетів ледь не щодня народжувалися справді видатні твори, а трохи згодом на теми опору збройній агресії почали виникати цілі мистецькі проекти. Один із таких проектів, які ми організували і впроваджували на території Житомирщини, став проект «ВІДСІЧ», який розпочато із ініціативи громадської організації «Головна сцена» та її лідера Ніни Рябенко. Вистави –перфоманси, народжені у ході цього проекту сьогодні знають не лише у Житомирі, але й у восьми містах та селищах області. Та що там, Житомирщина, навіть у Німеччині про «Відсіч» у виконанні митців із Житомира дізналися безпосереднім чином, бо наші митці побували і там. А наш проект на вулиці Михайлівській «Очі перемоги», а презентація творчості таких поеток, як. Наприклад. Оля Бортнікова із Пулин.
Петре Михайловичу, стосовно поліфонійності актора, режисера і загалом митця : як у цій мозаїці занять та творчості вміщається ваша викладацька робота на кафедрі мистецької освіти Житомирського університету ім. Франка?
Це одна із складових моєї роботи і мого життя. Бо спілкування зі студентами на ниві мистецької освіти – це дуже відповідальна, і напрочуд творча справа. Створена у студентському середовищі театральна лабораторія «Бурсаки» допомагає мені передати молоді певні алгоритми творчо-мистецького сприйняття суті театрального дійства і самому зрозуміти багато аспектів акторського мистецтва, про які під час роботи у театрі наче й не підозрюєш. Ну, а задля конкретики слід додати, що студенти через театр – студію мають можливість практичної участі у моїх режисерських постановках. Зокрема відомих для житомирського глядача сценічних постановок казки. Якщо говорити про поліфонію у творчій діяльності, як актора, так і режисера, то тут нинішній час додав багато, як завдань, так і можливостей. Разом зі своїми колегами ми влаштовуємо майстер-класи, зустрічі із певними колективами, аудиторіями, де не лише показуємо, демонструємо, але й надихаємося і по великому рахунку, ще й вчимося, шукаємо і мабуть все таки знаходимо відповідь на питання, яким має бути мистецтво під час ось такого часу випробувань найвищого і найтяжчого рівня. Адже сьогодні неспроста постало питання про ментальне здоровя нації, яка зазнає і переживає давно небачені страхіття війни. І саме мистецтво через момент співпереживання, через психологічний феномен катарксису (очищення) допомагає не тільки цивільним громадянам, які живуть в умовах пригнічення війною, але й безпосередньо воїнам ЗСУ, які ще більшою мірою потребують психологічної, емоційної реабілітації після тих місяців перебування у справжнісінькому пеклі боїв та обстрілів.
Петре Михайловичу, житомиряни знають про вашу любов до театру, але у вас є ще одне творчо-мистецьке захоплення – кіно. Що нового зявилося у ваші творчій спадщині на ниві кіномистецтва?
Звісно, у часи війни, мистецтво кіно традиційно стає не тільки нішею для відпочинку, але ще більше – ареною для цілого спектру впливів на свідомість, а в ширшому значенні – на теж саме ментальне здоров’я суспільства. Для мене це – ще один вид творчого осмислення тих чи інших епізодів нашого життя, нашої історії та її яскравих персонажів. Одна із особливостей кіномистецтва – воно потребує чималих фінансових ресурсів, оскільки лише технічна сторона створення кінострічки потребує неабияких коштів. Їх наразі немає, хоча кіно в Україні вже багато років живе практично на голодному пайку державної підтримки. Але і у цей складний час я працюю над певними кінострічками. Звісно, це короткометражки, бо на складні і масштабно епічні кінотвори потрібні значні суми грошей.
Якщо торкнутися питання про фінансування галузі мистецтва та культури, то нинішня ситуація видається винятково складною. Але як довго мистецько-культурне життя існуватиме у такому стані?
На запитання про «як довго» відповісти найскладніше. Але як представник конкретної мистецької установи, як актор і режисер потужного академічного музично-драматичного театру, мушу сказати, що питання стоїть дуже серйозно. Йдеться про сферу, про галузь, яка визначає ідентичність нації, а не лише її ментальне здоровя. Адже, наприклад, втратити колектив театру, який формувався десятиліттями, за нинішніх умов безгрошів’я неважко. Але ж важливо розумітися, що таке пріоритети суспільного буття. Важливо усвідомлювати, що без мистецтва нація та народ не просто зазнають історичних поразок, а просто зникають. І навпаки, завдяки мистецтву суспільство отримує неоціненні і нічим незамінні порції оптимізму, сподівань на краще і в нашому випадку – на перемогу. На цьому можемо ставити крапку і сподіватися, що держава, владна еліта країни розумітиме значимість усіх тих речей, про які ми з вами вели розмову.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації