Олена Кондрашкіна (Елена Кондрашкина) у соціальній мережі «Фейсбук» пише:
«Мою школу закривають…
Новоселицьку школу…
Для недотичних до села Новоселиця наша школа — просто будівля, одна з багатьох у системі освіти, але для мене і для багатьох таких як я — це місце, де формувалося мислення, характер, відчуття себе у світі. Школа – це місце, де вчителі часто вкладають у дітей значно більше — свій час, увагу, віру, яку не завжди встигають дати навіть найближчі.
Учитель плаче і сміється разом з Вами, навіть у моменти коли не поруч…
Ви коли небуть бачили як плаче вчитель за своїми «дітьми», як переймається куди вони вступлять і з якими радощами розповідає про їх перемоги?
Я бачила, усе своє життя. Моя мама вчителька, тому в нашому з нею житті були ще десятки учнів, за яких вона переймалася так само як за мене.
Саме тому так боляче чути звинувачення на адресу школи й учителів, які звучать дедалі гучніше. У цих словах багато емоцій, але надто мало відповідальності. Бо як би не змінювалися часи, як би не трансформувалася система освіти, є базова річ, яку не можна ігнорувати: школа не може і не повинна заміняти сім’ю. Учитель може дати знання, може підтримати, може побачити потенціал і допомогти його розкрити, але він не здатен взяти на себе ту роль, яка належить батькам.
Повірте, те, що ви крили матом директора чи вчителя – діти через 20 років не згадають, а от те, що ви читали з ними і допомагали розібратися в тій чи іншій темі— памʼятатимуть усе життя
Коли ж відбувається підміна понять і вся відповідальність перекладається на школу, ми поступово руйнуємо не конкретний заклад — ми руйнуємо саму основу виховання. І в цій ситуації найпростіше знайти винних зовні, замість того щоб чесно подивитися на власну участь у житті своїх дітей.
Я не можу уникати того факту, що реальність змінюється: у селах стає менше дітей, ресурси скорочуються, і ці процеси складні та часто болючі. Та чи є це достатньою підставою, щоб так легко відмовитися від місця, яке роками формувало людей, давало старт, ставало точкою опори для цілих поколінь? Чи маємо ми моральне право втратити це, навіть не спробувавши зберегти?
Я звертаюся до всіх, хто має до цього місця бодай якесь відношення — як колишня учениця, як людина, яка пам’ятає і цінує. Іноді достатньо просто зупинитися, відкинути емоції й подивитися на ситуацію ширше. Згадати, з чого починався твій власний шлях. І чесно відповісти собі: чи справді ми зробили все, щоб це зберегти?
Бо якщо сьогодні ми дозволимо цьому статися мовчки, завтра може виявитися, що втрачати вже нічого.— в Novoselitsa, Zhytomyrs’Ka Oblast’, Ukraine.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації