Із головою Житомирської обласної організації НРУ (Народного Руху України) Олегом Лагнюком ми не бачились вже років зо три, тому недавня груднева зустріч біля меморіальної дошки В’ячеславу Чорноволу була присвячена тривалій розмові про те, яким виявилось воєнне лихоліття для більшості рухівських активістів.
– Більшість рухівців піднялися на боротьбу і стали до бою із самого початку лютневого вторгнення військ рашистів, – каже О.М.Лагнюк. – Про те, що велике і досі небачене зіткнення із загарбником неминуче відбудеться у найближчі місяці, я особисто дізнався якраз три роки тому, – продовжує розповідати Олег Миколайович. – Навіть дату пам’ятаю – 21 грудня 2021 року. Тривога не полишала мене під час новорічних свят, а вже 4 січня 2022 року я проходив медогляд у ТЦК. На той час мав 57 років і вважав, що спроможний встати до лав регулярного війська. Ну, а вже у лютому 2022-го, у той ранок четверга, нашу сім’ю розбудив дзвінок із роботи дружини. Вона працює на режимному об’єкті і сигнал «тривога» означав дуже реальну небезпеку. Тут же і негайно, опів на п’яту ранку, допоміг доїхати дружині до місця роботи, а семирічного сина доправив до тещі. Якраз там і почув вибухи того обстрілу, яким був підданий Житомир і його передмістя.
Далі все було так, як ми домовлялися зі своїми однодумцями із батальйону оборони краю «Полісся». Очільник цієї громадської структури і наш командир Олег Умінський був військовим запасу і його відповідь на наші тодішні телефонні дзвінки була зрозумілою: ми вирішили зібратися у нашому офісі, де проходили зібрання міської та обласної організації НРУ. Народу до офісу йшло у ті дні дуже багато. Нас тут же зарахували до 115-ї бригади ТРО (141-й батальйон), а вже на другий день ми вирушили до села Левків, де отримали зброю, були оформлені належним чином на військові посади. Сьогодні про це кажу із розумінням того, що відбувалося, а тоді…
Ловили кожну звістку, намагались зрозуміти, що маємо робити до вечора, вночі, завтра вранці. Першим об’єктом, який нам доручили охороняти, став Новогуйвинський ремонтний бронетанковий завод. Там ми пробули цілу добу, а потім здали зброю, переодягнулися у цивільний одяг і отримали завдання відбути на північ Житомирщини із певними розвідувальними завданнями. Три доби ми були на території Малинщини, побували у лісах довкола Народич і вже 3 березня повернулися до Житомира. Наступного дня ми написали рапорти і вступили до лав тільки що створеної Першої окремої бригади спецпризначення ім. Богуна. До речі, у бригаду я пішов разом із десятками моїх знайомих рухівців, яких роками знав і добре розумів їх наміри та бажання якомога швидше вигнати агресора. У бригаду прийшов служити і мій старший син Ігор. Молодший син Ярослав, який давно входив до лав УНА –УНСО, із першого дня вторгнення служив у одному із батальйонів Київської тероборони.
– Як тоді, наприкінці лютого та на початку березня 2022 року, уявлялась майбутня війна із москальським нашестям?
– Ми ж усі ще пам’ятаємо ті ранки і ті перші дні, коли над Житомиром літали рашистські літаки і місто ледь не щодня здригалося від вибухів, пожеж, руйнувань та тривог. Що вразило найбільше – масова готовність людей до захисту і відбиття ворожого нашестя. Ще у Левкові я звернув увагу на сотні людей, які приїздили і були відправлені до інших місць, де організовувались батальйони територіальної оборони. Військкомати ( про ТЦК тоді ще мало хто говорив) були забиті людьми і здавалося, що лише в одному Житомирі ми спроможні створити нові і абсолютно бойові бригади ЗСУ. Бригада імені Богуна, яка почала формуватися 4 березня, вже за півтора місяця, у квітні 2022-го, відправила свій перший батальйон у район безпосередніх бойових дій. Скажу відверто, до складу підрозділів бригади у перші місяці її бойового шляху входили добровольці із неабияким життєвим і що важливо – із військовим досвідом. Мотивація і готовність до бою, налаштованість на те, щоб максимально потужно нищити війська агресора були унікальними. Перші місяці бойового шляху наших підрозділів були дуже насичені частими передислокаціями, а війна іноді скидалася на потужний рейд. Водночас кожен її новий день приносив гіркоту втрат.
Спочатку мене приголомшила новина про загибель мого побратима – рухівця Олексія Запольського, потім були інші втрати, які сприймалися дуже боляче. Нова звістка про загибель голови Глибочицького осередку НРУ Богдана Гунька додала ще більшого болю. Іноді здавалося, що гинуть найкращі, але так сприймалися втрати найближчих, тих кого давно знав. Далі, у ході безупинних бойових дій і передислокацій, доводилося чути і бачити загибель чи випадки тяжких поранень бійців богунської бригади. Війна – це великий жах і постійний стрес. Яким би загартованим до болю, до прикрих несподіванок, до жахливих звісток ти не був, все одно втрати людей переживаються дуже важко. Але ж, минає година, день, два і перед тобою – нові завдання, які вимагають не лише сміливості чи витривалості, але й обачності, спеціальних знань і т.п. Мені довелося служити у взводі розвідки, виконувати чимало спеціальних операцій, доручень, брати участь у рейдах на Харківщині, Донеччині, у місцях, де були важкі бої, але у підрозділу розвідки важливіше те, щоб уникнути бою і виконати завдання максимально якісно.
– Сьогодні чути про втому від війни, про необхідність демобілізації тих, хто прийшов до ЗСУ ще весною 2022-го року. Як ви до цього ставитеся?
– Це велике, дуже складне і надзвичайно болюче питання. Мені довелось служити упродовж двох з половиною років. Якраз напередодні свого 60-річчя потрапив під роздачу ворожого дрона і , як виявилося, той випадок не обмежився складною контузією, а неабияк вплинув на здоров’я. Проходив купу обстежень і виявилося, що до служби я вже не гожуся. От це сприйняти дуже важко. Всі мої побратими служать, сини Ігор та Ярослав і досі у строю, а я – ні! Довелося звільнитися, це також особлива історія із бюрократією та паперовою волокитою. Хоча всі волають, що у нас цифровізація і що ми попереду вже усієї Європи. Але давайте про мобілізацію та демобілізацію. Ті, хто став до лав ЗСУ у 2022-му році, стомились, багато хто страждає від хвороб, мають поранення, контузії і їм потрібен перепочинок. На зміну тим добровольцям вже давно треба було підготувати сотні тисяч добре вмотивованих, а головне – відмінно оснащених вояків, які були б впевнені, що зможуть протистояти ворогові. Натомість ми два роки агітували самих себе і налаштовували на легку перемогу.
Тільки й чути було про те , що «підемо у наступ», або «повернемося до кордонів 1991-го». Але що таке метр чи хоча б кілометр фронту, що таке взяти й відбити у ворога найближчу лісосмугу чи хоча б невеличке село, небагато хто уявляє. Слово «ухилянт» було страшним словом у 2022-му, а таке, сьогодні популярне явище, як СЗЧ (самовільне залишення розташування частини) на початку служби у бригаді імені Богуна вважалося небаченим і нечуваним ганебством. Сьогодні кажуть про десятки тисяч тих, хто втік із позицій, хто насправді дезертирував з рядів ЗСУ. Це – однозначна ганьба! І не лише для тих, хто не витримав жаху обстрілів та постійних атак з боку кацапського нашестя. Але, і , головним чином – для влади.
Найгірше зло і найперший наш ворог – не москальське лайно, а корупція і всюдисуща несправедливість, коли одні йдуть воювати, а інші тікають за кордон, здобувають бронювання, ведуть веселий і навіть радісний спосіб життя. Йдеться не про сотню – дві чиновників, про яких пишуть у ЗМІ, а про десятки тисяч українців, спроможних служити. Тих, хто складав присягу, хто навчався у державних військових та правоохоронних закладах. Зрештою – про тих, хто вміє тримати зброю і знає, як її застосовувати. І скільки ще ми будемо говорити, обурюватися отими нічними гуляннями у клубах, розвагами, пиятикою та їздою на автомобілях за мільйони гривень. Хіба влада не може цього припинити? НЕ хоче! Не бажає! І – тому не може!
– Бачте, сьогодні лунають розмови про вибори, про зміни владного олімпу в країні. І в армії про це також думають?
– Однозначно так. Армія за нинішніх умов дуже тісно переплетена із життям у тилу. На передку досить швидко хлопці знають, що відбувається у їх місті чи селі. Усі новини із Німеччини, штаб-квартири НАТО чи з москальського табору дуже швидко відомі у підрозділах ЗСУ. Коли мова заходить про вибори, то всі розуміють, що вони потрібні. Владу, як ніколи, треба оновлювати чи навіть докорінно міняти, бо усім зрозуміла слабкість держави саме через недолугість управлінської ланки. Але тут головне в іншому – для виборів потрібні умови. Під час тривог, а особливо, коли над будинками літають «шахеди» чи «іскандери» з «калібрами», голосувати не доводиться.
Тому з виборами ми змушені почекати. Проте від влади треба вимагати докорінного оновлення і покращення роботи. І не забувати, що той клятий «русский мир» нам встиг насолити дуже й дуже жорстоко. І це не лише наші загиблі герої чи скалічені побратими. «Русский мир» – це звичка керувати без огляду на людей і на громаду. Це звичка списувати власні помилки і пояснювати зловживання чиновників умовами військового часу. Так от, за умовами військового часу, помилка чинуші має коштувати не лише посади, але й потягнути на більшу, серйознішу відповідальність. Зрештою це буде і відповідати за все зроблене і незроблене доведеться. Причому, по найвищому рахунку.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації