Якось у вітальному чаті під назвою «Базар Бердичева. товари послуги робота» пані Наталія Онуфрієнко, мешканка рідного міста депутата, обережно наважилась на одне запитання:
«Ну скажіть мені, що це за «Киц@к» такий, якщо про нього навіть у Верховній Раді вперше чують? Який же це народний депутат, коли навіть його колеги не знають, що він там сидить? Про що нам тепер у Бердичеві говорити? Сором один…»
І — раптово — ця скромна репліка стала котком, який зніс павільйон політичної етики. Бо вже за день, на сторінці Ірини Геращенко, пролунало:
«Фарисейство від слуг… Він вигулькнув з ініціативою звернутися до міжнародних партнерів з вимогою прямого фінансування ЗСУ… Це таке блюзнірство!.. Замість підняти зарплати нашим військовим, самі лишили корупційні статті… А потім вимагають, щоб Захід платив за все!..»
І додала ще: Кицак — той самий, хто «світить» у списках голосувань за оборудки з металобрухтом для АЕС, за «марафони», «кешбеки» й усе те, що, на її думку, відбирає у армії гроші.
Герої бенкету й чуток
У цій історії Богдан Кицак урочисто почуває себе «ефективним парламентарем» — молодим, амбітним, з округу Бердичева.
Ірина Геращенко — людина з принципами, здатна вдати, що голос її — глас народу. На її боці — гнів, моралізаторство, відчуття справедливості. Вона каже: «Настане момент, коли треба називати речі своїми іменами».
Між ними — та сама соціальна група, яка, як правило, не перебуває за столом переговорів: виборці Бердичева, ті, хто читає групові чати, хто вигадав прізвисько «Киц@к» і наважився запитати — «а хто це взагалі такий?».
Свято гіпербол і звинувачень
У цій сатиричній п’єсі:
- Кицак — той, хто «вигулькнув» із нізвідки й захотів виглядати на передовій, сподіваючись на медалі уваги. Він встає, як герой, з пафосною промовою про допомогу ЗСУ — і одразу падає під шквалом (не легальних) оцінок від тієї, яка має за це дивитись.
- Геращенко — суддя, прокурор і речниця моралі; вона кидає у зал гучні звинувачення: від «блюзнірства» до долі «крадіжки у військових». Вона знає, як треба — перш очистити будинок, а потім просити милостиню у чужих.
- А натовп? Натовп — він кричить, плете чутки, ділить на «своїх» і «не своїх», і підкидає вогонь під цю політичну розв’язку. Навіть просто питання «Хто такий Кицак?» стає вибуховою заявою.
Бо коли політика стає сценою для персональних образ, демаршей і підміни понять — страждає довіра.
- Якщо депутат справді голосує за контроверсійні «бюджети, марафони, кешбеки», під час війни — це не просто цифри. Це — довіра до влади, виживання армії, життя людей.
- Якщо депутат говорить про підтримку ЗСУ, але залишається невідомим — то чи не виступає він «для галочки», для соціальних мереж?
- Якщо політики звинувачують один одного — ми маємо право знати правду. Ми, виборці. Ми — народ, для якого все, ніби, й робиться.
Епілог: чи є місце справедливості в цьому балагані?
У балеті з обвинувачень, публічних дописів, емоцій — легко загубити головне: справу. Допомогу армії. Відповідальність перед людьми.
Та якщо хтось народився депутатом — він має працювати, а не «вигулькувати». Якщо хтось підняв голос — нехай має факти, а не тільки лайку. Якщо народ говорить — нехай буде діалог, а не лише гучні слова.
Бо на війні, як і в мирному житті, ніхто не заслуговує на дешевий популізм. А ми заслуговуємо на правду.
Редакція Zhytomyt.city продовжить спостерігати за подіями, документувати факти та не давати спокою — ні «тіньовим» депутатам, ні гучним моральним аватаркам.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації