Микола Тимошик, український науковець, журналіст, публіцист, літературний критик, видавець: .
Василеві Яременку – моєму улюбленому Професорові-Навчителеві – замість вінка надмогильного.
Фрагмент поділеного на розділи цього великого есею, який тут уміщую, не писав для некрологу. В університеті ім. Бориса Грінченка, де Василеві Васильовичу тодішнє керівництво цього вишу дало можливість ствердити не поцінований у Шевченковому університеті його неповторний науковий Чин, готувався Збірник на пошану Професорові. Однак, певне, проєкт той десь загас… Збірник не вийшов…. Василеві Яременку – моєму улюбленому Професорові-Навчителеві – замість вінка надмогильного
Наш обов’язок перед світлою пам’яттю Того, хто давав нам взірець бути Прямостоячим в епоху гнучкошиєнства, втілити той його задум.
Для мене Василь Васильович – передусім навчитель справжньої, патріотично зорієнтованої, з людським обличчям журналістики, якої сьогодні на численних факультетах журналістики, на жаль, не вчать.
А тоді, в далекому 1973 році, предмет «Історія української журналістики» на київському журфаці у викладі молодого доцента Василя Яременка, був для нас, першокурсників, ковтком свіжого повітря.
Ми відразу сприйняли його як чи не одинокого викладача-сміливця із неприховуваною проукраїнською позицією Шевченкового університету тоталітарної радянської доби. І запам’ятався відтоді тим, що публічно “розворушував” у студентів-журналістів методично зацементовувані комуністичною владою струни душ, що відповідали за живучість генетичного коду української нації.
Вже від першої його лекції у знаменитій 32 аудиторії Жовтого корпусу цей предмет став відтоді моїм найулюбленішим. Не пропустив жодної пари, із запалом змагався законспектувати максимум того, що говорив цей широко обізнаний, вимогливий, але завжди усміхнений викладач.
Звісно, що правдивого підручника із цього предмета тоді не могло бути. Тому за такий було живе, полум’яне, відверте, сміливе Слово справжнього Навчителя Журналістики, перепущене через його давно зукраїнізовану душу. Тому ряснота фактів, деталей, прізвищ, назв видань, фрагменти доль тих незнаних досі «працівників пера» – журналістів, видавців, редакторів, які «лупали скелю малоросійства», рясно лягали в конспекти старанних студентів, спонукаючи думати, аналізувати, наслідувати.
Окрім конспекту лекцій вільнолюбиві висловлювання знакового викладача залишилися в моїх численних записних книжках, які він сам закликав нас вести для тренування пам’яті та прискорення процесу «виписування» власного пера.
Ось промовистий витяг із записнички 1974 року. Це відповідь нашому однокурсникові на модне тоді запитання: чи можлива при комунізмі одна мова, одна культура, про що не раз говорили інші викладачі?
Відповідь молодого викладача журфаку Яременка була точним пострілом: «Ні. Талант не асимілюється – він завжди шукає і знаходить собою національну форму, незважаючи на адміністративний чи політичний тиск. Федькович і Кобилянська починали писати німецькою, а стали класиками української літератури і своїми творами стверджували українську мову».
І це було мовлено публічно в 1974-му.
Часто зринає в пам’яті та сіро-тривожна пора – розгул у комуно-радянській пресі так званої маланчуківщини (тодішній секретар з ідеології ЦК компартії України Маланчук, якого називали Сусловим-2, ініціював повсюдний погром оживленого короткою добою Хрущовської відлиги українського шістдесятництва).
Відголоски того погрому раз-по-раз озивалися в притишених університетських коридорах, коли з нашого, а заодно і з історичного та філологічного факультетів раптово виключали студентів за найстрашнішою тоді статтею-клеймом – український буржуазний націоналізм. Чого вартує, скажімо, трагічна доля нашого побратима, який навчався на два курси пізніше, – Василя Січка з Івано-Франківщини. Він серед перших несподівано для всіх „загримів” у Сибір слідом за своїм батьком – безстрашним вояком Української Повстанської Армії. Звинувачення Василеві: чому приховав при вступі на ідеологічний факультет цю сторінку з біографії батька – «лютого ворога радянського народу».
Свого час увільняли з роботи в університеті й Василя Яременка.
Сталося те 1966 року. Тоді він, молодий асистент катедри історії української літератури філологічного факультету, без оглядки підписав у числі інших наївно обнадіяних епохою хрущовської відлиги, на перший погляд, цілковито аполітичного листа до ЦК компартії України з протестом проти вивезення української молоді на освоєння цілинних казахських степів. Через це й захист уже готової до захисту кандидатської дисертації відкладався – на цілих п’ять років.
Яременкові лекції з історії української журналістики мали особисто на мене визначальний вплив у формуванні власних журналістських, а згодом і наукових пріоритетів. Шкода лишень, що такого високого житейського Чину справжнього українського інтелігента-патріота не сповідують нині багато викладачів вишів – слухняних і мовчазних супутників зденаціоналізованої влади.
Поза берегами цієї публікації залишаються розділи мого есею: *Пізнавально-виховна “бомба” 14-томної Грінченкіани; *Цілковито нове осмислення про головне;
*Про два підходи до русифікації українського села в минулому і тепер;
*«А братія? Мовчить собі…»: це про інтелігенцію сьогоднішню;
*Мої зустрічі з Василем Яременком…
Десь-колись опублікую…
Тут на світлинах – неповторні миті вручення, з моєї рекомендації, Василеві Васильовичу Премії ім. Івана Огієнка на сцені Брусилівського будинку культури (2021) та зустріч у НСПУ (2019) у колі його друзів – Михайла Сороки, Івана Забіяки, автора цих рядків , Ганни Онкович.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації