Вистава «Літепло. Історія одного хутора» у Житомирському академічному музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги – робота головного режисера Петра Авраменка. Йому вдалося створити на сцені інтерактивний музей родинної пам’яті, який розгортає перед нами події 1917–1921 років крізь призму долі родини Теплих. Тут родинна драма стає дзеркалом української долі, що резонує з нашим сьогоденням неймовірно гостро.
Глибоким психологічним стрижнем вистави є конфлікт між батьком Омельком та його синами – Петром і Тарасом. Петро, очоливши місцеве повстання, обирає позицію «моя хата скраю»: він готовий боронити лише свій поріг і свій хутор. Натомість Тарас йде воювати за армію УНР, бо має державницьке усвідомлення: без вільної України не встоїть жодна хата.
Сама назва «Літепло» стає метафорою байдужості – того стану, коли людина намагається не втручаючись у великі події, поки вони не приходять руйнувати її власний світ. Ця розбіжність між локальним спротивом та державотворенням – один із найболючіших уроків нашої історії.
Попри трагізм, вистава наповнена живим українським гумором. Сцени сімейних суперечок, де батько намагається втихомирити синів, додають постановці людяності.
Особливої магічності виставі додає музичне оформлення – потужний народний вокал у виконанні творчого колективу з Баранівки. Їхні голоси та автентична манера співу перетворюють драматичну дію на справжню виставу-мюзикл, де пісня стає душею самого народу. Саме цей вокал тримає емоційний каркас усієї історії, додаючи їй глибини та справжньої української сили.
Окремих оплесків заслуговує робота художників зі світла, адже світлові акценти буквально малювали простір, підсилюючи драматизм кожної сцени. Хоча подекуди виникали певні нюанси з технічною якістю звуку, неймовірна самовіддача акторів та загальна концепція повністю нівелювали цей незначний момент, не даючи глядачеві відірватися від сцени ні на секунду.
Фінальний акорд вистави дарує надію: син, який обрав шлях великої боротьби за державу, вижив. Його нащадки – це ми з вами, це сьогоднішні воїни ЗСУ, які продовжують рятувати свою землю.
Жодні описи не здатні передати ту атмосферу, яка панувала в залі: від гучного сміху до щирих сліз, які не ховали ні чоловіки, ні жінки. А зал протягом 15 хвилин аплодував стоячи, не відпускаючи акторів зі сцени.
Це обов’язкова до перегляду вистава для кожного житомирянина та гостя міста, адже вона заряджає вірою у світле майбутнє нашої держави та в непереможність українського духу.
Олександр Курбас
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації