У матеріалах Новоград-Волинського земського суду за 1835 рік трапляється одна справа, що вражає своєю архаїчністю та силою селянських уявлень, які доживали свій вік у глибині Волині.
Це історія з с. Сьомаки, Емільчинської вол., Новоград-Волинського пов., Волинської губ. (нині с. Сімаківка у Звягельському районі Житомирської області.), де влітку того року понад шість тижнів не було дощу, і громада, занепокоєна довгою засухою, почала шукати причину стихійного лиха серед власних мешканців. У таких ситуаціях у селян пробуджувалися давні страхи й уявлення, що простягаються ще до середньовічних вірувань про відьом, здатних “затримувати” дощ.
У Сьомаках наказ про зібрання всіх жінок села на “суд” походив нібито від економа, хоча пізніше виявилося, що він навіть не знав про те, що відбувалося. Коли люди дізналися, що економ Мокляківського фільварку поїхав десь у справах, а влада тимчасово зосереджена в руках війта Вакули Васильова, селяни самі наполягли на “випробуванні”, бо були певні: серед них є жінка, яка недопускає дощ.
Цей обряд був відомий у Європі століттями: вважалось, що вода, як “чистий елемент”, не прийме у себе відьму. Якщо людина тоне – вона невинна, а якщо спливає – винна. Абсурдність цієї логіки не завадила їй пережити середньовіччя й дійти аж до XIX століття.
Біля старої млинової ями, наповненої водою, зібралося близько 40 жінок (справа містить повний їх список). Війт, який узяв на себе роль судді і виконавця, кидав їх у воду одну за одною. Більшість – без зв’язування рук і ніг. Але чотирьом жінкам він перед тим зв’язував руки з ногами мотузкою, немов повторюючи відголос стародавнього ритуалу, у якому вода мала “викрити” винну.
Занурення були небезпечні: дві жінки були вагітні й після цього тяжко хворіли, інші отримали часткову глухоту. Ніхто не наважився відмовитися. Під час допиту жінки пояснювали: суворість у селі була такою, що, аби уникнути тілесного покарання, вони виконали б будь-який наказ – «…навіть якби войт чи економ веліли в подолі сорочки тримати вогонь…».
На місці був і селянин Кирило Солопа, який допомагав війту зв’язувати жінок, а також єврей Шая Беркович Бер, який, за власними словами, лише “радив” зв’язувати перед зануренням. Коли справу розглядали в суді, економ Дроздовський заявив, що нікому нічого не наказував і не мав уявлення, що в його відсутність у селі відбувались такі дії.
Рішення суду, з погляду сучасного читача, виглядає не менш промовистим, ніж сама історія. Дії війта, Солопи та Бера визнали такими, що “походять від недалекого розуму і простоти”, і тому не містять ознак кримінального злочину. Їм лише призначили покарання різками – від сорока до десяти ударів, а Вакулу Васильова усунули з посади. Це покарання мало більше характер громадського осуду, ніж судової репресії.
Подібні документи важливі не лише для генеалогів – вони дозволяють зрозуміти, що наші предки жили у світі, де реальність перепліталася з віруваннями так тісно, що подекуди й не розрізнити меж. Саме такі історії і роблять локальну історію живою – бо показують, що минуле складається не тільки з дат і чинів, а й із людських страхів, виборів і вірувань, які формували життя сіл та родів так само сильно, як і будь-які закони.
Олена Кирпич
Додатки:
сторінки зі справи Ф.10, Оп.1, Спр.183а, ДАЖО
ілюстрації обряду “випробування відьом водою”


Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city


«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації

