З самого початку мого життя, народившись і проживаючи у місті Житомирі, я розуміла і відчувала буквально на кінчиках своїх пальців, що тих ресурсів, в яких невидимі сили дефолтно розташували моє земне існування, для мене було вкрай мало.
Початок
Для мене були очевидним приниженням людської гідності ті невеличкі розміри квартири хрущовки, в якій я жила зі своїми батьками, як і вкрай недосконала система соціумного життя, у якій продавщиці грубіянили і обманювали-кидали на гроші з самого малого віку таких дітей-покупців, як я, при цьому хамовито фиркаючи і діловито гримаючи, наче я в чомусь перед ними завинила.
Мені було відверто гидко зростати у просторі, в якому скрізь, куди не піди, смердить цигарковим димом настільки густо і явно, що мозок починає сприймати вокзали, автобусні зупинки і будь-які інші місця скупчення народу як територію, якій неодмінно притаманний цей специфічний сморід за якимсь загадковим правилом природи. Мені було страшнувато зростати у цій колючій реальності, в якій одного вечора батька моєї першої подруги життя просто так смертельно пирнули ножем за те, що він неправильно відповів на чиєсь прохання «дати прикурити» цигарку, в результаті чого у своєму п’ятирічному віці вона була змушена попрощатись зі своїм батьком назавжди… Те, що я бачила мало не щодня в Україні дев’яностих років, мене відверто не влаштовувало, а тому я і не планувала нічого змінювати у своєму оточенні, але замість цього хотіла просто одного дня взяти і змінити це оточення, переїхавши туди і в ту країну, де ВЖЕ все ідеально і давно зроблено для людей, їх комфорту і безперешкодного розвитку. Так, колись я дуже дослівно взяла собі до серця одне справедливе зауваження на шкільному уроці з історії, коли наша вчителька Галина Миколаївна влучно підсумувала той беззаперечний факт, що для історії сорок років – це майже нічого, але для життя людини це цілий його важливий шмат, якщо і не все свідоме життя. Я ніколи не хотіла бути там, де мені некомфортно – і це нормальний вибір будь- якої живої істоти, однак мене з дитинства ще й характеризувало дуже специфічне, гостре відчуття (яке я вкрай чутливо реєструвала мало не кожною клітиною свого тіла) швидкоплинності часу, а тому битися з вітряками у мої життєві плани точно не входило. Тепер же, двадцять років після мого виїзду з України, я дуже хочу повернутися до неї, щоб хоча б лизнути всього безцінного того, чого зовсім не має (як виявилося на практиці мого життя) світ поза її межами. Я дуже хочу, щоб дорогоцінна хрущовка моїх батьків, у якій я провела своє дитинство і шкільне життя, вціліла, а з нею – і мій шанс повернутися до тих невидимих багатств, яких ніде у цілому світі немає і про які ти навіть не здогадуєшся, поки їх не покинеш…
«Цивілізація»
Чому одні країни прийнято величати цивілізованими, а інші – принижувати в стилі надання категорій «країни третього світу» або «країни, що розвиваються»? І хто взагалі вирішує те, яким чином кожну країну світу слід обзивати? І чи це дійсно робиться об’єктивно і справедливо? Ця тема завжди мене цікавила, тому що такий геополітичний маркетинг впливає як на бачення світу людьми, так і на їх конкретні рішення щодо того, де вони хотіли б жити роки свого майбутнього життя. Вочевидь, ця важлива тема, як і все інше важливе на світі, не була залишена самій собі, незалежною, без цілеспрямовано вивіреного впливу маніпуляціями громадською думкою тими, в кого є важелі грубої сили ці маніпуляції проводити. Так, у цьому світі все, що здатне до експансії і свідоме своєї ваги, цю свою силу і вагу застосовує на повну, щоб прогнути матерію під свою волю, щоб приблизити досягнення суто своїх цілей. Також і кожна людина, незалежно від країни свого проживання, змушена постійно забезпечувати матеріальним ресурсом своє виживання – тому всі ми, по суті, знаходимося у джунглях, які в соціумі людей приховуються і маскуються під загальними правилами формально прийнятої ввічливості. З яких же саме причин мені колись щиро здавалося, що в країнах світу, названих «цивілізованими», суспільство більш людяне і більш розвинене? Мабуть, передусім через те, що в таких країнах ці джунглі краще маскують! Глибинну ж природу ж людини не зможе змінити ні жодний вид організації суспільства, ні будь-яка вигадана демагогія.
Людина влаштована так, що вона любить і прагне споживати: одразу після народження для самого свого виживання їй потрібне молоко матері, а далі – і всі види доступних на цьому світі і вигаданих до сьогоднішнього дня людством як засобів забезпечення свого існування, так і всіх можливих насолод для тіла і Духа. І бажанням цим немає кінця! Або майже немає, тому що якщо в людині присутній Дух, тобто вроджене прагнення до чогось високого, до чогось більшого, ніж просто насолода для тіла – тоді саме цей аспект своєї сутності, а з ним і напрямок думок керує процесом прийняття самих важливих в житті людини рішень.
Я була переконана, що в країнах світу, названих цивілізованими, обов’язково буде присутній чинник стремління людей до максимального розвитку себе і всіх своїх талантів, тому що взагалі може бути важливішим для людини після забезпечення свого тіла всіма потрібними для його виживання і комфорту ресурсами, якщо не розвиток? Як виявилося, я помилялася, і квінтесенцією мого самообману стало відвідування «Музею Цивілізації» у місті Квебек (Канада) навесні 2023 року: абсолютна більшість представлених у цьому музеї експонатів складається з… детальної демонстрації процесів травлення їжі організмом людини. У музеї «цивілізованої країни», гордо названому (на що безпосередньо і вказує його назва) як данина всім існуючим на даний момент здобуткам виду людини розумної homo sapiens, безсоромно представлені унітази і різні види всіх існуючих форм і консистенцій фізіологічних випорожнень людського тіла в них, а також дуже детально показано на інтерактивних інсталяціях зі звуковими ефектами схеми утворення і виходу з тіла газів в шлунково-кишковому тракті… Дуже багато там є кімнат з постійними (!) виставами і цілими показовими інсталяціями, представленими в ігровій формі навколо однієї цієї теми! І це аж ніяк не спеціалізований відділ анатомії чи кабінет ознайомлення школярів з базовими знаннями системи травлення тіла людини – це музей (увага!) «Ц-И-В-І-Л-І-ЗАААААА-Ц-І-Ї»!!!Це що ж, взагалі, за знущання таке над інтелектом і над елементарною самоповагою виду людина розумна??? І чому це нікого з відвідувачів музею, крім мене, не обурило? Чому ніхто не дивився навколо себе, намагаючись вловити серед інших відвідувачів схожу на свою реакцію відрази і гострого несприйняття побаченого, почутого і пійманого органами нюху (у тому музеї ще й розпилюють хімічну сполуку запаху людських кавельок (так їх називають у селі Ярунь, з якого родом мої предки по татовій лінії))? Якщо побачене і відчуте мною в тому музеї і є головним здобутком людської цивілізації – то я відмовляюся бути її частиною! Від такого «надбання людства» хочеться втікати на максимальний швидкості, не озираючись!
Весь цей візит у музей взагалі хочеться забути як страшний сон – але це неможливо, тому що людський мозок раз побачене уже ніколи не зможе стерти зі своїх носіїв реєстрації пізнаних ним явищ і ситуацій, а в такій от «цивілізації» жити дуже страшно, а також невимовно принизливо для людської гідності. Що ж таке людська гідність, і чи чули про неї хоч колись жителі «цивілізованих» країн світу? Мені здається, що саме це поняття відсутнє як в системах середньої чи вищої освіти, так і в суспільному просторі занадто багатьох серед цих країн. Чому так? Чи там якісь інші люди живуть? Чи «просто» тих людей дуже довго невидимі управителі спрощували маніпулятивними техніками, доводячи їх світогляд до примітивного набору базових, грубих потреб, тотожних будь-якій тварині, думки якої в принципі можуть зосереджуватися лише навколо їжі, сну або спарювання?
Проживши двадцять років життя за кордоном, здебільшого у Польщі (12 років) і в Канаді (8 років), а також відвідавши більше сорока країн світу, я дійшла до висновку, що цим світом дійсно править обман і воістину монстерських масштабів підміна понять. Тут немає нічого святого! Можливо, і скоріше всього, саме поняття існування людської гідності все ж живе тільки в душах людей, схожих на мене, для яких є абсолютно очевидним той факт, що життя людини – це далеко не тільки заспокоєння тваринних потреб тіла. Людей, які відчувають цю тему, у своєму житті я зустріла небагато – але найбільше саме в Україні. Зі своїми шкільними подругами я могла годинами розмірковувати над сенсом життя і суттю різних життєвих і історичних подій, нас цікавило все на світі, а також те, як безпосередньо ми можемо на цей світ вплинути, щоб стати активною частиною процесу його подальшого створення і напрямку формування! А у Польщі ж навіть на перервах між лекціями студенти обговорюють лише свій страх того, що вони теоретично можуть не здати екзамени, але «якщо їм таки вдасться екзамени з всіх предметів поздавати – то вони неодмінно до кінця свого життя будуть за це дякувати богу в молитвах вдячності» (ясно, що після успішної здачі екзаменів вони всі ці свої інфантильні обіцянки забувають)!
В Канаді ж і школярі, і студенти, і дорослі люди будь-якого віку розмовляють лише про… ГРОШІ! І обов’язково про те, як цих грошей у них мало і стає все менше, і як вони можуть собі дозволити купити все менше і менше, і «яке ж небезпечне місце – цей світ». Від розмов про гроші їх можуть відволікти хіба що тільки розмови про страх якоїсь страшної хвороби чи каліцтва… Питання про гроші стає особливо гостро і тоді, коли дідусі і бабусі в Канаді на повному серйозні займаються «плануванням смерті», ще при житті вибираючи собі труну до вподоби і далі сплачуючи взятий на неї кредит: труна ця може бути водонепроникна (з вічною гарантією, що в неї не потраплять мікроорганізми з довкілля), а може бути варіант і подешевше…
Взагалі в Канаді поголовно прийнято віддавати своїх батьків в будинки для людей похилого віку, при цьому в посмішці, усім підряд охоче пояснюючи це тим, що «батькам однозначно буде веселіше і комфортніше зі своїми однолітками»! Виходить, зовсім не важливо і не має значення, чи в тебе є діти, чи в тебе немає дітей – тому що коли ти стаєш недієздатний і невигідний, тебе «просто» вишвирюють доживати своє життя, наче відпрацьований матеріал, в стіни якоїсь організації, працівники котрої цілком собі можуть над тобою знущатися, як їм заманеться, і весь цей кошмар цілком собі може тривати навіть роками, аж до закономірної смерті. В пункті швидкої допомоги ти можеш тут годинами скручуватися від болю, а коли до тебе дійде черга – бути висміяним лікарем, який безцеремонно заявить тобі йти додому і повернутися у випадку, «якщо тобі стане гірше»… Навіть без зробленого аналізу крові чи виміряної температури тіла! Додам, що в Америці давно вже побудована така система, в якій людина – це просто тіло, інформацію про яке їй самій знати не належить, тому що тут взагалі заборонено показувати пацієнтам результати їх власних аналізів! Аналізи можуть курсувати лише між працівниками медичної сфери – а ти не можеш їх ні побачити, ні задати ніяких питань на їх тему! Ти маєш нічого ні знати, ні розуміти, ні приймати ніяких рішень – а слухатися! «Просто» слухатися і покірно виконувати те, що тобі кажуть «експерти» у будь-якій сфері! І так – все твоє життя!
Вища ж освіта в Канаді – дорога і платна: все в цій країні налаштоване так, щоб люди брали кредити і ставали боржниками на багато років, живучі в дуже жорстких фінансових і ментальних рамках. Якось занадто «просто» все у світі, названому «цивілізованим»! У ньому і справді є все, крім справжнього прогресу, справжнього розвитку чи польоту творчості. Світ, який я побачила і пізнала, виїхавши з України – це тюрма надто примітивного типу, у якій справжній розвиток небажаний і подекуди абсолютно відсутній.
Наїстися
Навіщо ж я взагалі виїжджала з України? Тому що мені неодмінно потрібно було … наїстися! Я прагнула задовільнити на повну (і навіть більше!) абсолютно всі свої потреби тіла, що навіть згідно за ієрархією людських потреб Маслова є цілком зрозумілим і закономірним бажанням. Що тут багато говорити, коли вперше у своєму житті батончик «Снікерс» я скуштувала лише у 14-річному віці, коли одного разу зі мною ним «по-братськи» поділилась на шкільній перерві однокласниця Саша М., навіть не підозрюючи, яку вона цим вчинком влаштувала історичну для всього мого життя подію! Всього ж мого одягу і взуття в шкільні роки у мене було стільки, що все воно легко помістилося б в ручний багаж літака: цілими роками я ходила і зимою, і влітку в одній- єдиній чорній міні-спідниці, тому що у мене не було ні ще однієї спідниці, ні навіть однієї пари штанів. Мені потрібно було наїстися і екзотичних фруктів, і овочів, і страв, і напоїв, і французьких пліснявих сирів, і йогуртів, і солодких сирків, і устриць з мідіями, і навіть омарів. Мені потрібно було відчути на собі якісне ресторанне обслуговування в різних країнах світу і на різних мовах. Мені потрібно було купити весь одяг, який мені тільки хотілося, а також багато біжутерії і багато пар взуття, трохи сумок і трохи квітів. Мені потрібно було поїздити по світу, щоб сформувати свою думку про нього і зрозуміти, що він взагалі може мені запропонувати. Нещодавно я таки нарешті наїлася і їжі для тіла, і вражень від подорожей. Наївшись же, я (не так давно) метафорично озирнулася навкруги – і з жахом усвідомила, що я ж тим часом потрапила у соціум, в якому не існує таких понять, як повага до себе і свого життя, як сила волі і сила Духу, як людська гідність, врешті-решт!
Виходить, що у «цивілізованих» країнах світу люди можуть дозволити собі більше і частіше з’їсти, але після цього в них аж ніяк не наступає фаза розвитку або етап самовираження якого- небудь творчого потенціалу. Люди в майже усьому світі слухняно дудлять у вільні від рабської праці години «свого» життя алкоголь, насолоджуючись воістину безлімітною швидкістю і різновидами деградації, під наркотичну гикавку тіла азартно досягаючи в цій темі все вищих і вищих показників скочування в твариноподібний стан і стиль життя.
В Канаді легалізована марихуана, а у Ванкувері – і героїн в деяких дозах, у всій країні також легалізована з 2016 року евтаназія. Коли ти бачиш рекламу будинку для людей похилого віку, на якій на літню людину вдягнений червоний ніс клоуна, а сама вона безтурботно посміхається, як мала дитина, і при цьому розумієш, що тут і старим, і молодим людям активно пропонують закінчити страждання свого фізичного тіла або емоційні наслідки депресії – легалізованою евтаназією, то ти дуже чітко розумієш, що з сучасним «цивілізованим» світом щось дуже сильно не так, а також відчуваєш, що сам сенс, краса і велич людського життя цинічно відмінені і ганебно потоптані.
Усього того, що я описала, ти не встигнеш побачити і зрозуміти, якщо приїжджаєш на Захід лише в якості туриста. Мені і самій знадобилося цілих п’ять років, щоб, наприклад, побачити на власні очі те, як в Польщі з дитинства в дітях закладають почуття вини, зганяючи їх з шкільних уроків у костел до ксьондза, котрий годинами радий втовкмачувати в голови підлітків ту згубну ідею, буцімто сексуальні думки – це «гріх», і що тепер, якщо такі думки в дітей з’явилися – вони будуть зобов’язані постійно сповідатися, щоб його спокутувати…
А хіба когось з нас питали, чи хочемо ми активного проявлення в наших тілах статевих гормонів, котрі раптом собі визрівають і зрадницьки починають відволікати тебе від саморозвитку, перемикаючи фокус уваги на тупе мрійництво в темі пошуку «своєї половинки» (яка, de facto, буває притаманна тільки сідницям і деяким таблеткам аспірину), котрий раптово звідкись береться і свавільно виходить на перший план усього твого життя…Усі люди мають потреби тіла і прагнуть жити комфортним життям, це цілком нормальне прагнення і бажання. Однак, що роблять люди після того, коли вони вже наїлися їжі і вражень? Для чого люди взагалі живуть і їдять? Щоб, втамувавши голод і холод, вони врешті змогти поговорити про вічні теми, про сенс життя, про ціль свого існування – чи щоб довести себе до стану свині, яка радо борсається у своєму блювотинні? Додам, що навіть концепція життя для задоволення тіла уже не настільки очевидна у Канаді: справа в тому, що коли легалізовані наркотики і евтаназія (яке тут «мило» називають «медичним асистуванням при вмиранні») стали рутинними явищами, клітини мізків людей деградують настільки, що не тільки нічого святого для них в баченні світу не залишається, але й на самих себе вони махають рукою, перетворюючись на жалюгідні, згорблені тіні – дуже часто (що не може не лякати) навіть в дуже молодому віці. Треба віддати належне, що коли я жила і вчилася у Польщі, я відчувала там хоча б повагу до системної освіти і офіційних її установ (ВУЗів): тебе поважали за факт продовження навчання на рівні докторантури, твоєму бажанню вдосконалюватися скрізь віддавали неабияку шану.
В Канаді ж відверто гомонять лише про гроші: таке враження, що всі давно тут колективно збожеволіли, тому що інших тем для розмов в людей тут просто не існує. Коли ти йдеш на роботу – про твою освіту навіть не питають, а побачити твій диплом навіть просто суто формально не скрізь спішать чи хочуть. Тут всі переконані, що абсолютно всі теми їх життєдіяльності вирішать гроші. Тут панує цивілізація страху і зацикленості на всіляких темах навколо грошей. Чому страху? Тому що абсолютно кожну з чотирьох робіт, які я тут мала, я отримала виключно дякуючи знайомствам з «правильними» людьми: якщо ж ти висилаєш своє резюме на якусь вакансію, тебе просто ігнорують, тому що тут дуже бояться зустрічі з будь-якими несподіванками, які хоч в чомусь будуть відрізнятися від бачення світу місцевими людьми. Таке враження, що це якась інша планета зі своїми досить дивними правилами на ній: якщо ти хочеш працювати, то шукаєш не роботу – а зв’язки, намагаючись знайомитись з усіма людьми підряд, з всіх сил бажаючи їм сподобатися! Дзеркалиш їх поведінку і жести, неначе мавпочка з цирку! Така вже головна властивість відсутності орієнтації суспільства на розвиток: всепроникаючий страх його членів перед усім непізнаним і постійне, доведене до автоматизму уникання ними всього того, до чого вони не звикли. І ніякої творчості! Ніде! І ніякого запиту і попиту на щось нове – замість них повний нуль зацікавленості пізнаванням життя. Замість будь-якого розвитку – один суцільний страх. Мабуть, найбільш цивілізовані країни – це ті, мешканці яких мають що їсти, але максимально паралізовані страхом будь-якого розвитку і розширення горизонтів пізнання. Отже, на Заході їдять, щоб деградувати без гальм.
А в Україні? Таким чином, ми підійшли до теми сенсу життя і до теми свого місця на цій планеті. Завжди в історії людства було так, що для абсолютної більшості людей не існувало вищої мети і цілі, крім хліба і видовищ. Так вже тут хтось чи щось (якась сила) влаштувало. Однак, згідно з моїм досвідом, в Україні кількість людей, котрі наділені чимось більше, ніж просто потреби шлунково-кишкового тракту і статевих органів – набагато вища, ніж в інших країнах «цивілізованого» світу. Це виникає хоча б з того обсягу тем, на які з українцями можна розмовляти і відчувати повне взаєморозуміння. Це виникає з того бачення світу, яким наділені представники українського народу. Для щастя занадто багатьом з нас потрібно набагато більше, ніж просто їжа і дах над головою. Нам потрібен справжній розвиток і справжнє становлення своєї особистості, а не вузько обмежена, твариноподібна деградація у стилі «цивілізованого» світу. Ми не такі прості і примітивні – можливо, саме тому нас намагаються знищити? Може, саме тому і розв’язали криваву війну, бо в українців хочуть дах над головою забрати з тією головною метою, щоб їм було ніколи думати про високе і на повну розкривати свій (закладений ще предками) потенціал? Поживши двадцять років поза межами України, я явно зрозуміла, що весь «цивілізований» світ побудований за принципом рабської системи. Невидимі управителі влаштували нині все так, що мати тут у своїй власності будь-яке житло – це вже якась невидана розкіш. Люди на Заході живуть неначе на невгамовному конвеєрі переробки людятини, на якому всі до всього мають виключно максимально поверхневе, тому що передусім споживацьке, ставлення. Люди тут привчені до того, що «все купується і продається», як і привчені до повної невизначеності щодо завтрашнього дня. В Канаді, наприклад, існує податок на власність, який складає 1,1% ринкової вартості: це означає, що якщо, наприклад, ти купив пару років назад квартиру за 400 000 доларів, то просто за факт того, що ти її власник, ти мав сплачувати кожен рік 4,400 доларів податку, тобто 367 доларів (і це окрема, вигадана додаткова оплата-податок, яка не має нічого спільного з комунальними послугами!) кожного місяця. Якщо ж місто і район, в якому знаходиться ця квартира, «розвиваються», тобто стають більш популярними, внаслідок чого через кілька років ринкова вартість твоєї квартири, наприклад, зростає до 1 200 000 доларів (що трапилося на моїх очах там, де я живу!) – то тепер ти стаєш автоматично зобов’язаний сплачувати державі вже 1,1% від 1 200 000 (!) доларів щороку, а це вже 13 200 (!) доларів за рік, тобто 1,100 доларів кожного місяця! Більше тисячі доларів в місяць віддавати просто за те, що ти – на папері власник цього майна! І нікого не цікавить, чи у тебе ці гроші є і скільки грошей в місяць ти заробляв чи заробляєш. Не подобається нова сума податку? Не підходить? Тоді продавай свою квартиру і виселяйся, куди схочеш, світ за очі! Ти взагалі можеш собі таке уявити??? Якщо ж, наприклад, ти цю квартиру вирішиш продати – то за законом, 50% її вартості (у цьому випадку це 600 000 доларів) буде оподатковано. Річний заробіток вище 150 000 доларів в Канаді оподаткований сумарним податком приблизно 53% (!!!) – а це значить, що в тебе «на пустому місці» заберуть 282 000 доларів при продажі квартири, а також оподаткують всі інші твої заробітки цього календарного року на рівні 53%! За таких обставин, людина «цивілізованої» країни світу не може в своєму житті планувати абсолютно нічого! Тут нічого не може їй належати без якихось прихованих «але», які постійно на неї звідусіль чатують і на які вона не має впливу. Таким чином, ти не можеш тут купити нерухомість ні собі, ні своїм батькам – тому що в будь-який момент тебе або їх можуть змусити платити за сам факт її власності стільки грошей, скільки в тебе або в них цілком може і не виявитися. І кожен тут змалечку привчений до того, що він нічого не вирішує, і що його діло, задачі і роль – слухатися і підкорятися: все життя покірно слухатися і виконувати команди. Він не має права навіть побачити аналізи власної крові! Чим не відношення, як до робочої скотини?
Побачивши, особисто відчувши і зрозумівши все це, я чітко для себе зрозуміла, що хоча моя інтуїтивна пам’ять попередніх моїх життів чи втілень з дитинства активно вказувала на те, що я повинна жити неодмінно у палаці, і що я заслуговую саме великих, просторих, розкішних кімнат, а ніяк не тісної хрущовки – зараз я явно розумію, що мрію лише про те, щоб ця хрущовка батьків вціліла, тому що вся нинішня планета влаштована за якимось диким тюремним принципом, в якому людина має постійно боятися і нічого не мати. Така ж людина, яка крім потреб тіла, має також і вроджені потреби Духу, потреби вищого порядку, потреби розвитку – народжена зі здатністю відчувати справжнє щастя в ті миті, коли вона може хоча б порозмовляти про цей розвиток з собі подібною істотою. Я мрію зараз, щоб вціліла Україна – тому що весь сучасний світ не може запропонувати мені нічого цікавішого, чим вона і її жителі. І хоча усюдисущий сморід від цигарок мені завжди дуже не подобався і створював резонне питання регулярно отримуваних мною від пасивного куріння доз їдкого, шкідливого диму, а також повністю нівелював приємний аромат будь-якого парфуму, який я наносила на свою шкіру або волосся перед виходом з дому (коли приїжджала в Україну згодом, на канікули); і хоча продавщиці, які продавали мені товар у магазинах, регулярно обважували або відверто брехали мені щодо цін товарів, при цьому ще й демонстративно гавкаючи-буркаючи на мене на прощання і обдаровуючи в слід якоюсь дивною, незрозумілою ворожістю – все одно в Україні, з якої я вирушала двадцять років тому у пізнання «широкого» світу, було набагато більше, ніж в інших країнах світу, людей, з якими можна було порозмовляти про все на світі (і самі розмови з якими, як не парадоксально це «звучить», виявилися чимось більшим, ніж весь цей світ!), з якими можна було помріяти про найрізноманітніші, свої майбутні, досягнення, і з якими разом можна і справді любити цей світ і своє дивовижне життя в ньому.
Цей світ – далеко не ідеальний, це замасковані людські джунглі, куди не глянь. А світ, який я пізнала, виявився набагато вужчим, ніж його малюють – таким маленьким і таким невимовно несуттєвим, що майже ляльковим!
Також я зрозуміла, що добре там, де ми є – але тільки за умови, що ми знаємо, як сучасний світ влаштований.
04 січня 2024 року, Галіфакс, Канада
Ірина Герус, iragerus@yahoo.com
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації