Український філософ, письменник, публіцист, вчений ПЕТРО КРАЛЮК неодноразово бував у Житомирі, де презентував свої книги. І вже у найближчому майбутньому запланована особлива презентація! “БОРИС ТЕН” – саме цьому видатному житомирянину присвячена його нова робота. У жителів нашого міста є чудова нагода дізнатися трішки більше про історію свого міста завдяки таким працям. Ми вирішили поспілкуватися з паном Петром телефоном, щоб зробити анонс книги та його візиту. Пропонуємо до вашої уваги текстову версію нашої розмови.
Вітання! Пане Петре, прочитав вашу книгу “БОРИС ТЕН” і, щиро кажучи, отримав задоволення. Ми дуже мало знаємо про своє місто. І ось такі книги – це якраз змога поринути у ті часи, дізнатися про людину, про те, ким вона була і як проходило її життя.
Це загальна ситуація по Україні, коли люди погано знають про минуле свого міста, села, про тих видатних особистостей, які були пов’язані з їхніми населеними пунктами. Цим питанням не приділяють у нас належну увагу. Чого не скажеш, наприклад, про країни Заходу. Якщо якась більш-менш відома людина жила в тому чи іншому місті, то шануються місця, які нагадують про її перебування тут, її творчість.
Із Житомиром значною мірою був пов’язаний Борис Тен. Як і з Рівненщиною…
Як у вас виникла ідея написати книгу саме про Бориса Тена. Це була ваша особиста ініціатива?
Ні, це не була моя ініціатива. Володимир Тітов багато мені говорив про Бориса Тена. І запропонував зайнятися цією особистістю. Я спочатку дещо стримано поставився до такої пропозиції. Тому що, здавалось би, такі речі мали би зробити житомиряни. Адже тут є освітньо-наукові інституції, з якими був пов’язаний Борис Тен. До речі, про нього не захищено ні однієї дисертації! Чому б житомирським науковцям (філологам, історикам, релігієзнавцям чи культурологам) не зайнятися цією постаттю? Володимир Тітов врешті-решт умовив мене взятися за цю роботу. І постійно допомагав. Зводив із людьми, які знали Бориса Тена. Ці люди ділилися спогадами, а дехто – навіть своїми матеріалами. У книзі я опублікував деякі речі, які до сьогоднішнього часу не були оприлюднені й знаходяться в приватних колекціях.
Звичайно, довелося попрацювати і в архівних установах, де є матеріали про Бориса Тена. Це стосується не тільки вашого Житомирського обласного архіву. В принципі, там не так багато матеріалів про цю людину, але є дуже цікава фільтраційна справа. Річ у тому, що коли прийшли радянські війська на територію Німеччини, Борис Тен перебував на роботах у місті Лянгенбіляу, в Сілезії. Зараз це місто Бєлява у Польщі, яке перейшло до неї після Другої світової війни. Звичайно, у Бориса Тена була можливість податися на Захід, опинитися у якісь західній зоні окупації, не вертатися до Радянського Союзу. Тим паче, що він був репресований, на нього дивилися як на неблагонадійну людину. Але Борис Тен вирішив ризикнути. Він пройшов так званий фільтраційний табір, на нього відповідно була заведена фільтраційна справа і зараз вона зберігається у вашому Житомирському обласному архіві.
Що цікавого і особливого ви там знайшли?
Знаєте, я вперше таке побачив. До Бориса Тена якийсь слідчий, судячи з усього росіянин, звертається російською мовою, а Борис Тен відповідає йому українською. Це була його принципова позиція. Хоча, звичайно, він добре знав російську мову і міг відповідати нею. Але цього Борис Тен не робить. Так, він багато чим ризикував, вдаючись до такої проукраїнської демонстрації. Але тим не менше вважав, що є українцем і повинен демонструвати цю українськість, навіть в таких не зовсім добрих для нього умовах.
Якщо ми говоримо про вашу працю в Житомирі, скільки часу ви перебували в місті, і з якими джерелами працювали, окрім архіву?
Був у Житомирі близько тижня. Декілька разів приїжджав, зустрічався з різними людьми. Отримав навіть матеріали з особистого архіву Бориса Тена. Деякі з них зберігаються поки що в мене. Звичайно, я їх передам у архівні установи, але треба визначитись, куди вони підуть. Це, зокрема, табірні вірші Бориса Тена, переклади, різні документи. Окрім Житомирського обласного архіву, я також працював у вашому літературному музеї. Там є окрема кімната, де виставлені матеріали про Бориса Тена. Є там також його листування.
Але все ж значний масив матеріалів про цю людину зберігається в Рівненському обласному краєзнавчому музеї. Чому так сталося? Був свого часу такий Гурій Бухало – земляк Бориса Тена. Вони багато спілкувалися. Гурій Бухало працював у Рівненському обласному музеї. І доклався до того, щоб чимало особистих матеріалів Бориса Тена, його листи, документи перейшли до Рівненського краєзнавчого музею. Тобто, якщо хтось хоче вивчати життя Бориса Тена, то в першу чергу треба орієнтуватися на цей музей.
Правда, матеріали, які стосувалися священицької діяльності Бориса Тена, там не представлені. Це зрозуміло, тому що Борис Тен зазнав репресій в 1930 році, його «трійка» засудила до ув’язнення в таборах саме за священицьку діяльність. І цей період у діяльності Бориса Тена виявився «затертим», зокрема в плані документальному.
Як би ви коротко відповіли на питання: хто такий Борис Тен?
Це видатний український культурний діяч XX століття, який не пішов на співпрацю з радянською владою. Який був репресований, але зміг вижити в непростих умовах і заявити про себе в різних сферах. Передусім він відомий як перекладач. Але Борис Тен цікавий і як поет, музикознавець, музикант, театрал. Тобто це була людина дуже різносторонніх інтересів і це видно по його творчості. У певному сенсі Борис Тен – це також вчений. Адже для того, щоб перекласти «Іліаду», «Одіссею», інші такі класичні речі, треба було мати доволі ґрунтовні знання в галузі філології, з історії та культури античної Греції. Одночасно я би його характеризував і як педагога: у нього була плеяда учнів. Він створив своєрідну літературну школу у Житомирі, її іноді називають Житомирською літературною школою, одним з найяскравіших представників якої є нині уже покійний Валерій Шевчук.
Бориса Тена найбільше знають за його перекладами. Але, в чому особливість його перекладів «Одіссеї» та «Іліади» Гомера? Він був не першим, хто це робив, але в чому цінність і унікальність цієї його праці?
Я в своїй книзі наводжу лист Корнія Чуковського до Бориса Тена. Певно ви звернули увагу на нього, де він говорить про унікальність Тенового перекладу.
До речі, для мене було відкриттям, що Корній Чуковський знав українську, в нього мама була українка, так?
Так. Він не тільки знав українську мову, багато спілкувався нею. А перебуваючи в Одесі, читав «Енеїду» Котляревського робітникам. Добре орієнтувався в українській культурі. Це була доволі освічена людина. Але не будемо про Корнія Чуковського, який дуже гарно показав, в чому унікальність цього перекладу. Борис Тен прекрасно знав грецьку мову, і це дало йому можливість доволі таки адекватно перекласти ці класичні твори. Тут є певні нюанси. Адже грецька мова, як і будь-яка мова, не стояла на місці. Борису Тену доводилося мати справу з архаїчними текстами, що мали свої нюанси. «Іліада» й Одіссея» створювалися десь дві з половиною тисячі років тому. Тоді життя було інше, уявлення також інші. І дуже проблемно було адекватно передати особливості цього життя, його архаїку для сучасної людини. Водночас Борис Тен чудово володів українською мовою. Він вдавався до цікавих словотворів, щоб передати давньогрецьку мову й загалом давньогрецьку архаїку. Тому багато хто вважає, що саме переклади Бориса Тена «Іліади» і «Одіссеї» є чи не найкращими у світовій літературі. Принаймні росіяни і поляки таких перекладів не мають.
Ми, до речі, за час інтерв’ю з вами ще жодного разу не згадали справжнього імені і прізвища Бориса Тена.
Микола Васильович Хомичевський.
Коли він взяв собі цей псевдонім, і навіть у вашій книзі є декілька варіантів його походження, незважаючи на те, що основний – це Бористен, як давньогрецька назва річки Дніпро. Які ще існують версії, коли він взяв собі цей псевдонім і чому?
Борис Тен користувався різними псевдонімами, наприклад Р. Лепський, А. Ленський. Принаймні, у 20-х роках. На той час така практика була доволі поширеною. Треба також враховувати, що Борис Тен, будучи священнослужителем Української автокефальної православної церкви (прим. далі УАПЦ), публікував свої твори у радянських виданнях. Наприклад, у журналі «Червоний шлях». І, зрозуміло, молодий Микола Хомичевський змушений був вдаватися до різних псевдонімів. Саме в той час, в 20-х роках, він починає використовувати псевдонім Борис Тен.
Письменник, перекладач, але у його житті була ще й сторінка церковного життя, яка вплинула на його майбутнє. У нього батько був священником і Микола Васильович пішов стопами батька, я так розумію?
Він належав до такої типової священицької родини і, фактично, збирався продовжити родинну традицію. Священиком був не тільки його батько, мати теж походила із священицької сім’ї. Його діди також були священиками. Загалом же Микола Васильович належав до інтелігентів не в першому поколінні, бо, по суті, священики, їхні діти мали відповідну освіту, були представниками інтелігенції. Наприклад, мати Миколи Васильовича закінчила училище імені графа Блудова в Острозі. І саме вона прищепила своєму сину інтерес до театру, музики.
Повернемося у 20-ті роки, коли в жовтні 1921 року у Софії Київській відбувся Всеукраїнський церковний собор, на якому проголосили автокефалію УАПЦ. Участь там брав і Борис Тен, про нього згадував і митрополит Василь Липківський, і потім Борис Тен став організатором парафії Української автокефальної православної церкви в Житомирі. Тобто він міг прославитись як релігійний діяч. У 1924 році Борис Тен став настоятелем Софії Київської, я думаю, про це теж варто говорити, бо багато хто про це не знає.
Стати настоятелем Софії Київської в той час, з одного боку, було ризиковано, тому що люди не перебували довго на таких становищах. Їх, як правило, арештовували. Але, з другого боку, це відповідний статус. Борис Тен належав до очільників УАПЦ.
Він входив до Всеукраїнської православної церковної ради цієї Церкви, публікувався у органі УАПЦ, журналі «Церква й життя». Тобто належав до провідних діячів УАПЦ, незважаючи на свою молодість.
1929 рік Миколу Хомичевського заарештували, його звинуватили в очолювані церковної лінії у Спілці визволення України разом з Липківським і Чехівським. Далі було заслання. Як на мене, життя Бориса Тена, заслуговує на екранізацію.
Не знаю, чи хтось візьметься за це. Якщо говорити про його участь у релігійному русі і те, що його репресували у 1929 році, то, звичайно, це було не випадково. Готувався широкомасштабний процес над т. зв. «Спілкою визволення України». І передбачалося, що Борис Тен теж буде проходити по цьому процесу. Але, очевидно, організатори цього судилища поміркували, що Борис Тен — це не є якась помітна фігура в автокефальному русі. І тому вирішили, що нема чого його проводити через цей процес, достатньо буде просто засудити «трійкою». І його засудили на 10 років позбавлення болі. З одного боку, здавалось би, Борису Тену повезло, що його не судили по справі «Спілки визволення України». І він, опинившись на Далекому Сході, все-таки мав можливості для відносно вільної діяльності. Йому дозволяли перебувати за межами табору. Там Борис Тен одружується із Норою Ковальчук. Це окрема історія. У них народжується син. Також у таборі Борис Тен організовував художню самодіяльність. Це ще не був той страшний Гулаг кінця 30-х-40-х років.
Варто відзначати Миколу Васильовичу Хомичевського, його спритність, вміння показати свої здібності і проявити себе. У таборі він займається творчістю та працює як кореспондент. І під час Другої світової війни, коли потрапляє в полон, він перебуває в Новгород-Сіверському, де теж займається театральною діяльністю.
З одного боку це так, але з іншого боку треба все-таки розуміти, що радянська влада була зацікавлена у тому, щоб культурно перевиховувати в’язнів. Це була така собі пропагандистська діяльність. У таборах, як правило, існувала художня самодіяльність. Треба було показати, що в’язні співають, танцюють, що все добре.
Потрібні були люди, які би могли цим займатися. Зрозуміло, що Микола Васильович, який був наділений музичним, поетичним, театральним талантами, підходив для таких речей. Окрім того, для табору потрібні були освічені люди, які би могли вести бухгалтерський облік, різну документацію. Освічених же людей було не так-то багато. А Микола Васильович належав до таких. І, звичайно, його використовували на різних інтелігентних роботах у таборі.
Те саме стосується і німецьких окупантів. У нас склалося таке уявлення: от прийшли оці кляті німецькі фашисти, як їх називала радянська пропаганда, і вони тільки те й робили, що знущалися над бідними радянськими людьми. Однак у перші роки німецької окупації на українських землях спостерігався такий собі культурний сплеск, який забезпечувався саме українськими культурними діячами. Свого часу я був вражений, коли дізнався, що на протязі 1941-1942 років, фактично протягом одного календарного року, у Луцькому театрі було поставлено близько 30 нових вистав. Ви знайдіть зараз театр України, який робить 30 прем’єр в рік. Тобто в умовах німецької окупації існувало українське культурне життя. Зокрема, видавалися українські газети. І в тому самому Новгород-Сіверському теж був організований театр. Німці дозволяли такі речі. Більше того, в цих театрах навіть ставили п’єси деяких українських радянських авторів. Наприклад, відомого на той час Олександра Корнійчука. Зараз про нього в нас не говорять. З нього зробили такого собі ворога українського народу. Хоча, як на мене, нічим він не гірший Олександра Довженка, Остапа Вишні чи Павла Тичини, які введені в літературний канон. Корнійчука ж викинули з цього канону. Хоча він був талановитим драматургом. І в перші місяці німецько-радянської війни написав п’єсу «Фронт». Це, певно, найкраща його п’єса, де доволі об’єктивно показано стан речей у тодішній Червоній армії. Показано бездарних командирів, які не вміють нормально воювати. У той час театральне мистецтво було доволі важливим, не так, як зараз. Тоді не було розвиненої кіноіндустрії, поширених електронних засобів масової інформації. Так ось Корнійчуковий «Фронт» ішов у театрах на окупованих німцями українських теренах. Правда, під дещо іншою назвою – «Так вони воюють»
Але театр під час німецької окупації ледь не вартував Борису Тену життя, адже його могли розстріляти.
…Такі жорстокі часи. У середовищі новгород-сіверського театрального колективу були люди, пов’язані з радянським підпіллям. Вони намагалися щось робити шкідливе для німецької окупаційної влади. Я пробував розібратися документах, які стосувалися перебування Бориса Тена в окупації. Там є низка речей, що не дуже узгоджуються між собою. І розібратися, як то було насправді, дещо проблематично. Та все ж Борису Тену пощастило. Він не був розстріляний за партизанську діяльність. Його вислали на роботу в Німеччину. Хоча, напевно, він співпрацював із радянськими партизанами.
1945 рік, радянська влада заходить до Німеччини, і, як ми вже згадували сьогодні, Борису Тену була можливість емігрувати, залишитись за кордоном, але все ж таки він повертається додому.
Багато радянських людей опинилися у зоні окупації союзників – британській, американській чи французькій. Дехто з них постарався потрапити туди. Звичайно, цих людей агітували представники радянської влади, аби вони поверталися до Радянського Союзу. Деяких людей навіть викрадали.
У Бориса Тена була родина в Житомирі, дружина та син, і, мабуть, не так просто було їх забрати з Радянського Союзу.
Те, щоб їх забрати з Радянського Союзу, взагалі не йшла мова. Звичайно, це була одна із головних причин його повернення.
І ось цей період життя в німецькій окупації ще довго давав про себе знати. За це йому не дозволили жити у Житомирі, вірно?
Він мусив жити в селі Зарічани і човном добиратися до Житомира. Також у книзі є розповідь про те, що йому обмежували час на побачення з родиною і доводилось пляшкою самогону підкупати дільничного міліціонера.
Це виглядає зараз як своєрідний анекдот, але такі трагікомічні реалії того часу.
Пане Петре, скажіть, будь ласка, як Ви вважаєте, чому в Україні так мало знають про Бориса Тена? Чому він є такий недооцінений?
Тут є кілька причин. Але якщо говорити про наш літературний канон, то він значною мірою лишається радянським і пострадянським. Для нас провідні українські письменники ХХ століття Олесь Гончар, Олександр Довженко, Павло Тичина, Максим Рильський. Ось у Вас в Житомирі, наприклад, є театр імені Івана Кочерги. Яке відношення мав Іван Кочерга до Житомира? Доволі опосередковане. Але чому називали театр його іменем? Бо ж це радянський письменник.
У нас і університет імені Івана Франка є.
Справді, яке відношення мав Іван Франко до вашого університету? Але його радянські ідеологи признали «своїм», т. зв. революціонером-демократом. Хоча, звісно, Іван Франко це знакова для українців фігура.
У нас, слава Богу, парк імені Гагаріна став парком барона Шодуара, який безпосередньо його і заснував.
Можна було б якусь культурну установу вашого міста назвати іменем Бориса Тена. Не знаю, чи хтось ризикне Житомирський державний університет чи Житомирський академічний театр перейменувати і назвати іменем Бориса Тена. Хоча, як на мене, це було б справедливо. Адже з цими установами він був пов’язаний. Але це викличе скандал. Та й зробити таке буде складно. Але хоча би бібліотеку для молоді та юнацтва можна назвати його іменем.
Пане Петре, давайте ще розкажемо про вплив Бориса Тена на Валерія та Анатолія Шевчуків, а також Євгена Концевича.
Я говорив із Валерієм Шевчуком, коли працював над книгою. Тоді ще він був живим. Пан Валерій визнавав: Борис Тен справив на нього чималий вплив. Саме він зацікавив його багатьма сферами культури. Ймовірно, Борис Тен і пробудив інтерес Валерія Шевчука до давньої української літератури, до історії. Великий був вплив Бориса Тена на Євгена Концевича. Це однозначно. Валерій Шевчук мені казав, що він, його брат Анатолій та Євген Концевич входили у «вузьке коло» спілкування Бориса Тена. Вони часто зустрічалися, обговорювали різні питання. Як відомо, Анатолій Шевчук був репресований. Я там наводжу у своїй книзі деякі фрагменти допиту Бориса Тена під час слідства в справі Анатолія Шевчука. Цікаво відзначити, що Борис Тен заявив: він не буде відповідати усно на питання слідчого, а даватиме письмове свідчення. При цьому намагався якомога позитивніше представити Анатолія Шевчука. Борис Тен в ньому, його братові, Євгенові Концевичу бачив своїх продовжувачів, своєрідну літературну надію. Свого сина Василька він готував до перекладацької діяльності, але, на жаль, той пішов у відносному молодому віці.
Ви скоро приїдете до Житомира із презентацією книги. Маєте можливість прорекламувати цю зустріч і запросити житомирян на неї?
Я сподіваюся, що житомиряни більше зацікавляться життям і творчістю Бориса Тена. Прийшовши на презентацію книги про нього, ви зможете дізнатися багато нового. А прочитавши книгу, дізнаєтеся не лише про різні моменти біографії цього митця, а й матимете більше об’ємне уявлення про його творчість. А творчість його справді цікава.
І для тих, хто буде читати це інтерв’ю, знайте – хто прийде на зустріч, той дізнається, за що Бориса Тена звільнили з музичного училища. Та й багато інших фактів.
Хай буде так. Й залишиться своєрідна інтрига.
Інтерв’ю провів Олексій Кузьменко.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації