Свого часу, так років із 20 тому, Андрія Дяченка знало багато людей із усієї Житомирщини. На початку 2000-х він розпочинав свою трудову педагогічну біографію у Житомирському агроколеджі. Далі пішов у політику, поринув у громадську роботу. Ще пізніше – обирався депутатом Житомирської обласної ради, а також працював на посаді голови Олевської районної держадміністрації.

Вже після подій на Євромайдані Андрій влаштувався на роботу в торговельний комплекс «Епіцентр» і здавалося, що все наступне життя цього активного чоловіка пройде у комерції, торгівлі, на орбіті бізнесової діяльності. Можливо воно так і було б, якби не… Якби 24 лютого 2022 року в Україну не вторглися війська рашистської орди. Андрій Дяченко разом із колегами по роботі, колишніми «однокашниками» по депутатській діяльності вступив до ДУК «Соколи Полісся». Спочатку добровольці – «соколята» несли бойове чергування на блок-постах навколо Житомира, хоча іноді виконували більш складніші завдання на півночі Житомирщини. Але на початку 2023-го року Андрій став бійцем добре відомої у Збройних Силах України 37-ї Окремої бригади морської піхоти. Бригада відома тим, що розпочинала свій бойовий шлях у лютому 2022-му на позиціях острова Зміїний.
Далі був Донбас, а сьогодні «37-ма» в епіцентрі уваги гарячих подій на Херсонщині, де підрозділи ЗСУ сьогодні «вгризаються» у лівий берег Дніпра з метою розвитку подальшого наступу у бік узбережжя Азовського моря. Наш земляк працює у підрозділі артилерійської розвідки, де сьогодні на перших ролях – дрони багатьох модифікацій. Власне кажучи, морський піхотинець А.В.Дяченко і прибув на коротке «побачення» до Житомира, аби збудити увагу місцевого бізнесового середовища до потреб 37-ї бригади морських піхотинців.
«У нашій бригаді добре знають Житомир і в ній нині служать чимало житомирян, – каже Андрій Дяченко. – Про Житомир знають хоча б через те, що мерія міста вже неодноразово відгукувалася на прохання морських піхотинців. Зверталися безпосередньо до міського голови Сухомлина і варто зауважити, що він дуже уважно поставився до наших прохань. Автотехніку трохи підшаманили, а чого варті генератори, які нам передала мерія Житомира. Загалом допомоги Житомирська міськрада спорядила для нашої бригади на добрячий мільйон гривень».
На наше запитання, чи не пробував Андрій, як колишній депутат обласної ради, завітати до місця своєї колишньої роботи, аби пошукати підтримки (а ще краще – конкретної допомоги) у середовищі депутатів нинішнього скликання. «Чого ж, заходив і до обласної ради. Ну, не міг не зайти, бо ж тягне і кортить побачить , чим саме займаються депутати військового «призову» у цей непростий час. Загалом цікаво вийшло і навіть кумедно трохи, бо вже на вході до приміщення мене намагалися зупинити гарно озброєні нацгвардійці, пояснюючи мені, що «сюди не можна». Звісно ж, після боїв у лісопосадках Донбасу, після форсувань Дніпра під Херсоном почути отаке « сюди ніззя» було якось не по собі. Зрозуміло, що я не міг не потрапити до кабінетів обласної ради, аби спробувати побачити когось із депутатів. Можна навіть сказати, що мені повезло, бо якраз у цей день депутати із бюджетної комісії готувались до бюджетної сесії, яка має відбутися на днях.
Поспілкувався із депутатами, згадав про колишні цифри та показники, але увесь час мене не покидала думка про те, що далеко не всім у Житомирі, як глибоко тиловому місті, зрозуміло, що саме потрібно для нашої країни. Навіть депутати, які вирішують долю сотень мільйонів гривень обласного бюджету у 2024-му році, не сповна усвідомлюють, наскільки складною є обстановка в Україні. Адже скоро минає два роки від початку масованого вторгнення російського загарбника, а ми й досі не розуміємо, що проектно –кошторисні документи будуть востребувані вже тільки і опісля нашої перемоги. Так само, як і ремонти пішохідних доріжок чи реконструкції ліцеїв, шкіл і т.п., на які з бюджету області передбачаються сотні мільйонів гривень. Але ж «Мавік», який конче необхідний артилеристам- розвідникам і які ми дуже активно використовуємо у щоденних боях, коштує щонайменше 80 тисяч гривень. Але вони потрібні просто край як. Я говорив із депутатами із бюджетної комісії і вони тут же, за рахунок власних чи особистих коштів погодилися і пообіцяли купити два таких «Мавіки». Це добре, і я , і мої побратими із бригади морської піхоти, будемо дуже вдячні їм за це. Однак питання варто ставити не так: адже кошти , які називають донатами і які збирають наші пересічні громадяни від учня – другокласника до бабусі-пенсіонерки, не порятують ЗСУ. Не посилять боєздатності їх підрозділів, бо тут мають «ходити» інші ресурси, інші масштаби, які може забезпечити влада. Ось якраз тут доводиться дивуватися тому спокою, який у Житомирі дуже відчувається і сприймається трохи дико. Адже питання все ще стоїть про існування нашої держави. Про те, що школи будуть потрібні лише у тім випадку, коли окупант не матиме жодних шансів навіть зазіхати на нашу територію і на нашу землю. А для цього потрібні патрони, снаряди, ракети, власна артилерія, танки. Ми все це можемо виробляти, але чомусь і поки що робимо дуже мало. Якщо точніше – критично мало. Депутатські сесії, на яких вирішуються абсолютно безглузді з точки зору безпеки країни питання. Про передачу санаторію «Дениші», про об’єднання музеїв, про виділення земельних ділянок під житлову забудову. Так, це потрібно. Це мабуть варто розглядати і вирішувати! Але – де оборона і безпека? Чому й досі у Житомирі не виробляють набоїв для стрілецької зброї? Адже та ж таки Росія просто галопом прискорює темпи виробництва зброї. І ми дивуємося, що вони знову нас випереджають. Тепер – вже у дронах, які надходять у підрозділи рашистського війська щодня сотнями і вже навіть тисячами. А тут можна почути суперечки, чи ставити ялинку чи влаштовувати святкові ігрища? Панове депутати, хотілося б запитати – можливо ви чогось не розумієте? Чи й досі чекаєте вдалого та переможного контрнаступу ЗСУ? Ми справді будемо наступати, але спочатку давайте подумаємо – було б чим!
Ось такі враження у колишнього депутата Житомирської облради, також колишнього голови райдержадміністрації, а тепер – військовослужбовця 37-ї бригади морської піхоти ЗСУ. Вдома Андрій Дяченко побув два дні і знову – на Херсон! Настрій у нього – так собі, але каже, що бували й гірші часи. Зараз Андрій дуже сподівається, що його рідний Житомир разом із іншими регіонами України, де обстрілів ніколи не було, і де про війну нагадують сигнали повітряної тривоги, все ж таки налаштується на трохи інший лад. На роботу, на тяжку, щохвилинну і цілодобову роботу задля перемоги. Бо інакше – бути просто не може!
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city


«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації


