Віталій Мельничук: 1 Грудня! Саме так, з Великої літери!
Результати Всенародного референдуму 1 грудня 1991 року відобразили глибинне прагнення українського народу мати власну незалежну державу. 21 мільйон 804 тисячі 71 громадянин України своїми голосами «Так» підтримали Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою України першого скликання. А це означало, що 90,3 % громадянина України сказали: «Так, ми підтверджуємо Акт проголошення Незалежності», що й поставило останню крапку в утвердженні новітньої української державності.
До речі, у Криму сказали «Так, підтримуємо Акт проголошення незалежності» 54,2 % громадянина, у Севастополі — 57,1 %, а в Донецькій і в Луганській областях — 83,9 %, у Житомирській області — 95,1 %, в Івано-Франківщині — 98,4 %, у Львівщині — 97,5 %, у Харківщині — 86,3 %, на Запоріжжі — 90,7 %, в Одещині — 85,4 %… Не було в Україні жодного міста, села, будь-якого населеного пункту, де голоси «Так» були б в меншості.
Що цікаво, що українці за результатами Референдуму виконали всі жорсткі формальні юридичні вимоги, які тоді діяли відповідно до закону СРСР «Про порядок виходу (чи як тоді сумно жартували «невиходу») союзних республік зі складу СРСР».
Згідно із цими вимогами мало проголосувати «Так» не менше двох третин від тих, хто мав право голосу (це сталося); якщо в складі республіки є автономія, то там — не менше половини «Так» (Кримська автономія проголосувала 54,2 % «так») та інші вимоги, які були теж повністю виконані.
Разом з фактом такого потужного волевиявлення українських громадян ці формальні ознаки були важливими й для подальшого міжнародного визнання України.
Після оприлюднення результатів Референдуму почався процес лавиноподібного визнання України як незалежної держави найпотужнішими державами світу.
Схиляю голову перед мудрістю і світлою пам’яттю трьох великих українців, народних депутатів України першого скликання.
Перед Левком Лук’яненком, який переконав депутатів Народної Ради (опозиції у Верховній Раді) голосувати 24 серпня 1991 року насамперед не за заборону КПРС (це можна зробити пізніше, що і сталося), а за проголошення Незалежності. Перед Ігорем Юхновським, який всупереч думці навіть частини членів Народної Ради тоді 24 серпня 1991 року зумів твердо й спокійно переконати всіх, що обов’язково треба виносити питання проголошення Акту незалежності на Всенародний референдум. Перед Степаном Хмарою, який пропонував 1 грудня 1991 року проводити не Президентські (що можна було зробити пізніше), а Парламентські вибори і якого, на жаль, не послухалась…
Війна з Росією, яка триває вже скоро 12 років – це війна за нашу незалежність, відкладена на 23 роки з 1 грудня 1991 року. Та бути по-іншому навряд чи могло. Російська імперія ніколи не відпускала поневолені нею народи без крові, тим паче української. Бо незалежна українська держава стала непробивним муром проти відродження й розширення імперії.
Без України, чию історію росіяни крали, без освічених і працелюбних наших земляків, без українців-воїнів у складі своєї армії російська імперія існувати не може.
Тож не дивно, що сьогодні московський агресор хоче знищити не тільки державну незалежність України, а й українську націю, мову, культуру, духовність; хоче занапастити славні імена наших провідників, стерти історичну пам’ять українського народу про багатовікову боротьбу за незалежність, знищити пам’ять про історичну тяглість українського державотворення, традиції патріотизму й державності.
І якби на початку 1990-х ми не відновили державність, не проголосили незалежність, не провели Референдум, не створили власної самостійної держави, то сьогодні, через 34 роки, на території нинішньої України було б, як в часи російської імперії до 1917-го, дев’ять російських губерній. Активних українців було б знищено, непокірних депортовано, інших асимільовано в «русскій мір» як це вже сталося з народами, поневоленими Росією, і як це відбувається сьогодні на окупованих землях України.
Росіяни ведуть проти нас війну на знищення — екзистенційну війну, а ми боремося за власну державну незалежність, гідність і свободу.
Тому шануймо цей день — 1 Грудня. Це наш день!
Повний текст статті в «Українському Тижні»
Віталій Мельничук (Vitaliy Melnychuk) – Народний депутат України першого скликання, перший обраний Житомирський міський голова
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації