У Верховній Раді з’явилася ініціатива, яка може перетворити шкільну систему з тонко збалансованого механізму на хитку піраміду: пропонують підняти педагогічне навантаження з 18 до 22 навчальних годин на тиждень. На папері — це лише цифри. Насправді — це людські долі, навчальні результати, мотивація й майбутнє професії, яка й так на межі выгорання.
Нині профспілка працівників освіти і науки б’є на сполох: така зміна «загрожує скороченням на 22,2% ставок учителів та, як наслідок, звільненням понад 70 тисяч педагогів». Їхній аргумент простий і жорсткий — якщо одна й та ж робота буде перекладена на меншу кількість людей, платформа й якість освіти похитнуться.
З іншого боку, голова профільного комітету Сергій Бабак наводить іншу арифметику: усе нібито в межах контролю — існують вільні вакансії, а пропозиція щодо переукладання трудових договорів і гарантій навчального навантаження має захистити права вчителів. За його підрахунками, з 315 819 ставок шкіл фактично закрито 271 891 — отже нібито є резерви, і реальне «скорочення» могло б бути не таким великим. Бабак також стверджує, що при підвищенні окладів у проєкті держбюджету зарплати навіть зростуть.
Але цифри — це не вся картина. Ось чому підвищення навантаження — погана ідея.
1. Якість навчання vs кількість годин
Педагог — це не лише «маятник» між партою та дошкою. Це планування, підготовка завдань, індивідуальні консультації, перевірка зошитів, співпраця з батьками, робота з дітьми з ООП, позакласна робота. Збільшення навантаження на 22% автоматично підмінює якість цифрою: більше годин означає менше часу на підготовку й індивідуальний підхід. Школа перетвориться на конвеєр подачі матеріалу, а не на простір формування мислення.
2. Вигорання й відтік кадрів
Професія вчителя вже зараз однією ногою на межі: низькі зарплати, бюрократія, збільшені позаурочні вимоги. Додаткові години — це ще один крок до вигорання. І це не про «хто бажає — той залишиться». Це про те, що ті, хто може піти — підуть, залишивши «баласт» у вигляді нестачі кадрів саме там, де вони найбільше потрібні: у селах, у прифронтових громадах, у спеціалізованих класах. Профспілка прогнозує більш ніж 70 тисяч звільнень — і це реальна загроза для системи, а не гіпотетичний жах.
3. Нерівність та удар по сільській школі
У великих містах школа має можливість «перекривати» навантаження за рахунок інших співробітників, спецкурсів, сумісництва та ресурсів. У селах же одна ставка часто — це весь учитель школи. Підвищення навантаження без одночасного підвищення оплати та створення стимулів для працевлаштування в селі просто заморозить локальні громади без вчителя. І тоді діти опиняться перед вибором: або автобус у сусіднє село, або онлайн-уроки низької якості.
4. Ризик формального «перерозподілу» замість реальних реформ
Запропоноване переукладення трудових договорів і покладання додаткових годин може мати прикриття у вигляді «реформи ефективності». Але під цією тезою легко приховати звільнення, скорочення доплат за педагогічні звання чи вислугу років, скасування надбавок — те, що профспілка вже назвала реальними загрозами. Контроль за тим, щоб «ніхто не залишився без роботи», — декларативний; на практиці ж чуття економії часто виявляється сильнішим за гарантії.

5. Уроки мотивації — не через багатогодинний режим
Навіть якщо в результаті форми зарплати зростуть для тих, хто погодиться працювати 22 години, питання мотивації не вирішиться грошима на одиницю часу. Мотивація вчителя — це повага, автономія в професії, можливість професійного росту, людяні умови праці, підтримка у складних класах і справедлива оплата. Примусове підвищення навантаження може знищити те небагате почуття гідності, що лишилося у багатьох педагогів.
Що робити замість «нарізання годин»
Якщо держава дійсно прагне підвищити якість освіти і скоротити дефіцит ставок — є інший шлях, конструктивніший і значно дешевший у довгостроковій перспективі:
- Інвестувати в молодих учителів і сільську мережу — підвищення зарплат у поєднанні з програмами житла, надбавками та освітніми стажуваннями.
- Зменшувати адміністративне навантаження — повернутися до цифрових сервісів і делегувати частину паперової роботи на місця.
- Залучити асистентів вчителя й фахівців з інклюзії — щоб учитель не був одноосібним «усім на всіх».
- Пілотні проєкти — перш ніж змінювати норму для всієї країни, випробувати модель 22 годин у пілотних школах із гарантією фінансування й оцінити вплив на якість.
- Прозора система перерахунків та гарантій — якщо навантаження змінюють, має бути чітко прописана механіка оплати, збереження надбавок та захист прав працюючих.
Висновок: цифри не замінять людяності
Освіта — це не бухгалтерський баланс годин. Це живий процес, у якому ключовим ресурсом є людина-вчитель. Чим більше вимог ми ставимо до педагогів без реальної підтримки — тим швидше втрачаємо якість освіти й марнуємо інвестиції у знищення потенціалу майбутніх поколінь.
Якщо влада дійсно прагне системних змін — нехай почне з діалогу з тими, хто щодня стоїть біля дошки. І нехай цифри служать не економії бюджету, а інвестиціям у компетентного, мотивованого й шанованого вчителя. Бо без нього державі не врятувати жодних реформ.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city


«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації

