До 99-річчя від дня народження видатного житомирського поета
6 листопада минає 99 років від дня народження Михайла Даниловича Клименка — поета-лірика, журналіста, засновника Житомирської обласної письменницької організації, чия творчість назавжди увійшла в історію української літератури. Його поетичне слово — це ніжність до рідного краю, філософія людяності, любов до землі, на якій він народився і жив.
Дитинство і шлях у поезію
Михайло Клименко народився 6 листопада 1926 року в селі Левкові Житомирського району в родині землеробів. Змалку він відчув, як пахне земля після дощу, як сходить жито і як тяжко працюють руки селян. Ця любов до рідної ниви згодом проросте в його поезіях рядками про Полісся, людську працю й духовну силу українців.
Після війни, яка відібрала в нього батька, Михайло закінчив Крошнянський сільськогосподарський технікум (нині — Житомирський агротехнічний коледж) і працював агрономом у рідному селі. Але поряд із роботою в полі зріло інше покликання — писати вірші. Його перші поезії з’явилися в місцевій і республіканській пресі ще під час навчання.
Поет, який поєднав традицію і новаторство
У 1956 році вийшла його перша збірка «Сині очі весни», редагована видатним літературознавцем Леонідом Новиченком і благословлена самим Максимом Рильським. Рильський тоді писав: «Вірші Клименка дихають Поліссям, чистим повітрям і любов’ю до життя».
За кілька років Михайла Клименка прийняли до Спілки письменників СРСР. Він навчався на Вищих літературних курсах у Москві, а повернувшись, став літературним редактором газети «Радянська Житомирщина», де пропрацював понад два десятиліття.
Його поетична палітра — надзвичайно широка: від ніжної інтимної лірики до філософських роздумів і громадянських мотивів. У поезіях «Якби не ти…», «Яблунева балада», «Полк», «Могили не мовчать» звучить і щем, і гордість, і тиха мужність.
Михайло Клименко одним із перших в українській літературі почав використовувати жанр хокку — коротку японську форму, яка вимагає від автора особливої точності слова і внутрішньої тиші. Він експериментував із верлібром, білим віршем, танкою, рубаї, і водночас залишався вірним українському ритму й духу.
Людина великої душі
У 1970 році Михайло Клименко став лауреатом обласної премії імені М. Шпака за високий професіоналізм і вклад у виховання молоді. Він був багаторічним керівником поетичної студії при Спілці письменників, де навчав і підтримував молодих авторів. Багато з них і нині називають себе «учнями клименківської школи».
У 1995 році він першим в Україні отримав Всеукраїнську премію імені Івана Огієнка за видатний внесок у розвиток національної літератури.
Спадщина, яка триває
За життя Михайло Клименко видав понад п’ятнадцять поетичних збірок, серед яких «Далі голубині», «Зажнив’я», «Чорнозем», «Глибока струна», «Зелене прозріння», «Призначаю побачення рястові», «Обрії кличуть». Уже після його смерті, у 2014 році, вийшла посмертна книга «Сад мого життя», що стала духовним підсумком творчого шляху поета.
Михайло Данилович пішов із життя 5 лютого 1998 року. Його могила — в рідному Левкові, поруч із землею, яку він так любив.
Пам’ять і сьогодення
Сьогодні в Житомирі діє літературно-мистецька студія імені Михайла Клименка, а з 2011 року встановлена Премія його імені, якою відзначають як відомих письменників, так і молодих авторів Полісся.
Пам’ять про нього живе не лише у віршах, а й у серцях тих, хто вчився в нього бачити красу буденного. Михайло Клименко залишився символом щирої поетичної мови, духовної рівноваги й любові до України.
«Поезія — це не рядки на папері. Це подих землі, якою йду босоніж», — любив повторювати він.
Довідка:
Михайло Клименко (1926–1998) — поет-лірик, журналіст, член Спілки письменників СРСР, лауреат премій ім. М. Шпака та І. Огієнка. Один із перших в українській літературі, хто розробляв форму хокку. Його діти — художник Петро, поетеса Наталія та майстер художнього дерева Віталій Клименки — продовжили родинну творчу традицію.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city


«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації


