У Житомирі під тиском воєнного стану та «оптимізації» бюджетних видатків закривають групу «Козачки» в Центрі розвитку дитини №53. Здавалося б, звичайне управлінське рішення: замість трьох молодших груп залишити дві, по 28 дітей у кожній. Проте за сухими цифрами криється те, чого не виміряти жодною калькуляцією, — дитинство.
Дитячі голоси серед новобудов
На Польському бульварі щоранку чути мам із візочками. Район розростається, будуються багатоповерхівки й будинки для переселенців. Тутешні малюки, здавалося б, мали б іти у найближчий садочок — під самісінькими вікнами. Але замість нових можливостей батьки чують інше: «групу закривають».
Іронія долі: саме в «Козачках» нещодавно замінили вікна, облаштували шафки, полагодили опалення. Група, яка була однією з найхолодніших у садочку, нарешті перетворилася на затишний простір. Та замість того, щоб наповнювати кімнату дитячим сміхом, її двері можуть замкнути.
28 — це цифра, не діти
Офіційне пояснення просте: «зекономимо». Неформальне — «діти все витримають». Але за сухим «28 у групі» ховається реальність: двоє чи троє дітей з інклюзією, які потребують індивідуальної уваги, вихователі, які фізично не зможуть обійняти всіх, кімнати, що не розраховані на таку кількість малюків.
Коли трирічний малюк тягне руку, щоб показати малюнок, а вихователька розривається між двадцятьма такими руками — чи можна назвати це освітою? Чи не перетворюється група тоді на склад для дитячих тіл, а не простір для формування маленьких особистостей?
Педагоги з великих літер
«Козачки» — це не лише кімната й шафки. Це вихователі, яких знають на ім’я: Алла Громнадзка, Наташа Савіна. Вони вміють знаходити підхід до кожного, сіяти любов там, де інші бачать проблему. Саме вони допомагали дітям з інклюзією впевнено крокувати вперед, показуючи, що кордони існують тільки у нашій байдужості.
Та хто утримається на посаді, якщо групи скоротять, а навантаження зросте? Педагог із «великим серцем» не може жити на мізерні кілька тисяч і відчуття, що його працю обнулили. І тоді під ніж піде не лише група, а й професійність, і досвід, і традиція.
Садочок як ласий шматок
Поки чиновники рапортують про «раціоналізацію», батьки бачать інший сценарій: щороку груп ставатиме менше, дітей — теж, а педагогів катастрофічно не вистачатиме. І одного дня на місці садочка з басейном та укриттям виросте зовсім інший заклад — приватний бізнес для обраних, але вже точно не простір для громади.
Це — реальність, яку ми вже бачили у багатьох містах: спершу «економія», потім «невигідність», і нарешті — тиша, на якій заробляють.
Майбутнє у кулаці чиновника
Закриття «Козачків» — це не просто про одну групу. Це історія про те, як легко можна відрізати шматок дитинства, заховавши його за словом «оптимізація». У воєнному Житомирі діти й так живуть у світі тривог та укриттів. А тепер їм кажуть: місця для вас немає, тісніться.
Можливо, чиновникам варто бодай раз пройтися тим самим Польським бульваром, де мам із візочками — як грибів після дощу, і чесно відповісти: кого вони економлять — бюджет чи майбутнє?
Бо насправді економія на дітях — це завжди витрати. Лише не сьогодні, а завтра. І рахунок заплатимо всі ми.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації