В одному зі своїх творів відомий український письменник, уродженець Житомира Валерій Шевчук згадував міські водяні колонки — невід’ємну частину повсякденного життя містян у XX столітті. Для кількох поколінь вони були не просто джерелом води, а й місцем зустрічей, розмов, своєрідними “точками” на мапі міських дворів. Сьогодні ці колонки зникають — і разом із ними зникає пласт міської історії.
Краєзнавці нагадують: у 1950–1970-х роках у Житомирі працювало понад 300 колонок. З них збереглася лише незначна частина, і кожна з них заслуговує на охорону. У багатьох містах Європи подібні водорозбірні колонки реставрують, надають їм декоративного вигляду і перетворюють на туристичні атракції. У Житомирі ж їх, схоже, чекає лише газоріз.
В соціальних мережах з’являються фото того, як зникає старий Житомир. Зникає не тільки тому що прийшов час, а зникає сам дух Житомира, тому що люди, які раптово почали називати себе Житомирянами самі знищують ті маленькі клаптики історії міста, які ще десь залишилися. Так по колишній вулиці Лермонтовській, яку зараз вже перейменовали на вулицю Шляхетну.
Відповідне рішення було ухвалено на 31-й сесії Житомирської міської ради.
В документі пояснюють, що на цій вулиці в минулому розташовувався пансіон шляхетних дівчат. Ця вулиця була заселена заможними людьми дворянами, шляхтою.
Якою «шляхтою» заселена ця вулиця зараз можна тільки здогадуватися, адже один з мешканців вирішив «поширити своє подвір’я» та просто зніс старовинну водяну колонку, які Житомирський водоканал встановлював ще на початку минулого століття. Історія зникає не тільки тому, що змінюється час, но й тому, що люди, які повинні були піклуватися цією історією, пишатися нею, радіти за неї, просто з особистих меркантильних мотивів знищили її.
З тієї ж самої причини велика кількість будинків по всьому Житомиру, які навіть мають охоронні пам’ятні таблички, просто зникають в нікуди. І потім про це навіть ніхто не згадує. Ну, зникла пам’ятка історії, а мабуть її й взагалі не було.
Проблема ще в тому, що змінилося населення Житомира. Замість корінних Житомирян, які просто зараз знищені часом, прийшли ті, в кого немає власної історії, а міська їм зовсім не цікава. Тому й знищують вони все, адже не відчувають себе в місті господарями, мешканцями старовинного чудового, надавшого цьому світові багато цікавих постатей та історій, величнейшого Поліського міста. І це дуже прикро.
А щодо водонапірної колонки, то напевно все ж зацікавляться цією проблемою в Житомирській мерії, чи в Житомирводоканалі, або хтось з краєзнавців зверне на це увагу. І маленька частинка Житомира збережеться.
Невже нові мешканці, яким щойно відкрилися ці вулички, не мають своєї історії? Невже їм байдуже, що вони стоять на землі, яка колись виховувала покоління й просвітлювала культуру Полісся? Те, що нині купа будинків із охоронними табличками зникає — це не форс-мажор, а показник — кімната в душі громади порожніє.
Та не лише Шляхетна страждає. Замкова гора — колись тихе місце для прогулянок, де шум не закриває голос дерева — зараз виглядає як сміттєзвалище. Телеграм-канали живлять фото: купи пляшок, вщент зіпсований задум громадського простору, а пам’ятний знак, що символізує заснування міста, всіяний сміттям — і навіть бруківку на пагорбі навколо нього розбирають, ніби це просто майдан. І питання — «що робити з бидлом?» — звучить не як заклик до справедливості, а як крик душі, що ламається об стіну байдужості.
Місто — це не бетон і асфальт. Це — пам’ять. І доки ми не почнемо захищати цю пам’ять, поки Захід не почує, що вулиці помирають не з часом, а з байдужими руками — доти ми зникаємо. Бо коли зникає кам’яниця, зникає Житомир.
Гостре, але не прикро. Ностальгія без зневіри — це все, що лишається, коли кам’яницю розбирає час, а не рука історика.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації