У липневу ніч з 6 на 7 1907 року житомирська жандармерія не спала…
Житомирська анархія.
Гей, яблучко! Цвіту ясного,
Бий білого москаля,
Бий і красного!
Давно підмічено істориками: українці (принаймні найсвідоміші з них) у всі часи виявляли чудеса самоорганізації, самопожертви, єднання навколо певної ідеї. Разом з тим ці чудеса завжди розбивалися трагічною реальністю суперечок, сваволі, захмарних амбіцій лідерів, та зневірою цих лідерів у власному народі. Це відзначив ще Прокопій Кесарійський у наших далеких предків. Але саме ці якості самоорганізації, відроджуючись щоразу в нових економічних та політичних реаліях і дали нам Запорізьку Січ, махновське Гуляйполе, Поліську Січ, УПА, волонтерство, обидва Майдани, добробати, усі війни з москалями. Анархія у нас в генах… Ми і без держави, і без вашого «умілого керівництва» знаємо що нам робити. Останні сплеск антикорупційних акцій показав, що традиція жива і в часи інформаційного суспільства. Молодь, яка мало що знає про анархізм ( чи анархо-синдикалізм, про Махно, може, щось колись вчила), яка виросла в гаджетах – вийшла як і їх прадіди, діди, батьки. І влада, схоже, злякалась. Бо сьогодні картонки – завтра махновські тачанки чи «бандерівське смузі» та автомати… І не шукайте якихось зовнішніх впливів, не шукайте раціональних пояснень: це наша земля, це наші гени виводять покоління за поколінням за дніпровські пороги, у гайдамаки, у січові стрільці, на махновські тачанки, в петлюрівські сотні, в упівські криївки, намети на Майданах… Вперто, постійно, а у найважчі часи, навіть приречено…
Житомир теж був одним із центрів анархістського руху. Ще 1904 року тут утворена перша анархістська група. Вони не лише поширювали анархістську нелегальну літературу, створювали робітничі гуртки, а й самі на гектографі друкували листівки, організовували та очолювали робітничі страйки, використовували терор, як засіб боротьби. Завдяки їх впливу на «Федерацію робітників гнутих меблів», організували страйк за участю майже 500 робітників. Успішним став страйк заготівельників у Бердичеві. Житомирські анархісти навіть зробили спробу підірвати Житомирське охоронне відділення в грудні 1905 р. Це привело до арешту 15 анархістів (Ю. З. Ярчук та ін.) Така бурхлива діяльність потребувала значних коштів. Слово «еспропріація» мало означати відновлення майнової рівності та соціальної справедливості, в умовах царської Росії його розуміли як «грабуй награбоване». Пограбування банкірської контори братів Ратнерів стало найрезонанснішим «ексом» житомирських анархістів. Жандармерія цілком обґрунтовано вважала анархістів найнебезпечнішими революціонерами. Працювали шпигуни, обшуки, арешти – так традиційно реагувала влада. У лютому 1906 р. житомирські анархістські групи були розгромлені поліцією, у вересні 1906 р. ще 30 анархістів було заарештовано, але через місяць група відродилася. Анархісти Житомира відновили друкарню, видали кілька накладів листівок. На початку 1907 р. вони влаштували кілька вибухів магазинів, вбили двох городових. Нові провали анархістського підпілля в губернії сталися у квітні 1907 р. В лютому, грудні 1906 р., на початку 1907 р. у Бердичеві анархістські групи також були розгромлені поліцією.
Якраз у липні в ніч з 6 на 7 липня 1907 року жандарми ліквідували ряд конспіративних квартир в Житомирі. Тут було виявлено велику кількість забороненої літератури, зокрема «Совість замовника», «Чим люди живуть», «Еволюція, революція та анархістські ідеали». Заарештовано керівників організації С. Окіня, Ш. Местецького, Я. Шумського. А на Ново-Північній вулиці виявили лабораторію з виготовлення бомб. Арешти та суди – і 18 чоловік потрапило на каторгу. Анархісти здійснювали експропріації і поза своїми містами. Так, одеські анархісти проводили експропріації у нашому Бердичеві. На Житомирщині у 1907– 1908 рр. анархісти-синдикалісти і анархісти-комуністи діяли в Бердичеві та Радомишлі. У Житомирі 1908 р. діяла анархістська група І. Загурського, що мала лабораторію з виготовлення бомб й друкарню, підтримувала зв’язок із Києвом та Мінськом. З Варшави до Житомира приїхало три анархісти, щоб допомогти місцевим анархістам підірвати жандармське відділення. В червні і вересні 1908 р. у Житомирі пройшли арешти анархістів, вони втратили друкарню і 2/3 складу групи, залишки групи продовжували діяти аж до 1912 р. У 1908 р. анархістські групи в Вінниці та Бердичеві теж мали підпільні друкарні, видавали листівки. В грудні 1908 р. керівник групи К. М. Ердалевський був вистежений поліцією, під час арешту він покінчив життя самогубством . Група анархістів-комуністів Бердичева «Буревісник», восени 1907 р., скоїла експропріацію банківської контори, у лютому 1908 р. — вбивство пристава та городового. Влітку 1908 р. у перестрілці з поліцією були вбиті організатор групи Я. Андрійчук, бойовик С. Любович, заарештовано шість членів групи . У Волинській губернії 1908– 1910 рр. у Луцьку, Рівному, Острозі, Овручі, Володимирі-Волинському, Заславлі, Радомишлі продовжували діяти анархістські групи, які складалися з єврейської молоді, мали контакт з центром анархізму в Білостоці, звідки отримували листівки і зброю . Анархісти Житомирщини спочатку орієнтувалися орієнтувалася на російську емігрантську групу «Хліб і Воля», що базувалася в Лондоні. Це був один із варіантів анархо-комунізму. Пізніше житомирці перейшли на платформу «Чорного прапора» і “Набату”
Анархісти, як і багато хто в бурхливі часи революцій та війн шукали той «єдиний правильний» шлях. А доля розпоряджалася дещо інакше. З ким тільки не доводилось боротись чи співробітничати анархістам. А всі лишень намагалися їх використати й знищити. Ось для прикладу життя найвідомішого анархіста родом з Житомирщини.
Житомирщина дала світові кілька відомих діячів анархізму. Найвизначнішим попередником анархістів наших часів Юрія Анісімова та Костянтина Гая ( Костя-анархіст, Костянтин Гулюк, отець Костянтин – це все він) на житомирських теренах слід вважати Арона Давидовича Барона (1 липня 1891 — 12 серпня 1937) — анархіста із Гнильця. Саме в цьому селі він народився. Тоді це була Київська губернія, а тепер – село Долинівка Брусилівського району. Знали його також як Факторовича, Канторовича, Полєвого. Де він лише не сидів, які влади його не намагалися знищити. Від США до Новосибірська (тоді ще Новоніколаєвська), Соловків і Тобольська. Вже у 15 років був заарештований вперше за участь у страйковому русі Київського союзу пекарів 1906 року. Малого заслали аж до Сибіру. Та Арончик, виявилося, був непосидючим – втік до США. А там, на волі, активно діє у анархо-синдикалістському русі разом зі свою дружиною Фанею Онисимівною Барон. У Чикаго в 1915 році разом з Люсі Парсонс редагував газету «Алярм» ( «Alarm», – «Набат», «Сполох»). У тому ж Чикаго на демонстрації безробітних був у перших рядах, бився з поліцією, був сильно побитий. За час перебування у США арештовувався кілька разів, але ненадовго. Аж тут 1917 рік. Вже у червні Арон з дружиною повернулися до Києва. Стає депутатом Київської Ради робітничих депутатів від профспілка пекарів. Але тікаючи від австро-угорських військ на початку 1918 року у червні багато анархістів опиняються у Ростові-на-Дону. Там знову проводять «екси» у місцевих підприємців, звільняють з тепер уже радянських тюрем в’язнів. Далі бої біля Цирицина, знову конфлікти з «совєтами» і роззброєння загонів анархістів комуністами. Барон – невтомний організатор конфедерації усіх українських анархістів (КАУ). Вже в липні 1918 р. — в Курську, де працює над створенням Ініціативної групи «Набат» (Я. Суховольський (Алий), Й. Готман (Емігрант), М. І. Доленко (Чекерес), А. Д. Барон та ін.), що мала на меті утворення цієї самої КАУ. А вже восени доля його пересікається з Віталієм Примаковим. Вони створюють українську повстанську дивізію. А його брат Михайло Давидович Барон (1894 р.н., у селі Ходорків тепер. Житомирської області.) очолює тай самий Таращанський полк, що потім воював за червоних москалів на Житомирщині. Біографія брата –теж бурхлива. Теж загинув від комуністів. Тільки уже в 39-му…
В січні 1919 р. Арон разом з радянськими полками входить до Харкова, в лютому він вже в Катеринославі. Скрізь, де тільки може, створює осередки КАУ, що врешті-решт призводить до арешту. В Катеринославі та Кам’янську була заборонена лекція А. Д. Барона «Анархізм і радянська влада», в Катеринославі розігнані слухачі, що зібралися у театрі на його ж лекцію. Осередок катеринославського КАОУ «Набат» влада вигнала з приміщення, зайнятого «набатівцями». 8 лютого А. Д. Барон і Й. Готман (Емігрант) були заарештовані. Більшовицьке Бюро української печаті поширило інформацію про те, що в Катеринославі «роззброєна банда анархістів». 10 лютого Н. І. Махно отримав телеграму: «…новий більшовицький уряд починає розправу над революційними робітничими організаціями… Секретаріат конфедерації анархістських організацій України «Набат» впевнений в тому, що ви знайдете достатньо певних можливостей для протесту проти дій Катеринославського виконкому, міністра Аверіна та його керівництва — робітничо-селянського уряду України». Протести катеринославської профспілки шевців та Н. І. Махна (погрози відставкою з посади комбрига) проти свавілля більшовицької влади призвели до звільнення 11 лютого А. Д. Барона і Й. Гутмана (Емігранта), але у Катеринославі були заарештовані 13 «набатівців» (за іншими даними 7) за звинуваченням в антирадянській агітації. Мітинги і виступи анархістів були заборонені, газети «Набат», «Катеринославський набат» були закриті, їхній друк заборонено. Це відбулося після появи у газеті «Набат» (випуск 12) статті А. Д. Барона «Мы и они» з різкими висловами стосовно влади. 208 Проти А. Д. Барона було порушено карну справу.
Після звільнення Барон бере участь у другому районному з’їзді Рад Гуляйпільского району (12 —16 грудня 1919 р.), на якому закликав до створення безпартійних Рад, як інструмента місцевої влади. Після з’їзду відбув до Києва, де на початку квітня знову був заарештований ЧК. На першому з’їзді Конфедерації анархістів України, що проходив у Єлисаветграді з 2 по 7 квітня 1919 року заочно обраний до Секретаріату. Керівництво КАОУ «Набат» складалося із досвідчених і відомих у анархістських колах лідерів, що були знаними ідеологами і організаторами, мали досвід публіцистів і редакторів, знали іноземні мови, були між собою знайомі не один рік, були одного покоління — від 30 до 40 років. З лідерами махновського руху їх об’єднувала участь у революційних подіях в 1905– 1907 рр., але більшість «набатівців» були за кордоном, цього досвіду у махновців не було, бракувало їм також і освіти. Анархісти А. Д. Барон, М. Кліванський (Mрачний), сестри Авруцькі, «Арончик», перебралися з Харкова до Києва, а потім до Москви для створення «Всеросійської конфедерації «Набат», підготовки Всеросійського об’єднавчого анархістського з’їзду. До свого арешту у листопаді 1919 р. «набатівцям» вдалося створити підпільний «Московський союз робітників-анархістів «Набат» на платформі «єдиного анархізму», видати три номери нелегальної газети «Московский Набат» . У середині червня 1919 р. Н. І. Махно збирає свої загони, спочатку проти «білих», а з 8 липня — проти «червоних», об’єднавшись для цього у військовий союз з загонами отамана Н. О. Григор’єва. Махновські загони перебралися з гуляйпільського «вільного району» в степові райони Херсонщини. 10, 12 липня махновці нападають на «червоний» Єлізаветград. У січні — на початку лютого 1920 р. до Харкова з Москви повернувся А. Д. Барон, з Уралу — М. Кліванський (Мрачний), Я. Суховольський (Алий) подолав тиф і повернувся з Олександрівська до Харкова. Анархісти вважали, що махновський рух знищено, і намагалися легалізувати КАОУ «Набат» у нових умовах більшовистської диктатури, випускати газету «Набат». Б. Єленський згадував, що у «набатівців» знову був відкритий книжковий магазин в Харкові, але була «постійна загроза репресій ЧК, час від часу арештів», ці короткотривалі арешти, які повторювалися декілька разів, мали ціль деморалізувати анархістський рух. Для ліквідації анархістської опозиції по містах в Україну з Москви прибула спеціальна група чекістів на чолі з Ф. Я. Мартиновим, який вдалося розгромити частину анархістських груп в Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Олександрівську, Єлизаветграді. Були розстріляні або ув’язнені десятки анархістів-експропріаторів, що здобували гроші для структур анархістського підпілля. Арештовували його скрізь. І не завжди огрунтовано. В червняі1919 р. він був у Москві. На початку жовтня Барон знову потрапляє за ґрати — цього разу через підозру в причетності до вибуху будівлі Московського комітету РКП(б) у Леонтієвському провулку. У в’язниці він стає одним з організаторі слідчої комісії, створеної з арештованих легальних анархістів, яка намагалася відслідкувати обставини вибуху. В листопаді 1919 р., коли стала очевидною його непричетність до скоєного злочину, тяжко хворого на тиф Арона Барона випускають з в’язниці. На початку 1920 року Барон повертається до Харкова, бере участь у підпільних конференціях КАУ, що відбувалися в лютому та квітні. В травні — обирається представником Секретаріату «Набат» до Ради революційних повстанців при РПАУ. Як свідчить Іцхак Тепер, в червні Барон веде перемовини з Махном про створення безвладної території (анархічної республіки) на теренах Криму. Разом із Яковом Суховольским та Віктором Білашем виступає за створення Комісії з антимахновських справ (КАС) — своєрідної контррозвідки в лавах РПАУ. Влітку входить до редакції газети «Повстанець», що видається культурно-просвітницькою комісією, та намагається поширити свій вплив на повстанців Гуляйпільської та Новоспасівської груп анархістів. Це стало причиною конфлікту з Махном, внаслідок якого Барон в серпні 1920 року покидає РПАУ. У вересні 1920 року знову перебирається до Москви, де опиняється під вартою. На початку жовтня виходить із в’язниці завдяки військово-політичній угоді між РПАУ та радянською владою. Повертається до співпраці з РПАУ: з 1 листопада працює в газеті «Голос махновця», виступає у Харкові на заводах і фабриках, закладає підвалини анархо-синдикалістських професійних союзів, маючи на меті організацію всеукраїнського анархічного з’їзду. 29 листопада 1920 року вся редакція «Голосу махновця» була заарештована і в преважній своїй більшості розстріляна чекістами. Арешт в листопаді 1920 року в Харкові обернувся для Барона довгими місяцями позбавлення волі. На початку 1921 року його разом з іншими анархістами відправляють до Москви, де з квітня він перебуває під вартою в тюрмі Орловського централу. В листопаді 1922 року — назад до Харківської тюрми. Хоча невдовзі Барон й виходить на волю, але вже 18 грудня 1922 року він відправляється на Соловки відбувати дворічне покарання: спочатку Пертоминському, а згодом — в Кемському таборах. Протестуючи проти табірних порядків, запроваджених адміністрацією, в червні 1923 року намагався звести рахунки з життям самоспаленням. В грудні 1924 року виходить на волю та повертається до Москви. В січні 1925 року постановою Особливої наради при Колегії ОДПУ Барона висилають на чотири роки до Новоніколаєвська (нині — Новосибірськ). Після закінчення терміну заслання — нове покарання: висилка до Ташкенту строком на п’ять років. Коли у 1933 році Барон повернувся із Середньої Азії в європейську частину СРСР, йому було заборонене проживання у великих містах, тому він влаштувався у Воронежі економістом місцевого енерготресту. Але вже 27 січня 1934 року знову арешт: цього разу за вироком від 14 травня 1934 року — три роки позбавлення волі. Після відбування покарання Барон лишився на правах політичного засланця у Тобольську, де працював плановиком у місцевому торзі. Там же 20 березня 1937 року відбувся останній в його житті арешт. Через півроку за вироком Трійки Омського управління НКВС Барона Арона Давидовича 5 серпня 1937 р. було засуджено до страти, а 12 серпня 1937 року — розстріляно у Тобольську. А дружину Фаню, яка була анархо-синдикалісткою ще з 1912 року («Індустріальні робітники світу» США), одна із засновниць КАУ, 25.11.1920 арештувала Всеукраїнська ЧК в Харкові. Весною 1921р., як пригріло сонечко, разом з групою анархістів втекла Фаня з Рязанської тюрми. 17.8.1921 арештована знову і розстріляна за вироком ВЧК (гучна справа Льва Чорного і Фані Барон) Арона реабілітували 8 лютого 1957 року.
Ось, якщо коротко, так склалася доля найвідомішого анархіста з Житомира.
Світлина: Арон Барон у 1911 році.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації