31 років тому, 4 грудня вийшла в ефір перша передача Житомирського обласного телебачення. Це знакова, на той час подія стала наслідком системної роботи інженерів, телеоператорів, різних знавців, що мали попередній досвід роботи близької, або дотичної до телебачення.
Віктор Якович Бойко – очільник Житомирської обласної державної телерадіокомпанії, академік Євразійської академії телебачення та радіомовлення, член Спілки журналістів України, заслужений журналіст України, згадує про ці часи у своєму дописі в соціальній мережі Фейсбук.
«30 років тому, 4 грудня вийшла в ефір перша передача Житомирського обласного телебачення. Це знакова, на той час подія стала наслідком системної роботи інженерів, телеоператорів, різних знавців, що мали попередній досвід роботи близької, або дотичної до телебачення.
Головний інженер Леонід Омельченко прибув з Кіровоградського радіозаводу. Володимир Канцлер та Віталій Галак викладачі Житомирського військового училища.
Володимир Рубан, Микола Мартиненко, Тетяна Коробчук, Валерій Золотухін – з підприємств.
Володимир Кучеренко-випускник політехнічного інституту.
Журналісти на телебаченні теж прийшли різними шляхами, хто з газет, хто переселився з обласного радіо, а хто з університетської лави.
В перші роки велику популярність здобули програми Василя Головецького, Людмили Натикач, Одександра Крючкова, Володимира Савченка, згодом Констянтина Яновського, Анжеліки Нестерчук, Леоніда Харшана, Ірини Сайдуметової.
Довкруги вже визначних телемайстрів гуртувалась і зростала молодь. Це передусім Тетяна Лещенко, Віра Рачковська, Оксана Ковальчук, Михайло Синьогуб, Володимир Шолдрук, Ніна Собкович, Наталка Петрусенко. Кожен з них шукав та відточував свій творчий почерк, свою манеру подачі матеріалу, а разом був міцний колектив, в якому панувала творча піднесена атмосфера, а стосунки були дружніми та доброзичливими.
Першою скрипкою в цьому оркестрі був Василь Головецький, неперевершений стиліст, поціновувач і майстер слова. Це якісно позначалося на його публіцистичних програмах «Інтерв’ю про життя», «Вибір», «Мамина доля», «Земляки». Герої цих програм робітники і селяни, вчителі і медики, пенсіонери і високі державні мужі, студенти і бізнесмени, митці і фермери, політики і закордонні гості. Людмила Натикач прийшла на телебачення з газети «Житомирщина» і з перших кроків заявила свою телемайстерність особливо програмою «Червона калина», адже калина прекрасна у своєму білому цвітінні, з червоними, ніби пролита за рідну землю кров, і гіркуватими, мов наша доля ягодами-то символ України. Програма, її гості нагадували людям, що ми велика європейська нація з древньою і прекрасною культурою, багатою історією, широкими можливостями і працьовитим, добрим народом. Програма виховувала почуття патріотизму, працювала на утвердження національної ідеї.
Випускник театрального інституту Леонід Ярмаченко, попередньо встиг попрацювати актором і режисером. Отож швидко опанував «кухню» телеведучого. На екрані цілковито володів темою. Його неповторний баритон, впевненість, максимальна розкутість, чиста, виразна мова, вміння чути і вміння спілкуватись все це лягло в основу телемайстерності ведучого, стало способом його творчого життя і мислення.
Програми циклу «Жили собі», мали великий резонанс. Кожна передача це життєва історія про добро і зло, зустріч і розлуку, дружбу і зраду.
У творчих змаганнях на Всеукраїнських та міжнародних фестивалях телефільми Леоніда Ярмаченка завжди були родзинкою, детонували дискусіями серед колег-журналістів.
Ось назви деяких «Зозулині діти», «Нашестя», «Остання вечеря», «Серед вовків».
Серед телевізійного загалу виокремлювалась системністю, організованістю і вимогливістю Ніна Собкович. Пригадую її улюблену фразу, яку вона завжди повторювала тому хто «накосячив» «І ти думаєш, що змусиш це когось слухати і дивитись?» Не всім така критика подобалась, але сприймалась як належне. Адже всі знали, її жертовну відданість роботі, щедрість на ідеї, готовність підставити плече в скруту, прийти в студію і в останню хвилину врятувати ефір, все це властиве Ніні Собкович.
Володимир Савченко-перший головний режисер, заслужений артист України мав театральну і філологічну освіту. Творчий універсал. Актор і режисер став ще й успішним журналістом. В знакових програмах «Поетична альтанка», «Тетерів» вів розмову з акторами, художниками, письменниками. Закоханий в народний хоровий спів запрошував до студії колективи із далеких поліських сіл. Українська народна пісня, то цінний скарб, який треба дбайливо зберігати. Випускницю факультету журналістики Львівського університету, Тетяну Лещенко можна назвати революціонеркою, яка докорінно змінила інформаційну службу. В 2002 році я побував в Лондонському офісі ВВС і побачив, як організовано медіа-структуру. Розповів про це Тетяні. Вона з ентузіазмом сприйняла ідею створення «ньюз-руму». А вже через кілька місяців проект запрацював. Зелену вулицю зробили молодим журналістам тим, хто мав небагато досвіду, але був налаштований щоденно пізнавати світ, та з інформаційного виру вирізняти головне.
Так започаткувалась мультимедійна програма, а з нею журналісти -універсали, які виїжджали на зйомки, писали тексти, власноруч записували начитки і монтували матеріали. Таке щоденне навантаження не всі витримували, але ті хто складав екзамен в “інкубаторі” Тетяни Лещенко ставали справжніми професіоналами.
Вибачте, що не всіх згадав, але всіх пам’ятаю, і радію якщо часом зустрічаюсь.
Пригадую, як ми разом ініціативно з ентузіазмом вели боротьбу зі старими поглядами на структуру та організацію творчих та інженерних служб, як боролися і побороли корпоративну замкнутість обласного телерадіопередавального центру, а головне, подолали рутинність у підготовці та виробництві програм. Раділи, коли ця рутинність неохоче, поволі все ж вивітрювалась, поступаючись свіжим вітром, принесеним з публічної політики, що торувала місце для суспільного мовлення. Радо згадую, всіх, хто виріс з коротких штанців, нагуляв м’язи і тепер сіяє на загальнонаціональних каналах, очолює різні прес-служби, будує політичну кар’єру.
Засуджую тих, хто поріднився з нечистим, став на бік ворога і ганьбить рідну неньку-Україну.
Та ще думаю, якби ми були як тоді, всією творчою командою у повному складі, мабуть, рівного телебачення не було б у всій Україні.
Аж ні, такого не буває. Все має свій початок і своє завершення. Багатьох вже немає-відійшли у вічність, хто на заслуженому відпочинку, а ті що продовжують працювати, знаходяться в парадигмі суспільного мовлення. Це мовлення в зародку, воно формується та дозріває разом з суспільством, яке орієнтується на європейські цінності. Що ж «лупайте сю скалу», як сказав геніальний Франко. Однак не забуваймо, ми журналісти у всі часи мали лише один обов’язок перед суспільством, говорити правду, показувати життя таким, яким воно є».
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: https://t.me/zhyt_city
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації