Зовсім нещодавно, коли ми зустрілись із Олександром Руденьким біля приміщення Житомирської міської ради, поговорити з ним про події 35-літньої давності було дуже непросто. Здавалося, що привітатися із Олександром Андрійовичем у той момент бажало ледь не половина того люду, що зібрався на урочистості з нагоди 35-річчя від дня встановлення над приміщенням Житомирської міської ради синьо-жовтого прапора. У червні 1990-го – ще не державного, але тоді саме синьо-жовтий прапор вважався могутнім символом боротьби за українську державність.
Олександр Андрійович Руденький також був на той час депутатом Житомирської міської ради, тому добре пам’ятає ті часи, а зустрітися сьогодні зі своїми друзями, побачитись і поспілкуватися із колишніми колегами по депутатській роботі – це, на його думку, найкраща нагода.
На зустріч до міськради Олександр Андрійович прийшов із внуком Євгеном. Студентом «Житомирської політехніки», який планує стати у майбутньому гірничим інженером.
-«Ось запросив із собою внука Женю, йому це цікаво, хоча у ровесники тих подій він не годиться, але має знати, що тут колись було і що за люди працювали і творили історію міста в якому він живе», – сказав Олександр Руденький, розпочинаючи нашу розмову біля стін міськради. Далі розмова проходила у процесі жвавого спілкування із людьми, які підходили до Олександра Андрійовича із вітаннями та звичними для таких ситуацій запитання про життя- буття.
-«Гарний день видався сьогодні, – продовжував свою розповідь Олександр Руденький, – я вже точно і не згадаю, наскільки сонячно було в Житомирі тоді, 13 червня 1990 року, але у пам’яті зберігся тодішній Житомир, як місто потужної промисловості, де ще на той час ритмічно працювало більшість підприємств –гігантів. Сьогодні мало хто про це пам’ятає, а якщо й пам’ятає, то все менше згадує. Доводиться визнавати, що пам’ять про важливе виявляється скороминучою. Ось вам наочний приклад, бо ж навіть сьогодні до міськради з нагоди ювілею встановлення державного прапора навідались не більше трьох десятків житомирян. Так, багатьох із нас, тодішніх, сьогодні вже немає, але ж має бути те, що ми називаємо наступністю поколінь, а тому, на мою думку, у залі міськради мали б бути теперішні депутати, бо вони мають знати, як воно колись було». Знову ж таки, внук Олександра Руденького, Євген який із цікавістю та увагою слухав виступи присутніх на урочистостях колишнього голови Житомирської міської ради Віталія Мельничука, очільника житомирської «Просвіти» Святослава Васильчука, ветерана – депутата Юрія Журбенка, визнав, що у колі його 19-річних однолітків інформації навіть про події 30-літньої давнини немає зовсім. «Ми начебто й добре знаємо, що робиться у світі, звідки у нас ворог і що він від нас хоче, але ось про наше недавнє минуле, коли мій дід працював, коли зростали, вчилися і починали своє самостійне життя мої батьки, ми знаємо дуже мало. Якщо чесно – то взагалі нічого. Оце слухав виступи у міській раді, коли згадувались люди, підприємства, депутати, керівники і зрозумів, що ні я, ні мої ровесники ( які вважають себе цілком дорослими і навіть самостійними людьми) про той час і тих людей нашого Житомира нічого не чули. Відбулась декомунізація, знесли пам’ятники, перейменували вулиці, але у пам’яті про події навіть тридцятилітньої давності у житомирян мало що лишилося», – сказав Євген, який сьогодні є студентом «Житомирської політехніки».
Його дід, Олександр Андрійович Руденький, наче продовжуючи нашу розмову із внуком зауважив: « Ось мій внук наче й гарну спеціальність собі обрав, вивчаючи маркшейдерську справу, але ось воно питання, яке часто виринає на поверхні нашого життя – а хто оцим усім, що сьогодні ще працює, а ще більше тим, що вже зникло чи знищене, опікувався. Хто створював, хто будував, примножував і то – не для себе, а для держави, для народу, для всіх людей ( і це не високопарні слова) цілі підприємства, де працювали десятки тисяч житомирян. Ми часто говоримо про слабкість української еліти, про те, що до влади потрапляють мало підготовлені до управлінської роботи люди, яких у наші часи називали дуже просто – слабаками. А дивного нічого немає, бо тих, хто плекав виробничу могутність Житомира, банально забули. Запитайте у тих, хто сьогодні чимось або кимось у місті керує, що він знає про Миколу Махна, Едуарда Слівінського, Володимира Матюшенка, Святослава Палькевича, Бориса Кузьмінського, Григорія Зубка, Геннадія Плаксія, Миколу Флюра. Це я так, майже навскид назвав перелік знакових постатей, які по 40 і більше років віддали нашому місту. Аби воно зростало і за якихось двадцять, чи двадцять п’ять років майже подвоїлось за чисельністю жителів. Це якою шалено напруженою була діяльність цих, названих мною людей, які нічого визначного з матеріальних благ не мали, мільйонерами не стали. І сьогодні їх банально забули, про них не згадують і молодше покоління житомирян про них навіть не чула. Від слова – взагалі. То звідкіля ж візьметься наша еліта, якщо минулого у нас не було, все довкола збудоване десь взялось саме по собі і ніхто нікого не пам’ятає. Це не просто зауваження чи недолік, який мені насправді болить, а це ще й одна із тих причин, яка тягне нас вниз і не дає бути нарівні із цивілізованим світом. Ми це маємо виправляти. Поки ще є шанс відновити і відродити пам’ять про наших достойників, поки ще є кому про це згадати».
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації