Вони втратили кінцівки, пережили полон, відчули межу між життям і смертю… Та не втратили головного — себе. І доводять: саме сила волі визначає межі можливого у сучасному світі. І що фізична втрата не здатна забрати жагу до життя. Ці СИЛЬНІ люди зібралися на мотиваційній зустрічі в межах заходу “Сильні духом””.
Андрій Васильєв: “Не ми маємо інтегруватися в суспільство, а воно до нас»
Ветеран війни, експерт із соціальної реінтеграції в Superhumans Center. Учасник Kardon Race 2024 — змаганнь, які вимагають надзвичайної фізичної і психологічної витривалості. Втратив руку на війні, але не сили духу,.
“Через місяць після поранення, коли ще рана як слід не загоїлася, я вже був у спортзалі… Намагаюся не опускати планку, щоб хлопці дивилися і рівнялися на мене… Життя не закінчується. Ми просто перейшли на інший рівень.”
“Найбільша мотивація — моя двомісячна донечка. Вона найпотужніший мій ресурс. І хлопці, що виносили мене, пораненого. Несли 15 км. Здатися і опустити руки — значить плюнути їм в обличчя”.
“Сьогодні багато хто говорить про інтеграцію ветеранів у суспільство. Вважаю по-іншому: це суспільство має інтегровуватися до великого прошарку гідних людей, які повертаються з війни”.
Євген Корінець : «Таке життя повноцінне. Просто є певні незручності»
Ветеран війни, член Національної параолімпійської збірної України з волейболу сидячи. Учасник Параолімпійських ігор 2024 року у Парижі,.Євген активно пропагує важливість спорту серед ветеранів, допомагаючи їм знайти своє місце у новому житті після служби.
Попри ампутацію ноги, називає своє життя повноцінним, “просто з певними незручностями”. Раніше він допомагав дітям з інвалідністю як вчитель-реабілітолог. Зараз — ветеранам з пораненнями.
«Життя змінилося на “до “і “після”. “До” я вже не поверну., а “після” можу тільки покращити. Допомагати дівчатам і хлопцям з такими ж втратами, витягувати їх через спорт — це і є моя боротьба.»
“Коли були моменти прийняття себе вже іншого, я казав собі: ну все, не буду бігати, а потім подумав: а хіба я так сильно бігав? Казав собі: тепер не стрибатиму. А потім подумав: хіба я так часто стрибав?”
“Тоді, в окопі під Бахмутом, мій побратим Патрон загинув на місці, а мене поранило. І думка: 25 років, життя закінчилося, а я навіть закордоном не був. А потім вирішив: житиму, щоб розповідати про Патрона. Житиму, щоб пам’ятали інших..»
Герман Золотарьов: “Ми самі маємо показувати приклад. Бути собою і займати позицію».
Ветеран, золотий призер з легкої атлетики на змаганнях повітряних сил США та морської піхоти. Його спортивна кар’єра — це доказ того, що немає нічого неможливого. Золотий медаліст, багаторазовий призер Спартан Рейс в Україні та срібний призер чемпіонату світу Спартан у категорії з травмами.
“Найперший виклик -— момент після поранення, дістатися до евакуації та залишитися живим. Потім — як жити далі? У центрі реабілітації мені запропонували роботу. Зараз я роблю багато речей, яких до поранення не робив…”
«Бути прикладом для інших. Ми, ветерани, маємо показувати правильні речі. Жити гідно та займати позицію»
Володимир Моісей: “Я нічого не очікую від суспільства. Я і є суспільство”
Військовий психолог, рекордсмен Книги рекордів Гіннеса України та світу. Володіє неймовірною силою, яку продемонстрував у становій тязі однією рукою. Володимир — батько року, громадський діяч, тренер і військовий капелан, який підтримує ветеранів на шляху відновлення після пережитих випробувань.
“Колись я пообіцяв донечці, що вона стане принцесою і що я оберігатиму її. Це одна з моїх мотивацій”.
“Я був найкращим гітаристом джазу в Запорізькій області. Та життя не закінчується після втрати руки. Я подумав: тепер буду співати….”
“Я нічого не очікую від суспільства. Я і є суспільство,. Змінювати культуру і ставлення треба до всіх людей в цілому вже зараз. До ветеранів і до людей з інвалідністю. В нас немає часу”.
“Я написав книгу і маю намір цьогоріч її видати — “Біль. Початок історії”. У сильних людей завжди на певному етапі щось складно. Але я вірю: ми можемо впоратись. І кожен з нас, як цей стілець, може знайти опору, за яку триматися. І це допомагатиме. Сил нам усім, розуміння, розуму, поваги до військових і в цілому зміни клімату для людей з інвалідністю в нашій країні”.
Андрій Гнатенко: “Ми маємо можливість спати спокійно — щодня дякуємо тим, хто в окопах»
Ветеран 141 ОБТРО. Втратив дві кінцівки на війні, але це не завадило йому стати підтримкою для інших ветеранів. Сьогодні Андрій — фахівець із супроводу ветеранів у Глибочицькій ОТГ, де він допомагає побратимам знайти новий сенс життя і адаптуватися до цивільного життя.
” Найбільший мій виклик — вижити на міні. Мене довго не могли забрати з поля бою . Була зима. -16. Я майже дві доби на морозі чекав евакуації.. Тоді пообіцяв собі: якщо виживу, все в житті буде добре. Ті дві доби — найбільший виклик для мене…”
“Моя донечка — це той промінчик який не дозволив мені заплющити очі на полі бою. Я дуже хотів її побачити. Повага до побратимів — полеглих і тих, що нині в строю. Це і є моя мотивація… Маємо можливість спати спокійно Щоденно дякуймо тим, хто в окопах”.
Дмитро Чернов: “Полон був не найбільшим викликом у моєму житті. Ще … Маріуполь.”
Офіцер запасу. 26 років служби в прикордонних військах, Службі безпеки України та Збройних Силах України. Звільнений з полону, Не зупиняється і шукає нові шляхи служіння Україні — вже на цивільному фронті. Планує займатися громадською діяльністю, допомогою ветеранам і переселенцям.
“Мій виклик — полон. Та найбільший — Маріуполь і загибель багатьох земляків. Я родом з Маріуполя. І сьогодні хочу прожити своє життя з гідністю, достойною ціни, яку вони заплатили”.
“Коли приїжджаю до Києва, я завжди з’ їдаю один “Київський торт”. В полоні думки про їжу займали багато часу. Там втратив 30 кілограм.”
Андрій Забігайло: “Я хотів тримати своїх дітей за руки. Тому одягнув протез…”
Ветеран та начальник управління у справах ветеранів війни ЖМР. Займається волейболом та активно пропагує здоровий спосіб життя серед ветеранів.
“Найскладніше було прийняти себе іншим. Були спорт, танці, і тут у 26 років без ноги… Спорт допоміг. Бути активним у житті і ще сильніше стояти, хоча й на одній нозі”.
“Дружина сказала мені: я не бачу в тобі особи з інвалідністю. І я хочу, щоб “не таких” не бачили в нас. Бо часто люди з інвалідністю набагато сильніші за інших. І параолімпійці цьому підтвердження”.
“Колись я не хотів носити протези… Та коли народилися діти, я сказав: хочу йти Михайлівською і тримати своїх дітей за руки. На той час руки були зайняті милицями.. Тепер сьомий рік, як я бігаю Житомиром з протезом ноги”.
Роман Шміло: “Повертайтеся в життя через спорт!»
Майстер спорту України з боротьби самбо, тренер з багаторічним досвідом, засновник інклюзивного самбо в Україні. Президент Львівської обласної федерації самбо іта директор КДЮСШ ім. Ю.Кутенка, Він пропагує інклюзивність і взаємопідтримку серед людей з інвалідністю, показуючи, що спорт — це не лише для здорових, але й для тих, хто стикається з серйозними труднощами.
«Три роки тому ніхто і не думав, що ми започаткуємо інклюзивне самбо в межах проєкту “Ліга нескорених”… Вже третій рік тренуємо хлопців і працюємо, щоб секції інклюзивного самбо були доступні по всій Україні. Запрошуємо ветеранів тренуватися та повертатися в життя через спорт».
Житомирська міська рада
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації