Олександр Процюк, він же Симор Гласенко – письменник та сценарист, який народився у м. Андрушівка, дитячі роки провів у Володарськ-Волинському (зараз Хорошів), а згодом навчався та працював у Житомирі. Серед його робіт книги «Фабрика», «Нуар по-українськи», «Дім чистого світла». Також, він є сценаристом серіалу «Схованки», серіалу «Пікнік», «Кава з кардамоном», психологічної драми «Батько» та фільму «БожеВільні».
Нині Олександр мешкає у столиці, тому ми поспілкувалися з ним телефоном. До вашої уваги текстова версія інтерв’ю.
В Житомирі тебе знали як Олександра Процюка, а ще у більш вузьких колах тебе називали «Проц», але свою популярність ти здобув під псевдонімом Симор Гласенко. Проте у Вікіпедії, в статті, присвяченій фільму «Божевільні», написано, що сценаристом є Олександр Гласенко, так – хто ти є? Симор Гласенко чи Олександр Гласенко, чи Олександр Процюк?
Ну, соціальний паспорт у мене Олександр Процюк. Моя юність-молодість пройшла під псевдо «Проц», як ти вже сказав. А з псевдонімом – це не до мене питання, він мені здається максимально простим, однак мало видань в Україні, які не допустилися помилки при. Я не знаю, що з цим не так, ким я тільки не був, і я вже якось до цього звик. Кому треба – знають, а кому не треба, то в принципі байдуже.
Тобто ти є Симор Гласенко у всьому, що стосується твоєї творчості, правильно?
Так! Так склалося, що я в 30 років почав нове життя абсолютно. Перший роман «Фабрика» видав у 28 років під псевдонімом, тому що я не планував робити гучної літературної кар’єри. Я думав, що я буду працювати за фахом, десь там собі писати трошки, видавати книги. Однак не склалося якось, доля повернулася інакше, і коли я вже прийшов у кіно, у шоу-бізнес, назвемо таким гучним словом, то був серіал, кіно в мене з’явиться пізніше, то стало питання про титри, і чомусь я тоді обрав теж Симор Гласенко, так як це теж є складова літературної кар’єри, і якось воно так і пішло. Хоча проблема не зникає, куди б я не приходив, куди б мене там не кликали, завжди виникають непорозуміння з тим, що записано в офіційних документах і тим, що записано в титрах.
Ти вже неодноразово в різних інтерв’ю пояснював походження свого псевдоніма, що він походить від головного героя Джерома Девіда Селінджера – Симора Гласса. Чому саме цей персонаж? Є щось спільне з тобою? Я чого запитую, бо почитав про персонажа, він закінчив своє життя самогубством, і я почав за тебе хвилюватись. Поясни, чому саме він?
Тут немає нічого такого сакрального, напевно. Просто він зустрівся мені, цей персонаж, в 19-20 років десь, чи в 18, десь в той період я його прочитав, і маючи на той момент дуже чутливе таке юнацьке нутро, яке ще відкрито світові, яке ще вміє дивуватись, в якого щось ще може викликати захоплення, такий чувак, якому не 40.
І якраз в той момент мені трапився цей літературний герой. Я пам’ятаю, що я читав «Дев’ять оповідань» Селінджера, коли я їхав автобусом з Житомира до Хорошева, стоячи на одній нозі в переповненому автобусі. Однією рукою я тримавсь за поручень, а іншою тримав книгу, і просто не міг відірватися. Якось тоді я познайомився з Селінджером, причому Холден Колфілд (прим.– персонаж з твору «Над прірвою у житі») мені не стільки сподобався, як саме всі оповідання з циклу про родину Глассів.
І це теж був якийсь момент, коли я відправляв рукопис «Фабрики» на «Коронацію слова», де я пролетів. Там була така умова, що треба надавати рукописи, зазначаючи псевдонім. Я такий сидів і придумав, що нехай буде Симор Гласенко.
Що мені подобається в ньому до цих пір, хоча літературні персонажі з віком втрачають свій авторитет, який мали там 20 років. Хоча Симором Гласенком я вже давно не перечитував ці його «Дев’ять оповідань», однак я відчуваю, що мені подобається у цьому літературному герої те, що він дивився на світ абсолютно своїми очима. І попри те, що це оточуюче середовище тиснуло на нього, і намагалося зробити його «нормальним», він все одно стояв на своєму, і був відданим своєму світогляду до кінця.
Ти за фахом юрист. Чи продовжуєш працювати за своєю спеціальністю?
Ні, ні, я вже не працюю юристом давно, немає необхідності та й часу. Хоча, я інколи трошечки сумую за своїм минулим ремеслом, за своєю роботою. Більше за людьми, з ким я провів ту частку свого життя, це близько 15 років. Я взагалі прихильник такої японської філософії, самурайської, що відданим до кінця потрібно бути одній справі. Мені важко прийняти ці такі штуки, коли і швець, і жнець, і на дуді гравець. Мені подобається, коли людина присвячує себе якомусь одному ремеслу, тому що коли мене мої діти запитають, коли виростуть і скажуть: «Тату, в чому сенс життя?». Я скажу їм, що я не знаю, однак, можливо, одна із версій буде те, щоб максимально фахово оволодіти ремеслом, яким випало тобі займатися.
І кайфувати від процесу!
Ну, це вже як пощастить, по-різному буває. Буває, хочеться викинути ноутбук, буває трощаться телефони і викидаються книги. Ти їдеш кудись з дому на кілька днів, і там кайфом геть не пахне!
Скажи, стати письменником – це була твоя дитяча мрія?
Так! Я завжди писав. Просто ніколи це не афішував, і нікому про це не розповідав, це була якась моя така сакральна штука. Я любив читати завжди, я любив кіно. Я пам’ятаю момент, коли у мене вдома в дитинстві з’явилось кабельне телебачення, всі там діти 90-х через це проходили. І коли хлинула хвиля американських фільмів з Ван Дамом, Чаком Норрісом і серед цього всього такого проскакували, як потім виявилось, достойні фільми, які можливо, і прищепили мені в майбутньому любов до кінематографа. Я ніколи не хотів бути літературним героєм. Я завжди хотів бути тим чуваком, який їх створює. Тобто, по той бік книги.
Ну, власне і література мене привела до кіно, я подивився Пітера Богдановича «Паперовий місяць» і подивився «Одіссею» Кончаловського. Я подумав, що режисер — це така крута робота, що перед тим, як зробити фільм, тобі треба дуже багато прочитати. Я подумав, що я буду режисером. Однак, не склалося. Поки що я сценарист. КВН багато допоміг, звичайно, тому що це був якийсь такий виток творчості, який можна було показати комусь.
Чи можна сказати, що в студентські роки гра в КВН, написання сценаріїв, жартів і гра на сцені, якби не це все, можливо, і не було б сьогоднішнього Симора Гласенка?
Ні, ні, ні. Однозначно ні! КВН, це якесь таке явище, суто молодіжне, мені так здається. Я дуже радію тому, що в той період мого життя, коли я був юнаком, він був присутній в моєму житті. Однак я чітко пам’ятаю момент, коли я зрозумів, що я його переріс. Що далі мені цим займатися не цікаво в будь-якому форматі. В моїх книгах і фільмах немає нічого спільного з гумором. Я людина більш такого трагедійного плану, оскільки моя стихія – це драма і трагедія, а не сатира і комедія.
А як взагалі сталося, що ти почав писати сценарії для фільмів? Чи, можливо, тебе знайшли і запропонували?
Ну якось так сталося, що я випустив роман «Фабрика», і цей процес затягує.
Творчість – це як наркотик. Принаймні на початку, коли ти переповнений ідеями, творчої енергії, і тобі щось вдалося, наприклад, ти видав книгу. Далі тебе несе, ти хочеш писати, писати!
Я зрозумів, що якщо я, наприклад, зараз закриюся з юриспруденцією і пірну з головою виключно в літературу, в мене немає такої змоги. В мене є сім’я, в мене є зобов’язання. А література в Україні, я думаю, що і не тільки в Україні, принаймні на початках, не дає тобі змогу повністю автономно забезпечити себе фінансово.
І далі мене знайшли мої друзі, запропонували працювати над сценаріями, я взявся. Пам’ятаю, що нічого з того не вийшло, тому що насправді сценарії — це і мистецтво, і ще й наука. Тобто, я хотів сказати, що це така діяльність на яку треба вчитися. Написати хороший сценарій, не знаючи, як працює драматургія, не знаючи основних її законів – складно. Це або сліпа удача, або ти геній, умовно кажучи. І я зрозумів, що мені треба вчитися.
Ну, в 2016 році в тебе була нагода вчитись на спецкурсі американських сценаристів Джеймса Крамера й Михайла Шульмана «Розробка сценарію для детективних серіалів і кримінальних драм», так?
Так! Я туди потрапив, попри те, що це був доволі короткий курс, десь 3 місяці. Однак, завдяки майстерності лекторів, а ще й зіграло те, що вони мали в моїх очах авторитет. Ми ж хлопці житомирські, ми ж просто так на якісь ліві штуки не ведемося. Нам треба знати, що за людина (сміється). Це в Києві ти великий птах, а в Бердичеві ти «єлі-єлі поц».
Було багато курсів і я просто на них дивився, і думав, а що це за люди? Я не бачив ваших фільмів, я не знаю, хто ви. Вони пишуть свої регалії. Я такий, окей, ну, я, напевно, до вас не піду. А тут так склалося, що була людина, серіал якої я дивився і пам’ятаю. Це був Джеймс Крамер, який, написав «Агентство «Місячне сяйво»» з Брюсом Уіллісом. Я склав іспити, відучився і вони дали мені базу. Ці люди вони навчили, як працює драматургія в детективах і кримінальних драмах. Ну, а далі уже почалася самоосвіта, яка до сих пір ще не закінчується. Триває, і я просто в шоці від того, скільки ще треба вивчити і знати для того, щоб майстерно оволодіти цим мистецтвом написання сценаріїв.
Та, як і в будь-якій професії!
Як, до речі, на тебе і на твою творчість вплинуло повномасштабне вторгнення Росії 24 лютого 2022 року? Тут просто маса драматичних історій і матеріалу для написання книг і сценаріїв. Де тебе застало повномасштабне вторгнення?
Я був у Києві, у мене народився син. Друга моя дитинка народилась за п’ять днів до війни. І ми приїхали 22-го з пологового додому, а 24-го почалася повномасштабна війна. Ми, власне, не планували виїжджати. Ми ж не знали, що таке війна. Ну, власне, я був свого часу на Сході, на Донбасі, однак, як артист. Я їздив, співав хлопцям свої пісні під гітару. Однак, це трошки інші речі, коли російські танки стоять під Києвом. І ми не знали, як на це реагувати, власне, напевно, як і всі.
В моєму фейсбуці є щоденники. Я все фіксував. Спеціально їх виклав. В мене були навіть читачі, які чекали кожного виходу. І пару моїх уривків друкували різні видання. Я це все зафіксував в текстовому варіанті. І кожну свою емоцію, кожен свій порух, що ми, куди ми, як ми, що я відчував. І все це пройшло під знаком колосальної напруги і переживання за новонародженого сина.
Власне, ми хотіли виїжджати, однак у нас був сильний прильот. Малий почав кричати. І ми зрозуміли, що треба вибиратися. Ми натрапили, коли вибралися з Києва 24 числа, на російських диверсантів, які вже тоді окупували аеродром в Гостомелі. Ну, щоб ти розумів, у мого малюка, якому було 5 днів, уже цілились росіяни з кулеметів і автоматів. Однак, ще це був перший день. Вони не були тоді налаштовані. Ну, так розумію, що вони ж приїхали з парадними формами. І так далі. І нас просто розвернули. Ми виїхали.
Коротше кажучи, Бог милував, і ми вирвалися. Ну, і далі така стандартна історія. Дружина з малюком за кордон. Я у військкомат. Отримав всі необхідні документи. Просто мене не взяли, тому що у мене не було військової кафедри і не було служби в армії.
Однак далі склалося так, що роботи не було, проєктів не було. Ну, ясно, все стало. І єдиний був варіант, що де ти себе бачив – це захищати Батьківщину. Ось. Ну, а потім, коли всі трохи оговтались, ожив трошки ринок. Після героїчних місяців опору наших воїнів там і на морі, і в небі, і на суші, звернули увагу на Україну закордонні продюсери, і почалася нова сторінка, скажімо так, творчості, де треба було розказати уже про Україну того, чого вони не знають. Це було не важко, тому що вони взагалі про нас нічого не знали. Вони ж думали, що ми придаток до Росії. Ну, власне, цим я займаюся вже третій рік.
Але, переходячи вже тепер до другої частини, як вплинула війна.. Вплинула війна надзвичайно погано. Тому що творчість – це завжди про створення, про красу, і про народження. А війна — це завжди, в основному, про руйнування, про смерть і про біль. Дуже складно творити в подібних умовах, коли навколо тебе, і ти живеш в цій такій психосфері, як я вже колись казав, коли смерть стала частиною твого життя.
Ну, це робота на майбутнє, можливо, коли прийде якесь переосмислення і з’явиться можливість поглянути на все зверху.
Стосовно війни, я усім кажу, що таке враження, що ми самі є тими, хто проживає якусь роль в гостросюжетному фільмі. І не кожен Голлівудський фільм чи фільм Нетфлікс здатен показати те, що ми бачимо і читаємо щодня.
Так, так, так. Ну і знаєш, ще поговоримо трошки про цю тему.
Насправді існує певний Нетфлікс головного мозку, всі дуже хочуть на цей Нетфлікс, однак там же теж треба триматися настільки, щоб не скотитися у відверту кон’юктурщину і не перетворити війну у спекуляцію.
Ось, що важливо сьогодні для сучасної української культури. Час від часу я зазираю на книжкові новинки нашого ринку, де спливають відомі і невідомі імена. Серед них зустрічаються воїни, які безпосередньо приймають участь у бойових діях, або просто ті, хто служить у лавах ЗСУ. І не будемо вести там мову про вартісність мистецьку цих всіх доробків. Це не про те. Я ж кажу, що сьогодні інакше бути не може.
Ми країна вільна, кожен має право висловлювати свою думку так, як він бажає та бачить, що це про мистецтво. Однак тут варто розуміти, що я не хотів би, щоб війна стала якраз таким спекулятивним механізмом, завдяки якому ринок просто заповнюється кількісно. А ми повинні тут тримати дуже чітку позицію, щоб в цій кількості не загубилася якість.
Дехто називає це Песпатронщиною і Байрактарщиною.
Так. Я ось недавно теж прочитав книгу…проглянув. Читати не зміг. Такі доволі відомі автори. Друзі, так ми далеко не заїдемо. Треба шукати інші форми, треба старатися. Не можна просто брати і отак в тупу в лоб працювати з цією темою.
Історична драма «Божевільні»! Шикарна робота, яка отримала перемоги на світових та українських кінофестивалях у різних номінаціях. Фільм, який не просто дивитись, але який я рекомендую кожному. Для того, щоб зрозуміти, що таке радянська влада і режим. Як відбувалося написання сценарію цього фільму і на основі яких матеріалів?
Це була не моя ініціатива. Хотіли зняти кіно про каральну психотерапію. Автором цієї ідеї була Ксенія Заставська. Вона підняла цю тему. Я долучився, попрацював. Вивчив письмові джерела дисидентів, які пройшли установи каральної психіатрії Радянського Союзу в різних куточках Радянського Союзу. І в Дніпропетровську, і в Казахстані, і десь в якихось містах Росії. Багато було. Тобто, вони писали про все.
Те, що ми побачили в фільмі, власне це збірний образ цього, що відбувалося в подібних установах. І, вивчивши їхні документальні свідчення, вивчивши свідчення і літературу закордонних лікарів, які вперше, після того, як за кордон потрапили документи про так звану «млявоплинну шизофренію», яка була вигадана в Радянському Союзі, вони почали ставити питання, що це і як це. Ну і почали докопуватися до якоїсь правди. Я тих лікарів прочитав, прочитав багато. І сів за написання сценарію «БожеВільні», так і з’явився сценарій.
Скажи, оця ідея з м’ячиком, який перекидали через паркан, це реальність, чи це додумане?
Ні, це додумане, при чому воно належить не мені, а це, я пам’ятаю, в нас був чистий сценарій, у мене там був інший метод передавання документів, просто я вже не пам’ятаю, це ж 5 років тому писалось, і його було дуже складно зняти. Чисто з технічних причин, і продюсер Артем Колюбаєв сидів і каже: «слухай, давай він буде м’ячиком перекидати через паркан?». І я такий: «о, прикольно!».
Окей, не будемо спойлерити, можливо, хтось не бачив фільм, тому це буде такий, ніби анонс.
Маленьку ремарку дам до фільму. Попри те, що там на поверхні лежить тема каральної психіатрії і боротьба «маленьких» людей за свободу в умовах тоталітаризму, тобто те, що зчитується, те, що використовується маркетологами для того, щоб просувати фільм на різних майданчиках. Для мене ця історія все ж таки про інше в переважній своїй більшості. І мені здається, саме це робить її актуальною сьогодні. Для мене – це історія про жертву, якої вимагає від нас боротьба. Якщо ти пам’ятаєш «БожеВільні», там є момент, коли головному герою в фіналі кажуть, що він ризикує сім’єю. Він ризикує дружиною, ризикує сином. І він каже: «так я роблю це заради них».
Хоч там і закидають якусь Голлівудщину, але насправді ми далеко від цієї Голлівудщини з «БожеВільними». Тому що в Голлівудщині, напевно, він би автоматом пробіг би і розстріляв всіх кегебістів, і спокійно з родиною вилетів літаком до Вашингтона. Це була б Голлівудщина. Однак, людина розуміє, що перемогти у тяжкій боротьбі з серйозним ворогом, ворогом, який не користується ніякими моральними цінностями у досягненні своєї мети, ця боротьба буде тяжка, і вона буде вимагати від тебе великих жертв.
І ось для мене, чим цікавий і чим потужний герой Андрія Довженка тим, що він цю жертву прийняв. Його архетипом для мене являється Авраам у старому заповіті, коли йому Бог сказав принести в жертву свого сина Ісаака. Він без жодного слова взяв його і поїхав на гору робити це. І вже підніс ніж над грудьми… Далі там всі знають, чим це закінчилося.
Тобто, чому це актуально зараз? От ми сьогодні хочемо, ми всі говоримо про перемогу, ми всі, принаймні, хочемо цієї перемоги. Ми хочемо повернути кордони, повернути землі. Всі про це говорять. Однак мало хто говорить про ціну, якої це потребує. І не всі готові її платити. І мене насправді дуже сильно дратує такий дисонанс. Чи готовий ти йти на жертви заради досягнення своєї мети?
Окей, Сашко, і на завершення, хотілося б від тебе почути парочку рекомендацій книжок українських авторів і фільмів, які варто переглянути.
Мені подобається Тарас Прохасько. Він має своє бачення, він має свій стиль. Це надзвичайно глибока людина, видно, що в нього дуже круто крутяться ці шарнірчики в голові. Він нетиповий, нестандартний, і мене він надихає. Потрапляєш абсолютно в його світ: химерний, класний, дотепний і дуже-дуже креативний.
Про фільми.. Ну такі, щоб було цікаво подивитися з сім’єю і ті, що вийшли після 2022 року. Я порадив би «Обмін», я би порадив «Лишайся онлайн». Я би сюди відніс стрічку «Збори ОСББ». Це те, що зрозуміло всім. Я би відніс сюди «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка. Тому що це теж досить класна така сучасна сатира. Нам не вистачає в українській культурі досвіду сучасності. Давай я тобі ще назву «Бачення метелика».
Дякую тобі за цю розмову! Приємно, що Житомирщина має таких людей, про яких вже знає вся Україна і не тільки! Успіхів тобі у твоїй творчості! З радістю будемо бачити у Житомирі!
Інтерв’ю провів Олексій Кузьменко.
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації