До 70-их роковин Анатолія Шевчука, етнографа, історика мистецтва, перекладача із Житомира
Що він любив
Він любив згадувати про свою родину: по материній лінії – бабу Палажку і діда Антона. Дід перебував у петлюрівській армії, за що потім потерпів. Його арештували і розстріляли. Коли читав, взяті із архіву свідчення донощиків – сусідів, то дуже плакав… Взагалі, плакав завжди, коли були чутливі моменти. Розповідав, що баба Палажка їздила до арештованого діда у Бердичів і згадувала його слова: Палажко, як тут б’ють…і віддав їй сорочку у крові, а сам був у майці червоній. Символічно…
Баба Палажка завжди сумувала, коли збиралася родина, але ніколи не сідала до столу, стояла скраєчку.
Батьків рід-куркульський, багатий. Баба Ярина-велика господиня, навіть пасікою сама займалася. Проте була скупа. Невістки, матері Анатолія,Ганни, не любила, тому молоді зробили можливе і неможливе, аби побудувати хату у Романові, що на Житомирщині, щоб вирватися від батьків. Село Велика Козара- це завжди ностальгія за дитинством. Там він провів найсолодші роки, пас свиней, був безтурботний, бо малий…
У Романові ж почалося життя з труднощів. Жили бідно, працювали тяжко. Любив розповідати, як допомагали матері рвати хміль. Він навчився дуже швидко його наривати, що потім знадобилося в інституті, коли студенти їздили на с.г роботи. Він найперше виконував свою норму і від’їжджав додому до матері.
Любив квіти. І хоч не мав городу, бо жив у місті, одначе привозив завжди якесь насіння, корінці, пагони, роздавав знайомим, а потім шалено радів, коли йому дякували і запрошували подивитись, як десь щось квітувало.
Любов до прекрасного визначила пізнішу сферу його захоплення- образотворче мистецтво та етнографія. Спілкувався з багатьма художниками з Житомира, Києва, Харкова, Полтави. Співробітничав з журналами «Образотворче мистецтво», »Артанія», видав книгу «Українська образотворчість: пошуки істини».
А етнографія- то його багаторічна пасія. Зібрав неоціненну колекцію поліського фарфору, встиг іще придбати останні зразки сервізів з Баранівки, Полонного, Довбиша, Коростеня перед самим закриттям цих заводів.
Опікувався народними майстрами: Олексієм Макаренком, Михайлом Соломченком, Лесею Денисенко з Василькова, майстрами з Опішні..
А ще любив перекладацьку справу. Отримавши освіту на факультеті іноземних мов Житомирського держуніверситету, любив навчати учнів та студентів англійської мови. Робив переклади мистецьких альбомів: Павла Волика…
Іще мав дивовижну здатність гуртувати навколо себе людей, умів організовувати мистецькі заходи, виставки, зустрічі, конференції.
Він любив Україну і все українське, переживав і мучився, коли його не розуміли,
Він не дожив до сьогоднішньої страшної війни, мабуть би не пережив її.
Йому 24 грудня 2024 року виповнилось би 70 років, а немає його з нами уже 13 років.
Живемо спогадами про нього, такого люблячого батька і дідуся, вічно заклопотаного, неспокійного, одержимого безліччю ідей і планів.
Автор: Ванда Чайковська
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації