“Почалася війна, почув вибухи, пішов у військкомат. Мені кажуть: 95-та аеромобільна. А я: туди й хочу,” — лаконічно і просто згадує свої перші кроки військової служби 25-річний Богдан Лаговський.
Ми зустрічаємося з ним в одній із затишних кав’ярень. Біонічна рука, яка вже стала невід’ємною частиною його життя, виглядає дуже органічно.
За декілька хвилин розмови розуміємо: справа не стільки в руці, скільки у твердому та вольовому характері хлопця.
Він не лише зумів повернутися до життя, втративши руку, а знайшов інший спосіб оборони. Його нова рука тепер працює для сотень інших рук, що тримають зброю…
24.07.2022, 23:00, село Білогірка. 22-річний кулеметник, один із наймолодших у складі 46-тої аеромобільної бригади, виконує бойове завдання.
“Я був в окопі з побратимом. Над нами — дрон. Кажу йому: будуть коригувати. Працюватиме арта (ред. — артилерія). Я тримаю його за бронежилет рукою. По руці прилітає. Мене засипає землею, — згадує. — Розумію, що рука перебита. Намагаюсь встати, чіпляючись за кожну гілочку, — не виходить. А коли вже надали першу медичну допомогу, бачу, що рука висить”.
Реакція побратимів була блискавичною.
“Побачили, що я трьохсотий, кричали в рацію, як ненормальні. І до мене: малий, ми тебе витягнемо! І витягли. Це була найшвидша евакуація, яку я тільки бачив”.
10 хвилин — і поранений в автівці медичного пункту батальйону.
Потім йому скажуть, що він втратив 2,5 літри крові. Парамедики заспокоюватимуть, що руку пришиють. Та він все розумів і подумки промовляв собі: “Нічого, головне — живий лишився”.
Прокинувся в Березнегуватому Миколаївської області (ред. — попередній пункт для евакуації). Потім — Миколаїв, Одеса… Операції й ампутація майже до плеча…
Під час нашої розмови Богдану телефонує мама. Він обіцяє передзвонити за декілька хвилин.
Мама Богдана — окрема історія сили та волі. Вона завжди у всьому підтримує сина. А коли проводжала на війну, ніби передчуваючи щось, довго тримала його за ЛІВУ руку. Коли ж дізналась про поранення сина, вдома намагалася все робити правою, аби відчути, як йому буде в новій реальності. Це їй він потім зателефонує найпершій, аби поділитися радістю, коли, на диво всім, зможе самостійно зашнурувати кросівки одразу після знайомства з новою рукою. “Мамо, я зміг!”
Протез руки, — звісно, не панацея, навіть біонічний. Він ніколи не замінить тактильності та відчуттів. Але дуже корисний у побуті. Богдан демонструє нам декілька буденних дій, які виконує за допомогою біонічної руки: відкриває пляшку з водою, гортає мобільний телефон…
У когось адаптація до протеза займає дні, у когось – тижні чи місяці. Богдан за хвилини знайшов з ним спільну мову. “Ми в той же день порозумілися”, — посміхається. — Я просто дуже хотів цю руку”.
Наскільки сильним було це бажання, ми переконуємося з відеозвернення на його сторінках в соцмережах, де молодий військовослужбовець 46-ої аеромобільної бригади з високою ампутацією лівої руки звертається з проханням допомогти придбати протез і залишитися соціально адаптованим до життя. Так йому вдалося зібрати 750 тисяч гривень. Та вартість руки з біоніки вимірюється тисячами євро. Але потім….
На допомогу прийшли благодійники. Вони повністю покрили протезування хлопця в Німеччині.
750 тисяч гривень пішли на інші потреби — допомогу його побратимам.
“Я твердо вирішив: цими коштами маю закрити збір для придбання двох мавіків. Залишилося ще й на автівку. Днями я вирушаю за кордон, щоб забрати її та передати своєму підрозділу”…
На наше обережне запитання про те, на скільки вже готовий соціум сприймати людей з ампутаціями, відповідає з усією твердістю свого характеру: “Мені не потрібне особливе ставлення і жалісливих поглядів, радше звичайна культура поведінки”.
На жаль, її часто бракує в суспільстві.
«Коли водій маршрутки бачить пасажира з протезом, погодьтеся, вимагати посвідчення — це зайве, а просити оплату за проїзд — межа цинізму. Пасажири стали на мій захист, дехто навіть оплатити за мене хотів”, — згадує історію місячної давнини Богдан. — Я вийшов з маршрутки без усіляких пояснень”.
Вийшов, бо ж не в оплаті справа. Зрештою, і жалісливі погляди цим хлопцям не потрібні. Вони самі попросять, якщо допомога їм знадобиться.
Наостанок — тиснемо одне одному руки. Богдан простягає протез. У цьому рукостисканні — весь світ наших бійців, які повертаються з війни з ампутаціями. Вони, попри втрату кінцівок, не втратили силу духу і бажання боротися далі.
Були бійцями — ними й залишаються…
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації