Дещо про те, чим займався молодий Микола Хомичевський (Борис Тен) у революційні роки, які він писав езотеричні вірші і як передбачав падіння більшовицької влади.
Після того, як Микола Хомичевський попрацював інструктором по сільськогосподарському та поземельному перепису в Чуднівській волості, в 1918 році він працює бібліотекарем управління Подільської, Житомирської залізниць і Південних під’їздних колій. А в 1919 р. був співробітником підвідділу мистецтв Волинського відділу народної освіти, а також службовцем посередницького бюро Волинського губернського земства.
Зі встановленням у Житомирі більшовицької влади у тому ж таки 1919 р. Микола Хомичевський працював учителем. Є документ відділу освіти Волинського губернського революційного комітету, згідно з яким той був командирований у Київ у справах служби, а саме для з’ясування питань, які пов’язані з перевиборами вчителів і прискоренням фінансування навчальних закладів. Із 13 по 17 серпня 1919 р. Миколу Хомичевського командирували в місто Овруч на вчительські курси як лектора. Восени того ж року, як свідчать документи, він працював вчителем 1-ї технічно-професійної та 7-ї нормальної єдиної трудової школи. А в 1920 р. – у 15-ій нормальній трудовій школі. 27 грудня голова шкільної ради цієї школи засвідчив, що Микола Хомичевський «дійсно є вчителем, клясним вихователем та секретарем зазначеної школи. У цьому ж році він вступив у члени профспілки Всеробосвіти, про що стверджує його членський квиток № 25, виданий Волинським губвідділом». Приналежність до профспілки в ті часи могла бути своєрідним «охоронним білетом». Більшовицька влада принаймні не чіпала Миколу Хомичевського. Він навіть у 1921 р. був делегований від освітян, т. зв. «Всеробосвіти», до Житомирської міської ради робітничих і червоноармійських депутатів 1-го скликання і йому було видане тимчасове посвідчення за номером 180.
У 1921 р. Микола Хомичевський працював у єдиній трудовій школі ім. Т. Г. Шевченка. 15 травня того року голова шкільної ради цього навчального закладу видав такий документ: «…цим стверджується, що пред’явник цього, викладач і товариш голови шкільної ради зазначеної школи Микола Васильович Хомичевський командирується Волинською профспілкою працівників освіти і соцкультури на з’їзд в м. Москву, делегується ще радою зазначеної школи в Петроград з метою повного ознайомлення з постановкою і розвитком трудового навчання, виховання і організацією учнів у трудових школах м. Петрограда, а також отримання в Наркомосвіті і Петроградському губернському відділі народної освіти літератури і практичних вказівок по питаннях проведення в школах і дитячих установах літньої кампанії. При цьому шкільна рада просить всілякої допомоги у проїзді тов. Хомичевському в Петроград і назад у Житомир». Є також документи, які підтверджують: Борис Тен мав змогу ознайомитися із роботою петроградських шкіл.
Наведені факти свідчать, що молодий Микола Хомичевський у той час працював у шкільній сфері і був «на хорошому рахунку». Інакше його не послали б представляти житомирських освітян до міської ради, на профспілковому з’їзді в Москві, а також вивчати роботу шкіл Петрограда. Принагідно варто відзначити, що рівень шкіл колишньої столиці Російської імперії (номінально й далі Петроград був столицею тодішньої Російської Федерації) лишався високим – незважаючи на революційні перипетії. Там переважно продовжували працювати старі кваліфіковані кадри, сформовані ще за часів «старого режиму». Можна припустити, що ця поїздка для молодого Миколи Хомичевського виявилася корисною.
У наступному 1922 р. він продовжував працювати в системі освіти – вчителем у 1-ій, 6-ій та 28-й житомирських єдиних трудових школах другого ступеня навчання.
При Волинському губернському відділі народної освіти у 1919 р. був організований хор. Зберігся документ, виданий 26 серпня 1920 р., який засвідчує, що Микола Хомичевський є «співробітником 1-го Радянського хору Волгубнаросвіти» .
Варто сказати кілька слів про цей творчий колектив. Його керівником був Михайло Гайдай (1878-1965) – талановитий диригент, музичний фольклорист, педагог, композитор. Належав він до діячів проукраїнської орієнтації. Ще за царських часів диригував хором «Просвіти» в Житомирі. Уже після революційних подій, у 20-их роках, Михайло Гайдай переселився до Києва, де працював у Кабінеті музичної етнографії Всеукраїнської академії наук і диригентом хорів. Записав понад 5 тисяч народних пісень. Був автором пісень на слова Тараса Шевченка й сучасних йому українських поетів, зокрема Олександра Олеся. До «музичної» поезії останнього в Бориса Тена, до речі, був немалий інтерес. У 30-их рр., ймовірно, намагаючись уникнути репресій, що розгорталися в Києві, Михайло Гайдай переселився до Маріуполя, де керував місцевим краєзнавчим музеєм. Пізніше знов повернувся в Київ. Борис Тен протягом багатьох років підтримував із цим діячом стосунки.
Здавалося, молодий Миколи Хомичевський міг би робити кар’єру на освітянській ниві. Він мав як на ті часи непогану освіту. Навчання у духовному училищі, а потім семінарії відповідало гімназійним студіям. До того Микола Хомичевський вирішив здобувати вищу педагогічну освіту. Наскільки можна судити з документів, із самого початку існування в Житомирі учительського (педагогічного) інституту, який у 1920 р. отримав назву Інституту народної освіти (ІНО), Микола Хомичевський був зарахований до його складу студентів.
У 1922 р. він його закінчив. Але… без захисту диплому .
Що стало причиною того, що Микола Хомичевський не отримав диплому про вищу освіту? Невже йому складно було написати дипломну роботу?
Ймовірно, справа була в іншому. На той час він став одним із активістів Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) в Житомирі й на теренах Східної Волині, про що більш детально буде йти мова далі. Відповідно, в очах влади він став «небажаним елементом». Схоже, через те йому керівництво ІНО відмовило в захисті диплому. Та і з вчительською кар’єрою довелося розпрощатися. Принаймні документів, які б свідчили про його подальшу педагогічну діяльність, не знаходимо.
Уже говорилося: молодий Микола Хомичевський позитивно сприймав революційні зміни на теренах колишньої Російської імперії – незважаючи на їхній руйнівний характер:
«Так гніви народні
В часи революцій
Киплять у безодні, –
Аж діждуть хвилину останню
І вибухом гримнуть
Відомсти-руїни –
Повсюдним повстанням» .
Навіть у ранній поезії Бориса Тена можна зустріти дещо співзвучне ідеям «азіатського ренесансу» Миколи Хвильового. Ось один «музичний» і езотеричний вірш (начебто в дусі піфагореїзму), де говориться про згасання Заходу і йдеться про «мажорність бадьорих тонів» на Сході:
«Хроматизмами бемолить захід
У мінорності погаслих тонів…
Бліднуть гамм загострені зигзаги.
Мій акорд – в безмежності тоне,
Розв’язавши дисонанси.
У межплянетних ритмах
Я гармонію пітагорейську
Відчуваю слухом скритим
І в собі накреслюю
Світові нюанси.
Вічність – мент один,
І хвилина – вічність…
В pianissimo годин
Посувається космічне
Нечутне tempo.
Всесвіту кантати
(Я є мікрокосм) –
Відновлюватиму sforzando
В повний голос
Нічно й денно.
І в безмежностях я зможу
Розбудити обертони…
Хроматизмами дієзи сходять
У мажорності бадьорих тонів
На яснім сході» .
Словом, у Миколи Хомичевського було сподівання на революційне оновлення (хоча і бачив його руїнництво). Тому він не протидіяв представникам різних революційних влад, працюючи в сфері освіті.
У 1921 р., коли був укладений Ризький мирний договір між більшовиками й поляками, стало зрозуміло, що радянська влада прийшла в Житомир й на Східну Волинь надовго. Звісно, Микола Хомичевський міг би пристосуватися до обставин, працюючи й далі в освітній сфері, навіть зробити кар’єру при більшовиках (адже був, як уже говорилося, і членом профспілки, навіть делегатом Житомирської ради). Треба було лише відмовитися від участі в автокефальному русі. Однак він не захотів цього робити.
Борис Тен був не в захваті від радянської влади. Є в нього один вірш (здавалося, дуже абстрактний чи навіть езотеричний), у якому йдеться про те, що влада більшовиків не вічна і що її повсюдне панування суперечить природі. Це один із найкращих поетичних творів Бориса Тена:
«Коли беззуба осінь
Жує тютюн жовтаво-слюнний
І хрипко харкне над лісом
Густо-червоної луни, –
Я знаю: лист почервонілий
На землю опаде.
Коли залізо гостре
Тупіє під червоно-іржавим
Цілунком важкої посестри
Безполумних пожарів, –
Я знаю: серп почервонілий
По полю не піде.
Коли фальшиві ноти
Хтось скреслює в космічнім гімні,
І старість червонить планети,
Що в потуханні гинуть, –
Я знаю: зірка зчервоніла
Навіки пропаде.
Та знаю я: ніколи
Не вмре життя міріо-барвне,
Хоч би й інфра-червоний килим
Усі світи затьмарив, –
Бо хто в безмежності спектральній
Збагне останню грань?»
Цей ранній вірш можна сприйняти як своєрідне пророцтво. Але воно здійснилося вже після смерті Бориса Тена. За життя ж поета радянська влада принесла йому чимало страждань. І це він виразив у ще одному із своїх ранніх віршів:
«Буває часами,
Що хочеться плакать від болю
Солоними злими сльозами
І харкати кров’ю
Всесвіту в вічі беззглядно,
І годке життя заплювати» .
Автор: Петро Кралюк
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації