Петро Кралюк: Про конспіративність Бориса Тена.
Анатолій Шевчук (Шевчук Анатолій Олександрович (6 лютого 1937, Житомир — 12 серпня 2015, Житомир), не плутати з Шевчук Анатолій Мефодійович (24 грудня 1954, містечко Романів на Житомирщині — 31 березня 2011 р.) – прим. ред. «Zhytomyr.city»), наставником якого був Борис Тен, дещо критично висловлювався про збірку свого вчителя «Зоряні сади». Він писав: «Добір віршів у ній не зовсім вдалий – упорядковувалася збірка в застійний період, що вимагав обов’язкових поступок фальшивому «духові часу». Через це не раз трапляються тут вислови, що нічого не дають ні розуму, ні серцю: «до світлих обріїв ясна дорога», «скрізь пульс життя оновленого грає», «громаддя гомінких новобудов», «і подвигами неспокійних буднів пишається помолоділий Чуднів», «радісно буя життя нового цвіт на нашій Україні» тощо». Правда, заради справедливості Анатолій Шевчук відзначає: «Але є тут і твори із справжнім мистецьким звучанням, поетичне вирішення яких нагадує манеру неокласиків» .
Наскільки справедливими чи несправедливими є закиди своєму вчителю учня Бориса Тена? Треба враховувати, що Анатолій Шевчук у час написання цих слів уже пройшов радянські табори й критично сприймав прояви радянщини, в літературі зокрема. Також ці зауваги озвучувалися вже в нерадянські часи, а коли постала незалежна Україна. Одначе, попри те все, наведені зауваги не безпідставні. Справді, у віршах збірки трапляються (правда, не так уже часто) ритуальні висловлювання, притаманні радянським авторам часів застою. Більше того, у деяких з цих творів простежується характерне для радянської ідеології стереотипне протиставлення старих, дореволюційних часів, котрі трактуються як часи гніту, неволі, новим, «світлим» радянським часам. Наприклад, це прочитується у вірші «Кодня»:
«Того ніколи не забудем ми,
Як пригнітили люд алмазні жорна,
Як, потім змита, скроплена слізьми,
Тут вся земля була від крові чорна.
Пожаром спалахнув народний гнів,
Коли людьми став пан лани орати,
Але не всіх подолано панів –
І чадом жертв димлять жорстокі страти.
З тих днів минуло ще багато літ,
Аж поки Жовтень вимів панський слід,
Та пам’ять месників жива сьогодні,
І в мирному щоденному труді
Ростуть і зріють сили молоді
В борні за волю вславленої Кодні» .
Власне, у вірші Борис Тен апелює до пам’яті про Коліївщину, коли в селі Кодня відбулася жорстока розправа над повстанцями. Й, відповідно, уявлення про жорстокості минулих часів (до речі, не безпідставні) протиставлялися пожовтневим світлим часам.
І все ж наскільки сприймав Борис Тен протиставлення «поганих» дореволюційних часів часам радянським?
Є в збірці «Зоряні сади» низка віршів, де відбувається ламання цього радянського стереотипу і де минулі, дореволюційні часи зображуються в плані позитивному. Зокрема, саме такий підхід бачимо в циклі сонетів «Біля рідного порога». Але цю «позитивність» при бажанні можна списати на те, що автор згадує в них своє дитинство. А такі спомини, як правило, є хорошими.
Однак у збірці є й інші вірші, де «світлі» старі часи протиставляються не дуже добрим часам нинішнім. Стосується це деяких сонетів циклу «Поліськими шляхами». Відкривається цей цикл віршом «Дениші», де простежується це протиставлення позитивного минулого не дуже позитивному сучасному:
«І пахощі роси, і сонця бризки,
І літа недозрілого надлом,
І припадання білої берізки
До колоса, що никне під серпом.
А з того берега – німа руїна
В орбітах вікон снить забутий сон,
І марно марить під покосом сіна
З одбитою рукою Купідон.
Отут, над тихоплинною рікою,
Не раз питво цілюще супокою
Своїй тривожній я давав душі.
І жалю не було, що й вік мій плине,
Минулих днів лишаючи руїни,
Бо й я не той, не ті вже Дениші» .
Можна це сприймати як такі собі інтимні роздуми про часи, що минають, «лишаючи руїни». Але чи зводиться вірш лише до таких особистісних роздумів? Завершується він категоричним «не ті вже Дениші».
Важливим у цьому випадку стає контекст. До революції Дениші було примітним селом. У 1848-1901 рр. тут навіть існував чавуноливарний завод. У 1911 р. багата родина Терещенків побудувала у Денишах палац, який у пореволюційні часи був зруйнований. Про руїни цього палацу, власне, й говорить Борис Тен:
«І марно марить під покосом сіна
З одбитою рукою Купідон» .
Саме в радянські часи, у 1932-1933 рр., Дениші постраждали від Голодомору. Тут навіть спостерігалися випадки трупоїдства . Чи знав про ці трагічні сторінки історії села Борис Тен, не будемо гадати. Однак, безперечно, він знав і бачив, яким було село до революції і яким стало після неї. Про це він намагався сказати у вірші «Дениші».
Ще один цікавий вірш зустрічаємо вірш у збірці. Це – уже цитована «Висока Піч». Написаний сонет був у 1928 р., коли ще не було «колгоспного раю». Завершувався він такими словами:
«І в батьковій хатині тільки спокій
Тебе окриє на Печі Високій».
У переробленому варіанті, який побачив світ у збірці «Зоряні сади», закінчення звучало інакше:
«В селі колгоспному новий неспокій
Тебе огорне на Печі Високій» .
Для цензора слово «колгоспний» звучало наче бальзам на душу. Але в цьому вірші йдеться про «новий неспокій», з яким ліричний герой зустрічається в колгоспному селі. А таким селом уже стала Висока Піч. Тобто «колгоспне» не трактується як щось позитивне. Радше, навпаки. А коли порівняти опублікований варіант вірша з його первісним варіантом, то зрозумілим стає ставлення Бориса Тена до колгоспності.
Зараз знайдеться чимало таких, які зі скепсисом сприйматимуть подібну конспіративність у поезії й загалом художній літературі часів застою. Але треба враховувати, що Борис Тен, пройшовши сталінські репресії, став конспіратором. Власне, життя змусило його стати таким.
Тут Борис Тен був далеко не поодиноким. Подібну конспіративність зустрічаємо в творах низки українських авторів застійного періоду. Наприклад, Борис Харчук у своїй епічній «Волині» розповідає про Голодомор – правда, приписує його не Йосифу Сталіну, а… Юзефу Пілсудському. Небажані для радянської влади ідеї озвучував Олесь Бердник у своїх творах, зокрема в досить популярному романі «Зоряний корсар». Щоправда, й Харчукова «Волинь», й Бердникові твори потрапили під заборону. При бажанні можна навести й інші приклади. Навіть метри тодішньої радянської української літератури, як от Олесь Гончар чи Павло Загребельний, дозволяли собі таку конспіративність.
Можна говорити, що широкий читацький загал не завжди розумів прихованих нерадянських ідей у творах українських авторів часів застою. Однак «застійна радянська людина» була навчена читати «між рядками». Й тому зустрічалися читачі, які вичитували «недозволене».
Конспіративними з збірці «Зоряні сади» є вірші циклу «З фашистської неволі». У них начебто Борис Тен описує своє перебування у німецькому концтаборі та на примусових роботах у Німеччині. Насправді це інші рефлексії – йдеться про перебування автора в радянських тюрмах і Гулазі. Принаймні в деяких із цих віршів є чіткі натяки на це. Ось один із них:
«І сталося: через залізні грати,
І засуви іржаві, і замки
Болючий стогін – кволий і тяжкий –
Долинув здалеку: умерла мати.
Хтось розілляв безцінні аромати,
Розбивши амфору на черепки, –
І вітер знявся – буйний і рвучкий, –
Ладен ці мури подихом зламати:
То дух живий у творчій боротьбі
Змертвілих форм череп’я розбиває,
Щасливу путь готуючи собі.
І не за тим, що тут її немає,
Ридав я, що в простори голубі
Я вимкнути за нею не здолаю» .
Мати Бориса Тена, Віра Дормидонтівна, як відомо, померла в 1929 р. У цей рік Бориса Тена двічі арештовували. «Залізні грати, засуви іржаві і замки» – це якраз атрибути радянських в’язниць. Ймовірно, вістка про смерть матері прийшла до Бориса Тена, коли він перебував у тюрмі. Можливо, переслідування сина викликало шквал негативних емоцій у матері та прискорило її смерть.
Борис Тен описує свої тюремні почуття, коли він довідався про цю печальну для нього подію. Навіть хоче «вимкнути за нею», тобто матір’ю, щоб і його життя скінчилося – аби не переживати страждання в радянських катівнях.
Є в циклі «З фашистської неволі» один блискучий вірш, який можна вважати гімном українського в’язня радянського Гулагу:
«Гостре каміння і шлак.
В очі – отруєний дим.
Блискавка мозок пройшла:
Вмерти – тепер, молодим?
Гостре каміння й пісок,
В душу – зачумлений гуд.
Крикнуть – язик пересох:
Вам не здолати наш люд!
Гостре каміння і шлак.
Встелим колись – не тепер
Дневі трояндами шлях.
Гостре каміння й пісок.
Що з того? Ти ще не вмер.
Ми не помрем! Es ist so» .
Звісно, німецьке «еs ist so» («це так») викликає асоціації з «фашистською неволею». Але не виключено, що Борис Тен міг переробити кінцівку вірша, якого написав раніше – як це було із сонетом «Висока Піч». У наведеному вірші є момент, який вказує не на «фашистську неволю», а на радянський Гулаг. Ліричний вважає себе молодим.
Коли в Бориса Тена почалося ходіння по радянських тюрмах, а потім таборах Гулагу, йому був 31 рік. Він не був одруженим, не мав дітей. Тобто цілком міг вважати себе молодим, у якого багато що попереду.
Коли ж він потрапив у німецький полон, йому невдовзі мало виповнитися 44 роки. На той час у нього підростав уже син. Тобто вважати себе молодим якось не випадало.
Отже, є підстави вважати наведений вірш таким, що описував саме гулагівські реалії. Те саме, очевидно, можна сказати й про інші вірші циклу «З фашистської неволі».
Автор: Петро Кралюк
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації