Основна частина збірки «Зоряних садів – це любовна лірика. І присвячена вона переважно дружині Бориса Тена. Навіть назва збірки взята із листування поета зі своєю половиною.
Невдовзі перед виходом збірки Борис Тен пережив захоплення однією молодою поетесою. Таких юних талантів вистачало в його оточенні. Наскільки далеко зайшли їхні стосунки, не беремося судити. Ймовірно, ця особа надихнула літнього поета написати такий сонет:
«Для мене досить, що ти є на світі,
Що десь ти ходиш, світла і дзвінка.
Й співаєш біля свого коминка
Про дні, ясною мрією вповині.
Згадать тебе в хвилини сумовиті –
Й стає невдача не така гірка,
Й певніш працює втомлена рука,
І квітне день, як у вишневим цвіті.
Й чого шукати більшого мені,
Коли я знаю – й ти у далині
Не раз мене душею споглядала.
Своїй я долі вдячний і за те,
Що й восени поглянути давала,
Як вишня десь у вирії цвіте» .
Існує дещо інший, «приземніший» варіант цього віршу, де замість слово «коминка» фігурує слово «станка» – що вказує на робітничу професію героїні.
…Чимало прочитується в цьому сонеті. Туга за молодістю. І втома літньої людини, на яку часто накочуються «хвилини сумовиті». Й душевна розрада від молодої музи, котра «як вишня десь у вирії цвіте».
Звісно, така поведінка мужа (і тут нічого дивного немає!) викликали ревнощі й незадоволення з боку його дружини.
Нара Леонтівна відреагувала на це віршом. Така собі поетична дуель – замість колишнього листування віршами, що було між ними.
«Мені не радість, що вона на світі
Існує десь в твоїх думках, в тиші,
Їй місце сховано у глибині душі,
І бачиш ти її в вишневім цвіті.
Згадаю все в годині сумовиті,
Й ніхто мене тепер вже не втішить.
О, доле! Муки серця вколиши,
Коли журбою спогади сповиті.
Й чого чекати кращого мені!
Моїй вже не повернутись весні,
Коли вже майже все життя прожите.
Своїй же долі скаржуся на те,
Що радощі й любов моя розбиті,
В той час, як вишня десь цвіте» .
Нару Леонтівну можна зрозуміти. Вона любила Бориса Тена. А той відповідав їй взаємністю. До того ж це була дієва любов! Занадто багато Нара Леонтіївна поклала задля свого чоловіка. Їм довелося пройти нелегкі випробування, розтавання на довгий час – і вони не зламалися, берегли один одного. Нара Леонтіївна була «міцним тилом» Бориса Тена. Про це він говорив сам. Не даремно ж не ризикнув лишитися вкінці Другої світової війни на Заході, в Європі – навіть знаючи, що його можуть в СРСР чекати прикрі речі. Повернутися на батьківщину, в Житомир змусила його любов до дружини й сина. І ось на фінішній прямій життя… таке.
Та все ж любовні вірші «Зоряних садів» – це переважно драма кохання, яка поєднала й поєднувала Бориса Тена й Нару Леонтіївну, своєрідна любовна одіссея ХХ ст. Адже Одіссей (а його образ жив у свідомості Бориса Тена), протягом тривалого часу подорожуючи морем, переживав різні сексуальні пригоди, але прагнув повернутися до своєї Пенелопи та сина.
Ось один із «одіссейних віршів» «Зоряних садів»:
«Зустрілись, як у морі кораблі,
Щоб потім не стрічатися довіку,
Лиш потай пронести любов велику
Шляхами несходимої землі.
Всі приглушили болі і жалі,
Не проронить ні зойку, ані крику,
Й ростити в серці квітку яснолику,
Мов колосок на зораній ріллі.
Хіба ж ти міг щодня не відчувати:
Якби не квітки тої аромати,
Урвистих круч ти б сам не перейшов.
О радість зустрічі і біль розстання!
В вечірній млі я все ж тебе знайшов,
З-за хмари, зоре, – перша і остання» .
Є в цьому вірші й кораблі, й море. Чим не алюзія до «Одіссеї»? І натяк на те, що саме кохання «першої й останньої» дозволило ліричному герою подолати «урвисті кручі». Так само кохання Одіссея до своєї Пенелопи допомогло пройти йому через численні випробування.
Або, наприклад, вірш, де теж йдеться про перепони на «шляху кохання». А ще тут маємо глибинний «любовний психологізм»:
«Я знаю – той, кого ти бачила в мені,
Кому незаймані плекала серця квіти,
За мене кращий був, і в мрію оповитий
Той образ бережеш ти й досі в глибині.
Та непривітні нам стелились довго дні,
Імлою сірою й туманами укриті,
І замість піснею безжурною дзвеніти
Лише квилила ти, мов чайка в далині.
Та до кінця іти судилось нам з тобою
Одною стежкою й ділити пополам
Хвилини радості із сумом і журбою.
Й напевно знаю я – із кожним кроком нам
Все легшатиме біль перейденої далі
Й здаватимуться сном ті смутки і печалі» .
І справді, для Бориса Тена й Нари непривітні «стелились довго дні». Це й гулагівський табір, де вони одружилися, й тривалий час розлуки, і німецький полон та табір… Та все ж перейдена даль зі смутком і печаллю позаду. Принаймні так видавалося їм у післявоєнний період, коли вони осіли в Житомирі і в їхньому житті настала відносна стабільність.
Та, певно, це відносно стабільне життя мало іншу сторону медалі – породжувало захоплення в Бориса Тена іншими, гарними й молодими жінками.
«Зустрів я дівчину з ім’ям лілейним – Лю.
Воно мов пахощі незнаної долини,
Немов мелодія, що з синьогор’я лине,
Мов недомовлене, унимливе «люблю».
Та й не наважився б їй висловить жалю,
Що не тобі війне те слово лебедине…
Хай твій самотній час одлічує години,
Щоб довелось пливти твоєму кораблю.
А їй – все далі йти в омріяні простори,
А їй – здійматися все вище й вище в гори,
Де розпрозяться їй обрії нові.
І з миттю кожною їй меншатиме човен,
Де погамуєш ти сподіванки живі,
Дарма ждучи її з захмарених верховен» .
Сумнівно, що «дівчина Лю» – це Нара. Вона йде своїм шляхом – в омріяні простори. А ліричному герою лишається лише погамувати свої сподіванки. Й безнадійно чекати «дівчину Лю» із захмарених верховин.
Не дивно, що Нара Леонтіївна ревнувала свого мужа. Про це розповідали автору люди, які були вхожі в їхню сім’ю.
Однак, попри зустрічі з «дівчатами Лю», Борис Тен зберігав ніжні почуття до своєї дружини. Це можна назвати вистражданою й… тихою любов’ю на старості літ. Про що й говорить один з фінальних віршів любовного циклу «Зоряних садів»:
«З гущавини саду до мого вікна
Бузку звисають кетяги лілові,
Мов запахущі спогади любові,
Що нею перша квітла нам весна.
І досі ще не випив я до дна
Твойого серця пахощі бузкові,
І в кожнім погляді твоїм і слові
Мені світань леліє весняна.
Як і раніш, одній тобі складаю
Я вицвіти душевного розмаю
Й омріяні наспівую пісні.
Тож не журися скроней сивиною –
І влітку й восени, як і весною,
Ти дорога однаково мені» .
Чимало в цьому вірші «домашньої пейзажності». Бо справді в будинку, де жили Борис Тен і Нара Леонтівна в післявоєнний період у Житомирі, був садок. І цвів там бузок… Саме весняне цвітіння бузку викликає в ліричного героя «спогади любові». Але весна в минулому. Зараз осінь життя. Відчуваються ноти суму. Однак ліричному герою й далі «світань леліє весняна», коли він споглядає свою кохану чи говорить із нею – хоча її скроні вкрилися сивиною.
А ось ще один «сімейний пейзаж» на схилі літ:
«Коли над нами обрієм прозорим
Схиляється вечірня тишина,
Посидьмо, друже мій, біля вікна,
Подумаємо трохи, поговорим.
Чи радістю він повниться, чи горем,
Той день, що вслід за іншими мина,
Стежина перед нами – все одна,
Й не збити з неї нам вітрам суворим.
Біля твойого крісла я стою,
Й, на руку опираючись мою,
Ти проводжаєш день, що тихо гасне.
Ми путь пройшли з тобою не малу,
Й спокійно очі дивляться в імлу –
І вечір цей і ніч – усе прекрасне!» .
Маємо в цьому сонеті правдиве вираження почуттів автора. Борис Тен до кінця життя любив свою дружину. Близькі до нього люди згадували, що після смерті Нари Леонтівни він довго не міг прийти до тями, на певний час обмежив своє спілкуватися з людьми. Смерть жінки стала для нього сильним ударом. Після неї він втратив людину, яка справді була для нього другою половиною і без якої йому було важко жити.
Автор: Петро Кралюк
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації