Кажуть, сьогодні День журналістики. Ось і я написав десь один текст, який, здається, до цього дня має відношення. Власне, про такий специфічний вид журналістики, як самвидав. Звісно, це історія…
Після того, як 14-15 жовтня 1964 року внаслідок внутрішнього заколоту в політбюро центрального комітету Компартії Радянського Союзу позбавили Микиту Хрущова всіх посад і усунули від державного й партійного керівництва, почалося згортання «відлиги». Певний час за інерцією вона ніби продовжувалася. Однак уже в 1965-1966 роках починаються переслідування й арешти дисидентів-шістдесятників. Судові процеси проти них організовуються по всій Україні, зокрема і в обласних центрах. Це мало на меті не лише репресувати й залякати учасників дисидентського руху, а й людей, які їм симпатизували.
Не оминули ці процеси Житомир, де відбувся суд над письменником Анатолієм Шевчуком (1937-2015) . Останній входив до кола тих людей, з якими спілкувався Борис Тен, котрий став його літературним наставником. З 1960 року Анатолій Шевчук публікував у республіканській та обласній пресі новели і оповідання.
На життя молодий письменник заробляв, працюючи лінотипістом. Маючи зв’язки з дисидентами зі Львова, зокрема Богданом Горинем, він допомагав їм друкувати самвидав, виготовляючи лінотипний набір текстів. Коли почалися переслідування його львівських соратників, Анатолій Шевчук змушений був згорнути діяльність. Тому лінотипний набір статті «З приводу процесу над Погружальським» він закопав на березі річки Тетерів. Цю роботу написав дисидент Євген Сверстюк і вона користувалася значною популярністю. У ній йшлося про цілеспрямоване знищення органами влади цінних українських бібліотечних фондів, зокрема про підпалу Державної публічної бібліотеки АН УРСР в Києві. На закопаний Анатолієм Шевчуком лінотипний набір згаданої статті начебто випадково натрапили підлітки й віднесли його в КДБ. Певно, виховання дітей на прикладі Павлика Морозова дало про себе знати! Анатолія Шевчука заарештували. Сталося це 23 травня 1966 р. А в жовтні цього ж року засудили до п’яти років ув’язнення. По цій справі «пропустили» низку людей, зокрема представників житомирської інтелігенції. До них належав Борис Тен.
Зберігся його протокол допиту від 1 липня 1966 р. Документ цікавий і за формою, і за змістом. Виглядає він таким чином:
«На предложение рассказать все ему известное об обстоятельствах по делу, в связи с которыми и вызван на допрос, свидетель
ПОКАЗАЛ: Свої покази в справі Шевчука Анатолія бажаю дати власноручно. На поставлені мені запитання про обставини, з приводу яких мене викликано на допит, пояснюю таке:
В Житомирі я жив і вчився в педінституті ще на початку 20-х років. Після Великої Вітчизняної війни живу в Житомирі постійно, беру активну участь в обласному літературному об’єднанні. На цьому ґрунті систематично знайомився з початкуючими житомирськими літераторами та їх… (далі нерозбірливе слово – П. К.), в тому числі з Анатолієм Шевчуком. Як його звати по батькові я не знаю.
Відносини з ним у мене завжди були доброзичливі. Скромна, дуже стримана, навіть трохи замкнута молода людина, з більшою начитаністю, ніж це буває в людей з середньою освітою, він не зразу виявив свої здібності, але його творчі спроби – невеличкі оповідання, показані ним в літоб’єднанні, виявили в ньому вдумливого автора, який добре володіє пером, досить глибоко проникає в психологію своїх персонажів, уміє бачити в людях пережитки капіталістичної свідомості, дивиться на світ очима справжньої радянської людини, вихованої в епоху боротьби з кумиром особи.
Не зважаючи на досить широку начитаність Анатолія Шевчука (він зібрав чималу особисту бібліотеку), на його творчій манері мало позначаються модні стилістичні вправи, він пише в трохи правда осучасненому, але цілком реалістичному стилі, що йде від класичної української і російської літератур.
Само собою розуміється, що Анатолій Шевчук, син українських батьків і вихованець української радянської школи, став саме українським літератором, який за загальним визнанням провідних членів літоб’єднання, подає хороші надії.
Мені не доводилось чути від нього кілких висловлювань, які поставили б під сумнів його громадянську лояльність. Не доводилось мені й бачити у нього якоїсь літератури, що її можна було б назвати нелегальною або антирадянською за своїм змістом. Щодо пожару Київської академічної бібліотеки, то розмов на цю тему з А. Шевчуком я не пригадую і ніяких документів з цього приводу я в нього не бачив – нічого подібного він мені не показував.
Так само я ніколи не чув від нього про набір якихось текстів поза його звичайною роботою лінотипіста.
Знаю також його брата – Валерія Шевчука, теж як колишнього учасника Житомирського літоб’єднання, який пізніше вчився в Київському університеті і зараз працює в Києві.
Загальне враження від Анатолія Шевчука – звичайний радянський юнак з широкими культурними інтересами, насамперед літературними.
Про будь-яку злочинну діяльність А. Шевчука мені нічого не відомо. Доповнити до цього не маю нічого».
Відразу кидається в очі те, що Борис Тен відмовився відповідати на питання слідчого, а виявив бажання дати письмові свідчення власноручно. Він бо знав, що слідчий якщо не перекрутить, то принаймні спробує інтерпретувати покази у вигідному йому світлі. Адже Борис Тен мав чималий досвід спілкування з такими людьми і знав, як це відбувається. Тому вирішив скористатися саме такою формою, відповідаючи на питання слідчого.
Показово, що свої свідчення Борис Тен дає українською мовою. Хоча слідство велося мовою російською. Це ще один такий собі вияв «української опозиційності» Бориса Тена.
Звісно, Борис Тен змушений був вдаватися до радянського «новоязу» – хоча б для того, щоб не виглядати нелояльним у очах слідчого й, у міру своїх сил, захистити Анатолій Шевчука. Наприклад, він уживає такий радянсько-новоязівський термін, як «Велика Вітчизняна війна». Хоча у фільтраційній справі, що вели по ньому відразу після цієї самої «великої вітчизняної» Борис Тен використовує термін «війна» – без ніяких там «велика» і «вітчизняна». Самого ж Анатолія Шевчука називає «вихованцем української радянської школи», «радянською людиною», «радянським юнаком». Напевно, молодий письменник-шістдесятник не був би в захваті від такої характеристики його особи. Сумнівно, що й сам Борис Тен вважав таку характеристику правильною. Але тут існували свої правила гри. Треба було говорити зі слідчим його ж мовою, аби захистити свого вихованця.
Даючи свідчення, в якому Анатолій Шевчук поставав у позитивному вигляді, Борис Тен певним чином «брав вогонь на себе». Адже захищав людину, яку обвинувачували в антирадянській діяльності. Тим самим ставав на бік антирадянщика.
Наведений фрагмент з кримінальної справи ще раз демонструє справжнє ставлення Бориса Тена до радянської влади. Він ладний грати з цією владою за її правилами, але при цьому лишається опозиційно налаштованим до неї.
Автор: Петро Кралюк
Підписуйтесь на наш Телеграм-канал: t.me/zhyt_city
«Велика реставрація» по-житомирськи: театр ляльок непридатний до експлуатації